Минуло вже два тижні після Франкфуртського книжкового ярмарку, а до його обговорення ми будемо повертатися ще не один раз. Не тільки тому, що після фестивалю залишилася багато вражень — все-таки це одна з наймасштабніших літературних подій року, на якій зібралися представники із сотні країн. Цьогорічний ярмарок був багатий на події та дискусії, після яких потрібно ще довго рефлексувати. Я спробував коротко все підсумувати й зробив три висновки, які ми — видавці та держава — маємо обов’язково взяти до уваги.
Перший — Україні потрібен Франкфуртський ярмарок. І не лише він. Франкфурт, Лондон, Болонья, Варшава, Брюссель, Барселона та інші міста, де проходять найбільші книжкові фестивалі світу, виступають майданчиком для міжнародної комунікації. Тут відбувається обмін досвідом, тут презентують найкращі продукти книжкових ринків різних держав, тут укладаються перші угоди, що потім перетворюються у нові проєкти та книжки.
Для нашого видавництва Франкфуртський ярмарок став, мабуть, найуспішнішим за весь рік за кількістю укладених угод. Практично щопівгодини наша команда проводила нові зустрічі з партнерами, на яких обговорювала можливі варіанти співпраці. Результати побачимо згодом, але вже можна сказати, що в Україні з’явиться багато цікавих книжок, а українські книжки натомість будуть продовжувати перекладати за кордоном.
Це також говорить, наскільки важливі такі фестивалі для нас. З 2022 року Франкфурт та інші міжнародні майданчики перетворилися на інструмент, можливість розказати світові про російські злочини. Україна продовжує залишатися в центрі уваги зокрема й завдяки нашим книжкам про війну, біженців, втрати, які читає закордонний читач. Культурна (або «м’яка») дипломатія — це найдешевший і водночас один із найефективніших способів руйнувати стереотипи та популяризувати своє.
А тепер уявіть, що більше ми не братимемо участі в таких заходах. Або замість 12 ярмарків відвідаємо лише один або два. Так буде, якщо фінансування культури та книжкового сектору будуть зменшувати.
Саме це відбувається сьогодні. Наступного року Український інститут книги, завдяки зусиллям якого видавці можуть відвідувати такі фестивалі, отримає у 2,5 раза менше коштів, ніж у 2024-му. Роль культури на міжнародній арені, як завжди, недооцінюють, а про силу книжок у таких питаннях, здається, ніхто навіть не підозрює. Голос України, який ми повертали цього року, буде знову втрачено.
Я ще повернуся до фінансування, а поки що другий висновок: якщо України не буде на міжнародних фестивалях, то там буде Росія. Показовою стала ситуація у Франкфурті. Одразу п’ять російських видавництв, серед яких монополіст ринку та головний рупор пропаганди «Ексмо», отримали право презентувати свої книжки на ярмарку.
Навіть якщо там не було російського національного стенда, саме запрошення росіян на європейський ярмарок — це сигнал, що з ними вже можна співпрацювати. Таке рішення організаторів фестивалю показує повну неспроможність (чи небажання?) світу відмовитися від російського продукту. У спокійній Європі не розуміють, що культура не може бути поза політикою, якщо автори однієї країни публічно підтримують війну проти іншої, а частка від продажів їхніх книг, і за кордоном зокрема, іде на нові ракети та бомби.
На це українська делегація відповіла просто: листами-незгодами та протестами. Мовчазні мітинги поблизу павільйону та прямо перед стендом «Ексмо» принесли маленьку перемогу — вже наступного дня російська команда поїхала. Тоді як іноземні агенти побачили, що легалізовувати партнерство з представниками країни-агресора під час війни ненормально.
А що було, якби України не було на ярмарку? Чи виступили б тоді з протестами видавці з інших країн? Чи все це зрештою обернулося б відкриттям великого російського стенда на наступному фестивалі?
І знову все впирається в необхідність брати участь у міжнародних фестивалях, і знову це залежить від фінансування. Взагалі питання фінансування культури — окрема проблема, про яку говорять недостатньо. Тож третій висновок: без фінансування культури та книжкової сфери зокрема ми не те що не зможемо порівнятися з європейськими державами; ми просто неспроможні перемогти в інформаційній війні.
У Франкфурті, окрім презентацій книг та обговорень, було ще й багато аналітики. Федерація європейських видавців показала статистику книжкового ринку Європи за останні три роки — здобутки й невдачі європейського книговидання. Звісно, здобутків було набагато більше. Наприклад, у 2023 році видавці ЄС видали 585 000 книг!, а у 2022-му — 575 000 назв. В середньому за рік у Європі продають 2,5 мільярди копій книг. Завдяки цьому обсяг ринку оцінюється в 36-39 мільярдів євро.
А що Україна? У 2023 році українські видавці змогли покращити свої результати відносно першого року повномасштабної війни та видали 15 000 «тайтлів», що у 39 разів менше, ніж видавництва ЄС. За дев’ять місяців 2024-го — усього 8,5 тисяч назв. Так, порівнювати до всієї Європи неправильно. Візьмемо тоді одну країну, наприклад, Німеччину. У 2023 році там видали понад 60 000 тільки нових книг. Обсяг книжкового ринку Німеччини — приблизно 9-10 млрд євро, тоді як України — 6 млрд гривень (або 130 млн євро).
Чому така суттєва різниця? На це впливає багато чинників, і війна також. Але Україні ніколи не бачити таких результатів без підтримки держави. У Німеччині витрачають сотні мільйонів на фінансування культури та запускають десятки ініціатив щороку. Торік німецький уряд запустив програму Kulturpass, мета якої — підтримати сектор культури та зацікавити молодь національним продуктом. Протягом 2023 року 18-річні хлопці та дівчата отримали по 200 євро на придбання квитків до музеїв, театрів, купівлю книг і платівок. У 2024 році програму трохи скоротили, тепер обсяг допомоги складає 100 євро. Але вона працює, а ринок розвивається, податки до бюджету збільшуються.
Схожу ініціативу, «єКнига» планували запустити в Україні. Улітку 2022 року влада вперше ухвалила закон про підтримку українського книговидання, що, між іншим, передбачав реалізацію програми надання допомоги на купівлю книг. Програму підтримали, а ось грошей на неї не дали. Цьогоріч, коли є і закон, і гроші, «єКнига» все ще не працює. Чому та що варто очікувати, почитайте в колонці директорки УІК Олександри Коваль. Та ясно одне — сьогодні державі байдуже на збереження української книжки, а отже, нашої національної ідентичності.
Я сподіваюся, що колись це зміниться. Що ці висновки візьмуть до уваги й в пріоритетах держави у майбутньому також знайдеться місце для підтримки та розвитку книжкової галузі. Головне, щоб тоді вже не було запізно.
Автор: Віктор Круглов, генеральний директор видавництва «Ранок».
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
