У пресцентрі «Накипіло» 3 липня пройшла відкрита дискусія під назвою «Повернути всіх. Про потреби родин військовополонених та зниклих безвісти». У заході взяли участь експерти, які комунікують з такими сім’ями, а також близькі військовополонених та зниклих безвісти.
Так, чоловік Вікторії Рудіян перебуває в полоні вже четвертий рік. Він цивільний, його двоє старших дітей служать у війську. На початок повномасштабного вторгнення подружжя жило в Старому Салтові.
«Почалося це з того, що наше село було окуповане, — згадувала Вікторія Рудіян. — Мій чоловік їхав на роботу, його зупинили, перевірили документи. У телефоні були фотки хлопців за формою — його за це забрали. Довго ми не знали, де його тримають, чи живий він, чи не живий. Десь в кінці 2022-го року, коли був обмін, хлопці з острова Зміїний знайшли мене, зателефонували. І тільки тоді я дізналася, що мій чоловік знаходився в Білгородській області. На той момент — в селі Олексіївка».
Потім жінці прийшло офіційне підтвердження, що чоловік має статус полоненого. Після цього довго не було жодних звісток. Однак два місяці тому, під час чергового обміну, звільнені з полону повідомили, що чоловік знаходиться в Тулі. Жодних дзвінків від офіційних органів Вікторія Рудіян про це так і не отримала.
Своїм досвідом також поділилась Тетяна Тимофєєва. Її чоловік зник в селі Макіївка Луганської області.
«Чоловік військовий, зник безвісти у грудні 2024 року, — розповіла Тетяна Тимофєєва. — Після того — ніяких даних. Я нічого не знаю. Зверталася всюди, де тільки можна, всюди понаписувала заяви. Ніде немає підтверджень ні загибелі, ні полону. Річ у тім, що в 402-му батальйоні в той період дуже багато хлопців зникло безвісти».
Слідчі обмежені в розслідуванні цих кримінальних проваджень
Родини можуть стикатися з юридичними аспектами, які викликають запитання або залишаються незрозумілими. Частину з них пояснив представник Уповноваженого з питань осіб зниклих безвісти за особливих обставин в Харківській області Олександр Савченко. Він розповів, що за українським законодавством людина (цивільна чи військова), яка перебуває в полоні, отримує статус особи зниклої безвісти за особливих обставин. Тому нерідко близькі докладають чималих зусиль для того, щоб змінити його на «полоненого». За словами Савченка, це не має великого сенсу, адже в обох випадках будуть задіяні однакові заходи щодо їх розшуку.
«Перше, куди треба звертатися родинам — це до органів національної поліції, — пояснив Олександр Савченко. — Вони обов’язково мають відкривати кримінальні провадження, відбирати у рідних зразки ДНК, необхідні надалі. Якщо, не дай Боже, сталося найгірше, то ці зразки будуть використані для ідентифікації».
За його словами, комусь з рідних варто здавати зразки ДНК. Сучасні технології не стоять на місці, достатньо буде зразків від однієї-двох осіб, щоб ідентифікувати людину. А чи має значення, хто це зробить — жінка чи чоловік? Тут за ситуацією. За словами Савченка, частину генетичних ознак людина наслідує від матері, частину — від батька. Можуть бути ознаки, які, наприклад, передаються від матері до сина. Ймовірність збігів варіюється від того, чиї зразки аналізують, тому в кожному окремому випадку варто слухати експерта. Якщо йому потрібні додаткові зразки від родичів по іншій лінії, то варто їх здати.
«Дуже багато ставлять запитань стосовно повноважень слідчих та їхньої роботи, — зазначив Олександр Савченко. — Насправді вони досить сильно обмежені в розслідуванні цих кримінальних проваджень про зникнення чи перебування в полоні. Ми всі маємо розуміти, що слідчий не може поїхати на лінію бойового зіткнення чи окуповану територію, допитувати там представників країни-агресора. Навіть поїхати на лінію бойового зіткнення й отримати покази від побратимів — це теж проблематично. Туди слідчого не пустять».
Відпустити двадцятьох військовослужбовців, щоб ті дали покази, частина не може, додав він. Тому слідчі зазвичай отримують свідчення побратимів на мирних територіях, під час їхнього лікування або після звільнення зі служби. Також рідні полоненого можуть отримати інформацію з особистих розмов з побратимами, офіційних відповідей військових частин чи матеріалів службового розслідування. Згодом надати відповідні контакти слідчому, а також подавати на його ім’я клопотання щодо допиту свідків.
Належна комунікація може зняти більшість питань
Зокрема під час дискусії йшлося про екологічну комунікацію з близькими полонених та зниклих безвісти. У тому числі піднімалось питання — чи варто розпитувати про їхній поточний стан справ. Як зазначила волонтерка та викладачка кафедри психіатрії Харківського національного медичного університету Катерина Перепьолкіна, все індивідуально. Є люди, яким важливо, щоб оточення не забувало полоненого. Інші — навпаки не хочуть зайвих нагадувань. За словами Перепьолкіної, передбачити реакцію кожної людини важко. Це стає зрозуміло хіба що під час безпосереднього спілкування.
«Дуже часто людина знаходиться у відчаї, — розповіла Катерина Перепьолкіна. — У стані зневіри до оточення. Адже люди звертаються в різні структури з надією, що саме тут вирішиться їхнє питання. Але, на жаль, дуже часто трапляється, що ці процеси затягуються. Що як би не хотілося, їм не можуть допомогти тут і зараз. Через такі невдачі крок за кроком люди втрачають віру, що їм можуть допомогти».
У такі моменти людина може прийти до висновку, що ніхто нічого робити не хоче, а причетні до справи займаються самопіаром та намагаються заробити кошти на їхній біді.
«Основне завдання уповноваженого — це налагодити комунікацію родин зниклих безвісти та військовополонених з представниками державних органів, які мають грати роль у процесах розшуку і звільнення, — розповів Олександр Савченко. — Основна задача, яку виконуємо ми, — це саме спілкування з родинами. Якщо, скажімо, з’явилось якесь непорозуміння з представниками державних органів. На жаль, ми всі люди, і в державних організаціях є теж різні люди».
Нерідко непорозуміння виникають саме через недостатню комунікацію, додав він. Наприклад, родини зі слідчим чи з Координаційним штабом. Коли людям, зокрема, достатньо не пояснюють, як саме відбуваються процеси пошуку та обміну полоненого. Тому рідні залишаються незадоволені роботою державних органів та слідчого. Бо вважають, що ті не діють.
«Саме для цього є представники уповноваженого, — додав Олександр Савченко. — Щоб роз’яснювати родинам оці межі, в яких ми, як представники державних органів, можемо щось вдіяти та чимось допомогти. У деяких випадках пояснювати це доволі складно. У інших — дещо легше. Але в усіх випадках належна комунікація на первинному рівні між слідчим і родиною, між Координаційним штабом і родиною, між представниками ТЦК і родиною — вона б дозволила зняти переважно більшість питань».
