Золочів — селище, розташоване на північному заході Харківщини за 15 кілометрів від російсько-українського кордону. З початку повномасштабного вторгнення армія РФ декілька разів намагалися захопити населений пункт.
Протягом трьох років Золочів перебуває під постійними російськими обстрілами. Руйнуються будинки та цивільна інфраструктура, місцеві переїжджають у безпечніші населені пункти.
Однак ті, хто лишається часто не можуть знайти роботу в селищі, тому змушені їздити в інші міста — як-от Харків або Богодухів.
Попри це, за словами начальника місцевої військової адміністрації Віктора Коваленка, населення громади наразі складає близько 21 тисячі людей.
Журналісти Ґвара Медіа відвідали селище, аби показати в яких умовах живуть мешканці Золочева.
«Електричка»
— Приміський поїзд Харків-Золочів відправляється з 6 колії, — з-поміж шумів виривається голос дикторки вокзалу.
Люди похилого віку з пакунками та «кравчучками» поспішають на посадку. Вони повільно підіймаються крутими сходами у вагони, тягнучи за собою важкі речі. Запізнілі пасажири стрімголов біжать через вокзал до колій, на ходу запитуючи у працівниць: «Ще стоїть? Золочів?».
У вагонах тепло, хоча морозне повітря пробивається через широкі щілини дверей. Заклопотані пасажири набиваються у вагони та всідаються на тверді дерев’яні лави.
Вікторія працює на залізниці в Харкові та через кожні два дні їде додому в Золочів. Протягом 10 років вона пропрацювала на залізниці рідного селища, але через обстріли перевелася у безпечніше місце.
— У Золочеві дуже небезпечно, тому що кожен день обстріли — КАБами, артилерією, «Торнадо» [російська реактивна система залпового вогню з дальністю польоту боєприпасів до 120 кілометрів — ред.]. Всім, чим можуть, нас обстрілюють.
Жінка показує фотографії свого пошкодженого будинку. Розповідає, коли селище почали обстрілювати керованими авіабомбами, було пошкоджено будинок навпроти. Вибуховою хвилею в її помешканні вилетіли вікна й двері, пошкоджено дах, літню кухню, подвір’я та ворота. Родина подала заявку на єВідновлення та очікує компенсації.
Подарунки на Різдво
Поїзд повільно наближається до кінцевої. З кожною зупинкою вагони помітно порожніють. Будівля вокзалу з облупленою фарбою похмуро зустрічає прибулих та проводжає тих, хто від’їжджає. Поруч стоїть бетонне укриття.
— Валя більше не принесе тобі цукерки, да, Лєв? — жінка звертається до свого маленького сина, дивлячись на зруйнований будинок.
Матір з дитиною гуляють вулицею, на яку 26 січня росіяни скинули три КАБи. Одна з авіабомб потрапила прямо в будинок, де загинув чоловік — смерть застала його на дивані.
Юлія мешкає з родиною неподалік від місця удару. Того вечора вона була вдома з родиною. Побачивши в моніторингових каналах повідомлення про ціль на Золочів, жінка ледве встигла вивести родину в коридор.
— Фізично ми не постраждали, але діти пережили сильний стрес. Моя дев’ятирічна донька спочатку просто мовчала, а син впав в істерику. Через годину все змінилося — донька розплакалася, а син заспокоївся. З нами були також бабуся, якій 86 років, та свекруха має інвалідність третьої групи через вади слуху. Я вдячна, що встигла вивести свекруху в коридор, бо вона б не почула попередження. В її спальні було багато осколків — наслідки могли бути значно гіршими
У будинку Юлії повилітали вікна, обвалилася стеля, вирвало двері та зникло світло. Родина буде ремонтувати стіни та те, що залишилося, каже жінка.
— Хоча обстрілюють постійно, і долітає все, що може долетіти, ми віримо в наших захисників, віримо в силу, яка нас захистить. Що допомагає триматися? Діти. Вони підтримують наш внутрішній стан, не дають опустити руки чи зупинитися. Дають сили допомагати волонтерам, донатити.
Ми допомагаємо дітям, а діти допомагають нам. Підтримуємо один одного — друзі, куми — ми тримаємося разом докупи.
На початку повномасштабного вторгнення родина Юлії евакуювалася до Полтавської області. Там вони прожили рік, після чого повернулися додому.
— Якщо обстріли триватимуть, якщо будуть такі руйнування і небезпека для життя, особливо для дітей та їхнього психічного й емоційного стану, ми знову переїдемо в безпечніше місце. Але ми віримо в краще.
єВідновлення
Віталій їде автівкою вулицями Золочева, більшість з яких позначена слідами російських обстрілів. Чоловік працює в селищній раді та є членом Комісії з розгляду питань щодо надання компенсації за знищене нерухоме майно.
За його словами, Золочівська громада зазнає щоденних обстрілів різними видами озброєння: керованими авіабомбами, безпілотниками-камікадзе «Шахед», FPV-дронами, реактивними системами залпового вогню та ракетами. Обстріли відбуваються по всій території громади щодня.
За період повномасштабного вторгнення у громаді пошкоджено понад 2 тисячі будинків, ще понад 500 зруйновано вщент. Останнім часом Золочів особливо потерпає від ударів керованими авіабомбами. Напередодні Нового року та після нього населений пункт зазнав сильних обстрілів.
— Залякують, щоб люди виїжджали. Хаотично обстрілюють, після чого люди виїжджають. Ударили по будинках поруч — сусіди виїхали. Трішки затихло — повертаються. Однак масованих виїздів немає з громади, — каже Віталій.
Немає роботи
Додому поспішає й Зінаїда. Вона також позмінно працює на залізниці в Харкові, а зараз електрикою вертається до дітей, везе їм харчі. Жінка на пенсії, але цих грошей не вистачає на життя, тому доводиться підпрацьовувати.
— А яка ситуація зараз в Золочеві з роботою? — питаємо у Зінаїди.
— Нема там роботи ніякої. Мало люди зараз працюють. Нема роботи й нажахані, і страшно. Роботу тут складно найти.
Через руйнування інфраструктури — у селищі важка ситуація з робочими місцями. Тож багато людей шукають працевлаштування далі від кордону. Втомлені після декількох змін, вони поспішають на вокзал, щоб дві години «трястися в електричці» до дому.
— Я уже, коли даже вітер віє, я думаю, що летить ракета. Нажахані всі ми просто. Читаємо, ховаємося, а що робити? Укриття є. І в лікарні укриття зробили, і в центрі є укриття. Воно ж не спасає. Це секунда і все. Успієш тільки впасти. Більш не вспієш нічого.
«Я ненавиджу того Путіна»
— На початку війни було дуже страшно. Ми не думали ніколи, що така буде в нас ситуація. А зараз ще страшніше. Ми ці ракети просто вже не виносимо. Неможливо це терпіти. У мене онук. Ми ж в погребі на початку і спали, там і сиділи, там і їли.
У мене онук тупав ногами, ми його підіймаємо, а він кричить: «Я ненавиджу того Путіна» кричить, плаче, істерика в дитини. Дітям дуже-дуже складно пережити ці обстріли.
Зінаїда з родиною мешкає на південній околиці Золочева, яку обстрілюють менше, тому її будинок залишився неушкодженим.
— Центр розбитий повністю, там усе розбите. Є райони Золочева, які сильніше потерпають, напевно. Ми живемо на околиці, у нас менше пошкоджень. Біля кордону села далі Золочевом, там зовсім села привиди. Там все побито.
На питання про можливу евакуацію Зінаїда відповідає:
— Я зі своєї хати — нікуди! Не хочу! Хай діти їдуть, я буду не проти. А я уже помиратиму дома. Навіть вже думаю, хоча б, щоб не зробили калікою — просто вбили та і все.
Читайте також
- «Якщо росіяни підуть — це буде шквал вогню»: голова Золочівської громади про ймовірний наступ і підготовку до нього
- «Не хочу щоби про наше село забули»: Довгеньке через два роки після деокупації
- «Спочатку масово поверталися, а коли почали кошмарити — виїжджаємо»: як проходить евакуація прифронтового селища Борова
