З початку повномасштабного вторгнення росії фотографія змінила свій режим існування: пабліки в соцмережах регулярно нагадують про заборону оприлюднення кадрів місць «прильотів» та роботи ППО. Камера подекуди сприймається як потенційний носій небезпеки, тож для зйомок, особливо в прифронтових областях, необхідна акредитація від Міністерства оборони (яка все одно не гарантує можливості вільно фотографувати). Але художники Харкова продовжують виконувати свою місію свідчення. Серед тих, хто нині формує свій архів документації трагедії, яка відбувається в Україні, — Родіон Прохоренко. Родіон народився в Донецьку, але з початком війни у 2014 році переїхав до Харкова, де цього літа кілька років керував фотолабораторією та майстернею аналогової фотографії «Vinol».
Робота Родіона над воєнною хронікою була підтримана Українським культурним фондом в межах лоту «Стипендії на відновлення культурно-мистецької діяльності». Частина відбитків, створених в межах проєкту, щойно увійшла до колекції Музею Харківської школи фотографії (MOKSOP). З цього приводу ми зібрали пряму мову автора зі спогадами про те, як створювались деякі з кадрів.
«Війна дає можливості», — таким текстом доповнив свій черговий стріт-арт харківський художник Гамлет Зіньківський, чим торкнувся болючих ран тих хто пережив гіркі втрати. В кухонних суперечках серед “своїх” я намагався почути думку опонентів, тримаючись в стороні від дискусій.
Думав про те, що війна створила мене таким яким я є і я не хотів би іншої долі. Бо люблю своє життя більше ніж примарні уявлення про втрачені можливості. В такі моменти опиняєшся перед банальною істиною наче перед неосяжним монолітом, що розчавив під собою тисячі життів, але дав тобі сенс бути.
Важко висловити позицію, але легко відчути втрату як простір для чогось нового чим ти маєш заповнити пустку, уявити своє життя таким, яким ти завжди хотів, але не міг собі дозволити. Банальна істина важка своєю жорстокістю і не може бути висловлена публічно, адже слова руйнують почуття та роблять сприйняття.
Колись я викарбував всередині кредо яким рухаюсь і досі: «Я знімаю те, що люблю». Це штука, яка дає пояснює те, що потрапляє в мій об’єктив.
Я живу всередині певної події, ситуації та намагаюся фіксувати те, що мені подобається як певний викристалізований спогад, що складу до скарбниці таких самих. Важливо щоб картинка була наповнена не сюжетом, а моїм відчуттям, що, можливо, зрезонує з почуттями інших.
Тепер мене оточує реальність, якої я найбільше боявся. І я вимушений шукати любов в тих образах, що виникають в процесі подорожі постраждалими від війни регіонами. Так само фіксувати, кристалізувати та складати в коробку.
Дим від сигарет рівномірно стелиться салоном позашляховика, який виляє трасою між куп спаленого брухту, наче на шаховій дошці, автомати грюкають стволами об дверцята. Магнітола витягує зі старої заплюваної флешки трек AC/DC “Back in black”, пресофіцер Максим встромляє черговий бик в букет, що вже ароматно розкинувся в попільничці на торпедо.
«Вы же знаете, что происходило, когда русские зашли на эту дорогу через Жуки?» — питає він.— «Тут был ад, а самое в нем интересное было то, что бой приняли срочники, тут как раз часть. Представляете? Срочники приняли первый бой, и не просто, а положили всю колонну. Хоть один получил награды? Да хрен там. Знаю парня оттуда, который сбил стрелой самолет! Впервые в жизни и сбил, блять! Бомбардировщик! Хоть кто-то пальцем пошевелил из командования, сука?»
Ми мовчимо і переглядаємося. Хочеться їсти, Влад Краснощок поруч каже «включился подсос». «Мовчи», — кажу, — «приїдемо і по шавухє бахнєм на Стрєлкє, не мучай душу».
З-під касок тече піт, за вікном пролітають, наче медузи, клубки пуху.
Нас довго водили окопами, показували позиції і захоплено розповідали про те, що і де збираються розмістити. На великих екранах командного пункту, наче в космічному човні підсвічуються позиції противника.
«Чому не б’єте?», — питаємо. «А навіщо, хай переміщуються, покажуть, що іще в них є. Як вам, є сюжет? Які питання будуть?» — «Немає питань! Красиво у вас!»
Ми не знаємо що тут знімати, а вони не знають що ми не журналісти.
Територія, в минулому, складів і автосервісів виглядає постапокаліптично. Біля входу в КП тусують собаки, військові їх підгодовують. Кажуть знімати обережно, бо тут стояли росіяни і знають кожен сантиметр розвалин, можуть впізнати.
Навпроти двоє військових риють окоп, точніше один риє, інший задумливо, сидячи навколішках під палючим сонцем, обіймає калаш і дивиться на процес.
«Можна вас сфотографувати?», — питаємо ми.
У Богородичному не залишилося нічого цілого. Займаючи курортне доти село, що лежить на схилах святих гір, військові росії заради розваги й самоствердження знищували майно і будинки за допомогою важкої техніки.
Слідом за провідницею, пані Наталею, що називає себе «місцевим сталкером», ми піднялись на дах будинку в підвалі якого вона облаштувала собі житло.
Ховатись від ворожих снарядів під землею тут вже не потрібно — село звільнене і надійно захищене українськими військовими. Але жодної вцілілої хати не лишилось, тож жінка живе разом зі своїм собакою і всіма кинутими котами села в підвалі будинку друзів та готується до зимівлі.
Ми пройшли за нею через залишки дому, колишній зимовий сад, колись затишні спальні, дитячі кімнати, піднялись на другий поверх, а там через вигорілий ліхтар на даху будинку було видно річку, все село й обрій. Вона вийшла перед нами в нього, розвернулася до нас і, розкинувши руками, на мить поринувши в спогади, промовила: «А это была наша звездарня! Тут мы считали звезды!»
В Ізюмі в кадр випадково потрапив напис на кутку будинку «Ізюм — місто емоцій». Тінь життя, що було до цього, химерно накладається на руїну самого себе. Іронічно знущається зі страшної реальності сьогодення.
Емоції дійсно сильні. Я зупиняюсь, аби ще деякий час роздивитись цю сцену. Собака, який до цього нерухомо дивився в мій бік, побачив свого давнього знайомого — кота, що рискав сусідніми хащами у пошуках поживи. Пес миттю майнув до нього і загнав на дерево як нагадування про те що деякі речі не зміняться.
Машини колони журналістів збираються біля супермаркету. Трохи осторонь білий мікроавтобус поліції ховає у своєму затінку слідчих, що палять.
Об одинадцятій зо тридцять людей з камерами й мікрофонами висипають на вузеньку вулицю селища. Всі вони вчора ввечері почули магічне слово “ексгумація”. Ті хто його казав — не пояснювали, більшість з тих хто чув — не розуміла, але уявлення про ями переповнені тілами змусили всіх одягти важкі обладунки та вирушити полюванням на матеріал.
Одразу було помітно і розгублених неангломовних іноземців, доля яких слідкувати за рухами інших, аби розуміти, що відбувається.
Ексгумацією пресофіцери поліції називали витягування з-під землі труни з тілом жінки, що її чоловік поховав під час окупації на своєму городі три місяці тому, і всі пов’язані з цим слідчі дії за участі чоловіка, двох незмінних копачів, що надали труну, поховали, а тепер прийшли ексгумувати, і криміналістів, що мали зафіксувати злочини росії проти мирного населення.
В березні снаряд потрапив в будинок потерпілого, розтрощив частину подвір’я, вибив вікна і поранив скалками похилу дружину, що згодом померла без належної медичної допомоги.
Журналісти оточили спантеличеного дядька з великими синіми очима, заполонили розтрощений будинок, двір і город, намагаючись вгадати, раніше ніж їм покажуть, де він закопав тіло.
Жінка в труні злилась з біло-рожевим светром, бо заросла пліснявою. Чоловік дивитись на процес ексгумації відмовився, як, з рештою, і давати коментарі десяткам мікрофонів.
У коридорі дому сидів пес, що дивився, наче крізь натовп, крізь виламані двері та розчинився у плямах сонця і тіні від листя горіха.
Родіон Прохоренко
Матеріал в рубриці «Пряма мова» є видом матеріалу, який відображає винятково точку зору автора, Родіона Прохоренко. Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Точка зору редакції Gwara Media може не збігатися з точкою зору автора. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія в рамках власної редакційної політики.
