Знати, як вижити в лісі, бо вмієш розводити вогнище та орієнтуватись на місцевості. Знати, як вижити в місті, бо можеш накласти турнікет та викликати «швидку».
Харківські пластуни освоюють чимало навичок, продиктованих як старими «пластовими» традиціями, так і реаліями сучасного життя.
Пласт — це найстаріша та найбільша молодіжна організація України, заснована в далекому 1911 році. Попри довгу історію, у Харкові він остаточно закріпився тільки в 2015-му. Це була шоста спроба створити власний осередок на Харківщині.
«Пласт дав мені відчуття родини»
Харків’янка Ольга Яковлєва давно мріяла стати частиною скаутського руху. До того ж у неї підростав син, якому вона хотіла подарувати яскраве «пластове» дитинство. Реалізувати це бажання вдалося тільки в 2019 році. Згодом Ольга вивчилася на виховницю та очолила дівочий рій «Пуми». Це основна частина новацтва, яка складається з 6-10 дітей приблизно однакового віку. Своєю чергою, новаками називають пластунів віком від шести до дванадцяти років. Зараз Ольга Яковлєва — станична харківського Пласту. У її обов’язки входить провадження та координація роботи харківського осередку, а також його представництво в місцевій громаді.
За словами Ольги, Пласт є частиною глобального скаутського руху. І попри те, що в різних країнах існують свої організації, пластуни можуть отримати підтримку від своїх іноземних «колег». Так само харків’яни можуть розраховувати на допомогу мешканців інших регіонів. Особливо це стало помітно під час під час повномасштабного вторгнення, коли харків’яни і потребували такої солідарності.
«Те, що ми єдині — це є наша рушійна сила, — підкреслила Ольга Яковлєва. — Навіть якщо ми не знайомі. Ми родина, ми друзі, ми підтримуємо один одного. Я знаю, що пластун у Відні завжди мене підтримає. Якщо мені потрібно туди приїхати, то я можу звернутись до нього. І так по всьому світу. Звісно, з часом рух дуже змінювався. Але завжди залишається ідея “Пласту”: “ми з Україною та Богом у серці”».
Після 24 лютого 2022 року їй з двома дітьми довелося на певний час виїхати з Харкова. Проте це рішення далося дуже важко. Але завдяки Пласту Ольга змогла вийти з депресивного стану. Робота з психологинями, табори, діти — все це повернуло смак до життя. Нині Ольга ще допомагає учням надолужувати освітні втрати. Для неї дуже важливо робити щось корисне в такі непрості часи.
«Найбільше, що для мене зробив Пласт у 2022 році — це відчуття родини, відчуття, що ти не кинутий, що в тебе є друзі, які тобі одразу допоможуть, — згадувала Ольга Яковлєва. — Адже в 22-му році були налагоджені канали, де “пластуни” з більш безпечних територій писали, що вони або їхні родичі приймають у себе людей, які виїхали з-під обстрілів».
За її словами, пластуни вже в підлітковому віці готуються до дорослого життя. Наприклад, виховниці просять своїх юначок допомагати вести статистичні дані. Є 16-річні дівчата, які ведуть гуртки для дітей 12-13 років. І менші їх поважають, дослухаються до старших дівчат.
Навчаються пластуни і більш серйозним речам. Зараз підлітки можуть долучитися до вишколу, де їх навчатимуть екологічного спілкування з травмованими війною людьми. За словами Ольги, для Харківщини це особливо актуально.
«Дітям нині важко адаптуватися один до одного»
Одним з етапів підготовки до дорослого життя у Пласті вважається таборування. Це підсумок пройденої за рік пластової програми. У таборі хлопці та дівчата показують, чому встигли навчитися за попередні місяці. А також отримують нові знання та навички. Умови життя в таборі залежать від віку. Якщо мова йде про новацтво — тобто про дітей від шести до дванадцяти років — то для них воно проходить в більш лагідних умовах. Та і заняття відбуваються в ігровій формі. Інша справа — юнацтво, тобто підлітки від 12 до 17 років. Там вже куди серйозніше.
«Вони вже знають, як мандрувати, — розповіла Ольга Яковлєва. — Тобто це вже практичне “пластування”. Вони знають, як розкласти намет, як правильно визначити місце для вогнища, як його розвести, як правильно приготувати їжу, як зберігати продукти. Також ми виховуємо емоційний інтелект, м’які навички в спілкуванні та розуміння того, як адаптування один до одного і до сучасного світу».
У таборах проводять теоретичні заняття, які називаються «гутірками». За словами Ольги, старші пластуни туди запрошують цікавих лекторів. Щоб вони, наприклад, розповіли, до прикладу, про фінансову грамотність. Є місце і «майстеркам» — практичним заняттям, де діти освоюють різні навички. У таборах є свої розваги. Наприклад, різноманітні квести, а також рольові і «теренові» ігри. Останні являють собою ігри на місцевості, під час яких змагається кілька команд. Наприклад, в маскуванні, хованні, підкраданні, стеженні тощо. Також важливо, що діти мають можливість вдосталь спілкуватися один з одним. На думку Ольги, під час онлайн-навчання це особливо важливо.
«Ми спостерігаємо, як дітям важко адаптуватися один до одного, — розповіла Ольга Яковлєва. — Коли вони весь тиждень вдома самі, а потім потрапляють в коло інших дітей. Вони кожного разу проходять цю емоційну адаптацію. Дійшло до того, що вони забувають, як правильно спілкуватись один з одним. У тому числі якісь елементарні правила вихованості».
Сьогодні харківський осередок є найчисельнішим на Сході України. Це суто україномовне середовище, в якому діти адаптуються говорити українською. За словами Ольги, вони постійно проводять етнографічні та географічні вишколи. Завжди вшановують пам’ять героїв Крут та жертв Голодомору. А також нагадують дітям і їхнім батькам про традиції, у тому числі забуті та загублені. Адже вивчення власної культури — це теж повноцінна частина пластової діяльності.
«Діти відчувають тяглість з малою батьківщиною»
Пластунка Ірина Маркевич була серед тих, хто відроджував організацію в 2015 році. Вона познайомилась з пластунами у Львові, де відвідала пластову домівку. Їй сподобалось побачене. Особливо вразила самоорганізація тамтешніх пластунів. Тоді Ірина захотіла, щоб і в Харкові був створений свій осередок.
Сьогодні вона належить до куреня «Степові відьми», який досліджує та популяризує українські — і зокрема слобожанські — традиції та звичаї. В організації так називають об’єднання від двох до п’яти юнацьких гуртків, що діють в одному населеному пункті.
Окрім цього, харківські пластуни беруть активну участь у відновленні традиції вертепування та колядування. Зокрема Пласт став співорганізатором Вертеп-фесту — масштабного фестивалю, який приваблює колядувальників зі всієї України. Навіть під час великої війни він не переривався.
«Для мене дуже важливо, що була відновлена традиція колядування і вертепування, — розповіла Ірина Маркевич. — Діти вивчають колядки, шукають якісь цікавинки. А не просто “Дайте, тітко, п’ятака”. Дуже приємно, що цього року старші діти поставили власний літературний вертеп. Ми допомагали зі сценарієм, але ініціатива була від них».
Героями цього вертепу в основному були українські письменники та поети 20-30 років ХХ сторіччя. Адже діти зацікавилися захопливою і вельми драматичною історією Будинку «Слово». Зокрема вони були вражені виставою «(Ти) Романтика». Героями вертепу були і сучасні літератори, які зараз служать в Українському війську. За словами Ірини, це був вертеп про «Відродження, яке відстрілюється».
Харків’янка переконана: вертепування сьогодні — це відроджена традиція, яка починає жити сама собою. Вона більше не потребує такої підтримки, як раніше. Сучасні діти привчаються до цієї традиції з раннього віку. З трьох-шести років вони колядують, пишуть писанки, печуть «миколайчики». І вважають, що так було завжди.
«Також діти відчувають тяглість з малою батьківщиною, — зазначила Ірина Маркевич. — Тим більше, що у нас є упередженість — ви теж це знаєте — ніби тут (на Харківщині) ніхто не знає традиції, що тут нічого не святкують. А хто святкує, то робить це неправильно».
«Жахливо, що доводиться розповідати дітям такі речі»
Сьогодні Пласт допомагає шукати однодумців. Таким він був на початку ХХ століття, коли тільки починав свою діяльність. Але тоді Україна не мала власної державності, а рух, попри свою активність, змінював статус: то був цілком легальним, то зазнавав утисків та заборон. Проте сьогодні ситуація протилежна, зазначає пластунка Ірина Рофе-Бекетова. Суспільство краще розуміє і саму організацію, і важливість її діяльності. Навіть у Харкові, де Пласт існує всього десять років, стало більше підтримки — як з боку місцевої влади, так і мешканців міста.
«Між 2015-м і 2025-м роками різниця не просто на голову, а в повноцінний людський зріст, — підкреслила вона. — Якщо у 15-му році, коли ми проводили якісь заходи, на нас могли дивитись з якоюсь обережністю, то зараз люди навмисно зупиняються послухати, подивитись і підтримати нас».
До «страшепластунства» Ірина доєдналася в 2015 році, коли цією ініціативою займалася її тітка. За словами Ірини, сьогодні особливо важливо дати молодшим пластунам можливість побути дітьми, погратися, в якийсь момент забути про життєві проблеми. Та дорослим теж не буде зайвим підтримувати в собі частинку такої легкості та грайливості.
«Дуже шкодую, що не встигла доєднатися до Пласту в молодшому віці,— зізналася Ірина Рофе-Бекетова. — Бо виконання різних вмілостей, таборування в лісах, участь в різних акціях — мені в дитинстві цього дуже не вистачало.Тому я розумію, наскільки важливо дітям відчувати таку дитячу грайливість. Зараз, на жаль, достатньо складні часи. І діти можуть набагато раніше відчувати себе більш дорослими та свідомими».
Але окрім розваг та пригод, у житті пластунів є місце для більш серйозних речей. Як, наприклад, занять з надання домедичної допомоги. Ірина зазначає, що таким навичкам діти навчалися ще до початку повномасштабного вторгнення. Але згодом заняття змінилися. Якщо раніше дітей здебільшого вчили тому, як правильно викликати «швидку» чи як покласти людину в стабільне бокове положення, то зараз — як затягнути турнікет та зупинити кровотечу.
Крім того, приділяється увага й мінній небезпеці. Адже Харківщина все ще залишається одним з найбільш замінованих регіонів України.
«Ми проводили заняття з нашими друзями з Нацгвардії, — згадувала Ірина Рофе-Бекетова. — Але не в плані розмінування. Вчили, на що треба звертати увагу, щоб не потрапити в ситуацію, коли може знадобиться допомога. Що робити, якщо щось здається підозрілим, куди телефонувати, що казати. Це жахливо, коли доводиться дітям пояснювати такі речі. Але, на жаль, зараз такі умови, що задля їх безпеки ми маємо бути впевнені в тому, що дали “базу знань”».
«Пласт залишає багато яскравих спогадів»
«Люди дивляться на нас і кажуть: “У вас якісь дивні підлітки”, — згадувала Ірина Маркевич. — “Вони не вживають алкоголь, не курять, не матюкаються, не б’ються. Ну, що ви з ними робите?”. А вони просто цього не хочуть. Не те щоб вони не можуть побитись… В принципі, можуть, але намагаються словами вирішити (конфлікти). А на те, щоб там щось вживати, немає ні часу, ні бажання. В них повно інших інтересів, у них є здорове коло спілкування, в якому вони затребувані. І в них нема цієї порожнечі, яку треба заповнити».
Пласт намагається сприяти всебічному розвитку дитини. Наприклад, тут є різні «проби». Це система «пластових» та загальних знань та навичок, осягнення яких веде до самовдосконалення. Є різні відзначки — це кількоступенева система заохочень та подяк, які носяться виключно на пластовому однострої.
«Наші абітурієнти під час вступу до університетів, в тому числі закордонних, вказують, що закрили другу або третю “пробу” в юнацтві, що вони “пластують” стільки-то років, — розповіла Ольга Яковлєва. — Це одразу для них великий плюс. Бо люди розуміють, що це відповідальна, здібна та ініціативна людина. Я знаю хлопця з Тернополя. Він вступив до польського університету, бо закрив третю “пробу” в юнацтві. Просто вони одразу прийняли його заяву, сказали: “Дмитре, ми розуміємо, що ти нам потрібен”».
Пластунка Марія Голубнича навчається в Полтавському Державному Медичному університеті. Вона стала писарем станиці Харків, а також секретаркою студентського профкому. Своєму теперішньому положенню дівчина завдячує Пласту.
За словами Марії, пластування сильно вплинуло на її світогляд, воно навчило її відповідальності. Пласт виховує лідерів, і коли ти з дитинства перебуваєш в середовищі людей, які прагнуть більшого, то сама стаєш такою, як вони, переконана дівчина.
До організації Марія потрапила ще в одинадцятирічному віці. Якось батько привів її до церкви на освячення пластової хоругви. За її згадкою, там було багато пластунів, і вонимали чудовий вигляд у своїх одностроях. А зовсім згодом дівчинка й сама приєдналась до організації.
«Тоді я ще не була ні з ким знайома, — згадувала Марія Голубнича. — І мене прийняли ніби в сім’ю, до мене одразу проявили турботу. Це був приємний шок. Я відчула це коло однодумців. І це на мене справило сильне враження. Через що я залишилась в Пласті. Бо тоді в школі не було ні такого патріотизму, ні такого кола друзів. З того моменту пройшло сім років. Але спогади все ще такі теплі».
Особливе місце в тих спогадах займають пластові табори. Коли пластуни на два тижні їдуть у гори і живуть там в наметах без звичних для себе умов. У самої Марії колись був рекорд — чотири таборування за літо. Таборування для неї тісно пов’язане з відчуттям «драйву», з адреналіном, з чудовою компанією і яскравими емоціями. Це все мотивує повертатися до табору знову та знову.
«Мабуть, найяскравішими спогадами стали наші пластові ватри, — розповіла Марія Голубнича. — Ось ми весь день щось робили, у нас була якась насичена програма, гутірки, якісь таборові роботи. А ввечері ми робимо ватру. Сідаємо навколо неї, співаємо, відпочиваємо, обмінюємось думками, граємо в якісь ігри. І це так дуже щемно. Це потрібно відчути — коли ти сидиш посеред гір і палає ватра. Хтось грає на гітарі. І ви співаєте “Старенький трамвай” чи “Сам собі країна” Скрябіна. Це так сильно викарбовується в пам’яті. І про це хочеться згадувати».
Читайте також
- Окуповано, заміновано чи знищено: туристичні місця Харківщини, які стали недоступними через повномасштабну війну.
- Творчість, кохання, репресії: жіночі долі в будинку «Слово».
- Адаптуватися та рухатись далі: як живуть громадські організації в Харкові після призупинення фінансування USAID.
