Який він, Харків зараз? Він і той, і не той самий, яким був до війни. Я не претендую на узагальнення. Просто ділюся своїм поглядом.
Є така стара мудра притча про корабель: він відчалив від одного берега, і кожного дня матроси замінювали старі дошки новими — так, що коли корабель причалив до іншого берега, всі дошки були новими. Питання «Це той самий корабель чи вже інший?» залишається відкритим.
Харків після 2,5 років війни — це такий же корабель. Ніби все те ж саме: ті ж вулички та площі, ті ж будинки, правда, трішки потрощені й залатані фанерними дошками, той же дивний аромат кави, кальянні й бари, смачні напої, модні магазини та квіти на клумбах. Але це вже зовсім інше місто. Бо змінилися люди. Якими вони стали?
Наважуся описати своє враження від того, що я бачу в очах перехожих, що чую від тих, з ким спілкуюся, що взагалі відчуваю після повернення.
1. Усе більше української мови. В таксі, в метро, в магазинах.
2. Відсутність агресії та доброзичливість. Тобі кожен намагається щось підказати, допомогти, виручити, вирішити твої проблеми та ще й обов’язково побажати гарного тихого дня.
3. Відкритість до діалогу і зняття дистанцій. Ніби відбулася «розгерметизація» індивідуальних капсул, в яких ми раніше були скутими. Спільна трагедія об’єднала людей, підштовхнула їх один до одного.
4. Неспішність. Ніхто нікуди не біжить. Ви чуєте в банку: «Зачекайте: ми відкриємося, коли завершиться тривога». — «А коли?». — «Хто ж його знає». Детемпоралізація. Місто, як розплавлений сир чи сюрреалістичний годинник Сальвадора Далі, розтеклося у спеці та відсутності часу.
5. Затишність. Враження, ніби хтось знизив гучність на декілька десятків децибел. Всі говорять майже пошепки. Стихли крики, зник шум. Саундтрек міста — лагідна, ніжна флейта.
6. Мужність, стійкість, міцність, рішучість. Питання вирішуються легко і миттєво: немає сенсу відкладати життя на завтра, бо воно таке крихке.
7. І, як не дивно, якісь одночасно з цим розгубленість і невпевненість. В очах, у словах, у жестах. Ми не будуємо плани. Ми не окреслюємо стратегії. Ми не знаємо, що буде завтра.
Харків. Той і не той. Старий і новий. М’який і залізобетонний. Похмурий та відчайдушний. Брутальний і вишукано європейський. Моє рідне місто, зізнаюся тобі у коханні, чітко розуміючи, що в той Харків, де жила раніше, вже неможливо повернутися, але все ж таки можливе повернення не того ж самого: життя в місті, яке стало іншим.
Авторка: Лідія Стародубцева, докторка філософських наук, професорка, завідувачка кафедри медіакомунікацій Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
Актуальні історії з Харківщини
Надсилаємо щотижня
