Харківська поетка, письменниця та волонтерка Наталка Маринчак багато писала про війну. Навіть до 2014 року, коли більшість людей не могла навіть уявити, що таке може статися з їхньою країною.
Звісно, що включеність у війну з 2022 року стала особливо гострою. Це видно по самих творах. Разом з тих саме під час повномасштабного вторгнення з’явилося чимало проєктів, до яких долучилися й інші митці. За словами Наталки, вона перестала відкладати проєкти на потім, бо наступного дня для когось з них може і не бути.
«Я фізично не могла залишатись осторонь війни»
«У контексті війни я була ще до її початку, — розповіла Наталка Маринчак. — У мене є такі вірші, мабуть, ще з 2004 року, коли починалися наші революції. Передчуття війни все одно було. Якщо воно не було в мене, як в людини, то точно було, як в поета. Якщо відкрити мої перші збірки — “Нестримно”, “Stop.ua” — там є про війну, там є про передчуття (війни). Що ми наступні після 2008 року, коли Росія напала на Грузію. Тобто весь цей наратив війни, він присутній».
За словами поетки, вона навіть фізично не могла залишитись осторонь тих драматичних подій, які переживає її країна. Після 2014 року вона почала писати тексти, які більшою мірою стосувалися війни. Це була поезія-передчуття, поезія, коли людина говорить про війну, але ще не усвідомлює, як в ній жити. А от чого там не було — так це романтизації:
«Мені від початку було зрозуміло, що це брудна і не дуже вдячна справа, — зазначила Наталка Маринчак. — Але моє уявлення про війну базувалася на нашому загальному уявленні про попередні війни. Про те, щоб війна буде такою технологічною, ми уявити не могли. Коли ти о четвертій ранку їдеш на “прильот”, о шостій там більш-менш навели порядок, о сьомій тобі подають каву. А о десятій на цій вулиці панує трішки інша атмосфера».
Разом з тим вона не зосереджувалася на тому, щоб писати тексти про війну. Вони просто писалися. Також Наталка їздила до зони бойових дій разом з іншими митцями. Наприклад, вона пригадала один з таких візитів 2015 чи 2016 року. Тоді група поетів та музикантів разом з Сергієм Жаданом поїхала до Авдіївки, щоб відвідати військових.
«І тоді я, мабуть, щось второпала стосовно сприйняття війни, — згадувала Наталка Маринчак. — Там був момент, коли казали потушити фари й пригнувшись, десь переміститися. Був момент, коли ми бачили випалені поля. Але зараз ти побачив справжню війну, яка прийшла впритул до Харкова. І все це абсолютно не так. Це ніби ти спробував одну спецію, а потім виявилось, що їх існує сотні. І цей спектр сприйняття війни значно ширший, ніж мені б хотілося».
«Могла бачити колеса літаків, які скидали тут бомби»
«У нас було негласне рішення в родині, — розповіла Наталка Маринчак. — Що ми нікуди не їдемо — я, мої собаки та коти, живі на той момент, мої батьки. Бо батько — священник, настоятель. І він не покине свою паству допоки тут є хоча б одна людина. З іншого боку, для себе я розуміла, що не можу покинути батьків. Я возила їх до церкви, коли не ходив транспорт. На перших порах стояла за прилавком, бо не було кому стояти».
А от початок вторгнення харків’янка просто…. проспала. Як загадувала Наталка, напередодні 24 лютого через нервове виснаження була змушена прийняти снодійне. Тоді вперше в житті вимкнула телефон. Перші вибухи поетка чула уві сні. А після пробудження Наталка Маринчак дізналась, що, по-перше, її вже шукали близькі. А по-друге — почалася повномасштабна війна.
«Першою реакцією було заціпеніння, — згадувала вона. — Адже над нами дуже низько літали літаки. Низько настільки, що я бачила їхні колеса. А поруч якраз один об’єкт, другий, третій — на які вони спочатку скидали свої бомби. У той день найголовнішим було, мабуть, заспокоїти своїх тварин. Тоді була жива моя старенька кане-корсо. Старенька мопсиха теж була жива. І кішка. Це мої особисті втрати під час війни. Вони всі не пережили повномасштабне вторгнення. Мабуть, з нервового стану».
Тоді Наталка зробила все, щоб забезпечити своїм улюбленцям психологічний комфорт. Собаки в перший місяць спали в її ліжку. На другий день вторгнення до квартири заселилась її подруга-художниця. Вона була вдома, коли росіяни обстріли район «Градами» і на кухню «прилетіло». Жінка отримала контузію. Наталка протягом місяця виходжувала подругу. На той момент поетка постійно залишалась вдома. Зв’язком зі зовнішнім світом став друг, який їх відвідував. У якісь момент жінка зрозуміла, що ще тиждень в чотирьох стінах — і її «кукуха скаже “пока”». Тому вона всіма правдами та неправдами полагодила своє авто та поїхала волонтерити.
«Я зрозуміла, що в мене є батьки, у мене є вдома подруга, за якою треба доглядати, — згадувала Наталка Маринчак. — І в мене є волонтерство, у мене є ритуальні пошуки бензину. Бо на той момент в Харкові було дуже погано з бензином. І от всі ці справи настільки тебе затягнули, що було не до всього іншого. От найкращий рушій, який не дав поїхати глуздом. Бо була така купа нагальних справ, що вже не думаєш — чи прилетить, чи не прилетить».
Спочатку вона завітала до Театру ляльок — тамтешньому хабу не вистачало водіїв. А через пару місяців волонтерила вже від своєї церкви. Адже частина парафіян, виїхавши до безпечних місць, почала надсилати до храму ПЦУ гуманітарну допомогу. Але у церкви не було людини, яка могла б її розвозити до адресатів. Тому цю нішу і зайняла Наталка.
Вона згадувала, що тоді швидко з’явилися списки людей, які потребують цієї «гуманітарки». Це були літні люди, які не могли подбати про себе самостійно. Деяким з них харків’янка допомагає і по сьогодні. Щоправда, списки довелось скоротити – адже до більшості пенсіонерів повернулись їхні родичі.
«Є багато самотніх бабусь, які кожну зиму розповідають, що от-от вони помруть, — каже Наталка Маринчак. — А навесні вони “розквітають”. Я дуже радію цьому. Цих людей я спостерігаю вже третій рік, вони мені вже як рідні. Я їм дзвоню, кажу: “Це волонтери”. Вони мені: “Наталочко, це ж ти?”. І дуже щемко, коли вони щось намагаються також дати. Бо ти розумієш, що в них всі гроші пішли на лікита комунальні».
Дуже щемко, коли ці літні жінки дають з собою жменю абрикосів чи шоколадку, додала поетка. Вона зазвичай кладе їх гостинці до наступних пакунків. Виходить своєрідний колообіг добра. Також Наталка вирішила кожен свій приїзд якось тішити пенсіонерів. Наприклад, купити фруктів, олії чи вершкового масла, які вони не можуть собі дозволити. Або яєць та паски до великодніх свят. Бо усвідомлює: для цих людей вона — ніби промінчик надії.
«Найголовніше — це чесність з самими собою»
«Мені здається, що зараз будь-яка позиція — це позиція, а будь-яке висловлювання — це політика. — Підкреслила Наталка Маринчак. — Навіть вибір говорити суто про любов — це теж політичне рішення. Я знаю різних митців з дуже різними підходами. Хтось в перші місяці вторгнення замовк і втратив оцю здатність поєднувати слова. Хтось максимально абстрагувався і писав про любов, про якісь екзистенційні переживання, не називаючи при цьому війну війною.
Разом з тим були літератори, які документували війну. Хтось робив це у своїх творах буквально. А хтось — перепрацювавши пережитий досвід. За словами Наталки, нинішня позиція світу така — митці нікому нічого не винні. Вони не мають когось навчати. Вони просто творять мистецтво, яке буває абсолютно різним. Воно може бути як дуже прямолінійним, так і абсолютно закодованим. Але разом з тим те, що говорять митці — це їх позиція. Так само як їх мовчання.
«Ясно, що митці зі світовим ім’ям не можуть мовчати, — зазначила Наталка Маринчак. — Вони мають щось говорити. Ті, кого чують за кордоном, мають висловлювати свою позицію. Якою б вона не була. Єдине, чого б мені хотілося усвідомлювати — що ми при цьому чесні. От якщо людина чесна — то все окей. Якщо вона намагається гратися в якісь маски, театральщину — така людина просто перестає для мене існувати. Я просто більше не буду її читати чи не буду дивитися».
Чесність з собою — це зараз найголовніше, переконана вона. І якщо абстрактний митець все ще любить все російське, і, зокрема, російську культуру — то нічого йому не заважає виїхати саме туди. Але українське суспільство надто довго жило у світі, де є підміна понять, додала Наталка Маринчак. Але за понад 30 років незалежності настав цей момент усвідомленості: багато співгромадян нарешті обирають свідому позицію, додає мисткиня.
«Я розумію, що маю відмовитися від певних літературних творів, від певних митців, — розповіла Наталка Маринчак. — Ми, наприклад, зростали на Земфірі, багато хто з нас її любив. А зараз я не можу сказати, що люблю якогось митця, який продукує російськомовний контакт. Бо сприймаю цю мову як мову ворога в широкому мистецькому полі. Я не відкидаю, що ми можемо прийти додому і розмовляти російською. Так вже сталося, так ми були зросійщені. Але в широкому полі споживання такого контенту – це абсолютний not».
Проте харків’янці інколи доводиться споживати російський контент, але виключно з метою дослідження ворога. Наталка працює на радіо «Накипіло», і для підготовки певних тем їй доводиться вивчати й таке. Якось в етері «Неспішного ранку» разом з адвокаткою та музичною редакторкою вони обговорювали, що варто робити, коли чуєш російську музику в публічному просторі. І прийшли до висновку, що в цьому плані ми абсолютно незахищені, бо досі за публічне споживання російського контенту можна отримати дуже малі штрафи, впевнена Маринчак.
«Поезія допомогла пережити перший жах війни»
Повномасштабна війна не поставила проєкти на паузу. Навіть навпаки — саме після початку вторгнення цікаві проєкти почали множитись, як гриби після дощу. За словами Наталки Маринчак, саме зараз вона отримує найцікавіші пропозиції. І вона перестала відкладати проєкти на потім. Наприклад, поетка з 2007 року хотіла співпрацювати з музикантом Сергієм Давидовим. Але здійснити задумане вдалося тільки у 2022-му. Тоді ж народився спільний проєкт «Треті діти», який поєднував її поезію та його музику.
«Мені більше нема куди відступати, — розповіла Наталка Маринчак. — Я не знаю, чи буде він завтра. Чи буду я завтра. Ми просто зустрілися на якомусь заході. І кажу: “Сергій Петрович!”. Він каже: “Звісно!”. І в нас в результаті народилася платівка «Треті діти», яка була видана дуже невеликим тиражем. Тепер це ексклюзив-ексклюзив. Потім у п’єсі “Гніздо” в мене є персонаж Музика. Бо я знала, що якщо буду робити читання, то хочу, щоб Сергій грав. Бо це буде найкраще доповнення до п’єси».
У 2023 році вийшла збірка «Відчаєспинне». До неї увійшли вірші, написані вже після повномасштабного вторгнення. Там тільки один текст був створений напередодні. Наталка згадувала, як художник Костянтин Зоркін на одному з мистецьких заходів підійшов до неї та сказав: «Ти вже написала? Давай я помалюю». І так з’явився вже не просто збірка, а проєкт «Відчаєспинне». Він, за словами поетки, розповідає про війну і про тяглість. А також, про те, що кожне покоління українців зазнає війни.
«Проєкти посипалися на мене, — розповіла Наталка Маринчак. — Отак ти стоїш, ніби під рогом достатку, і на тебе сипле і сипле. А ти розумієш, що тобі все потрібно. Тому що ти не знаєш, чи буде завтра. Як би воно пафосно не звучало, але кожен з нас не знає, чи буде в нас завтра. Чи ми прокинемось, чи ми дійдемо до роботи. І я не живу в тіні цього знання. Але я живу з усвідомленням цього знання. І саме тому це рушійна сила для того, щоб робити».
Що стосується самої поезії, то вона допомагала пережити перший жах війни. І як самій поетці, так і її читачам.
«Найбільше та найяскравіше зараз для мене — це п’єса “Гніздо”, — розповіла вона. — Вона про Харків, вона про нас, вона про тих людей, які повертаються до міста. Вона про тих, хто залишається в Харкові. Вона про наші будинки. І говорить від імені наших будинків. І вона про наших військових. І про наші втрати. Звісно, що вона для мене стала таким камінчиком-промінчиком».
Один з найяскравіших текстів для поетки — це «Мої будинки, мої слобожанські хати» зі збірки «Відчаєспинне». Це вірш про втрату дому. У ньому є спостереження за тим, наскільки для нас кожен камінчик тепер важливий. Навіть з наших нелюбимих кварталів, пояснює мисткиня. За словами Наталки Маринчак, багато людей навіть не знали, скільки в них любові до власного міста. Вона додає, вірш «Мої хати» вийшов відьомським. Він розповідає про Слобожанщину, про її хати, які просвічують ребрами своїх крокв. Для Маринчак це болючий текст, як і вірш «Імена», яким закінчуються «Треті діти». Це єдиний текст, який під час прем’єри поетка не змогла дочитати до кінця.
«Цей вир емоцій для мене був просто надмірним, — згадувала Наталка. — Вірш побудований якраз на тому, що там просто іде перелік імен. Як в церкві на панахиді, коли ми згадуємо про наших загиблих і померлих. І цей текст, мабуть, мав найбільший вплив на німецьку аудиторію. Бо для них ставали зрозумілими втрати. Бо імена — це щось, що зрозуміло кожному. І коли йде довгий-довгий перелік — то це, звісно, вражає. Хоча коли я його писала, то просто думала про втрати» .
