Вони кружляли кімнатою, танцювали, досліджували навколишній простір із зав’язаними очима. Вони на дотик вивчали гільзи, міни, тубуси та уламки «шахедів». Їхня кінцева мета — створити з цього всього мистецький твір. А разом із тим — віднайти нові художні сенси цієї війни.
Так, у селищі Близнюки на Харківщині діє резиденція для митців із прифронтових регіонів, що стартувала в межах мистецько-театрального проєкту «КонтрФорма». З 7 липня по 17 серпня двадцятеро учасників житимуть і працюватимуть разом, аби в результаті переосмислити форму та зміст цих військових артефактів.
«У воєнних артефактів є майбутнє»
Використання гільз чи тубусів у мистецьких цілях — ідея не нова. Як розповіла художня керівниця проєкту «КонтрФорма» Аліна Богданович, найбільш відомий спосіб їхнього переосмислення — художній розпис, тобто естетизація. Це справді гарна практика, зазначила Аліна, проте через свою масовість такі артефакти часто втрачають художню цінність. Саме з цієї думки й виникла ідея створити резиденцію в Близнюках — місці, де митці надавали б цим предметам нового змісту.
«Гільзи, міни, тубуси, уламки “шахеда” мають минуле, — розповіла Аліна Богданович. — Вони вже виконали свою початкову задачу, але яким може бути їхнє майбутнє? І чи може воно бути взагалі? Мені здається, що так — може. Це сліди війни, які неможливо просто заховати. Ми лише починаємо їх осмислювати через мистецтво. І подумали: цей процес треба трохи пришвидшити шляхом колективного досвіду».
За її словами, вся резиденція обертається довкола теми трансформації. Зараз учасники проходять через власний досвід переосмислення, адже війна змінила і кожного з нас, і суспільство загалом. Тому робота з воєнними артефактами — це також спроба зрозуміти себе в цих непростих умовах.
Наприклад, один з учасників — ветеран. Як митець, він узяв до роботи власний стрій, у якому колись отримав поранення. Тепер він переосмислює його як артоб’єкт, намагаючись передати особистий досвід війни.
«Кожен із нас намагається зрозуміти себе, — зазначила Аліна Богданович. — І це суспільство, в якому ми живемо. Зустріч із, здавалося б, страшними матеріалами — вона важлива, бо багато митців ніколи в житті не бачили уламка “шахеда”. Митці з прифронтових регіонів їх чули. Особливо в Харкові. І перша реакція, коли вони зайшли до цього сараю й побачили його — побити ногами. Вивільнити весь той страх, який носиш у собі. Або оту незрозумілість».
«Мистецтво — це дуже колективний процес»
Як розповіла акторка та перформерка Юлія Одокієнко, під час цієї резиденції вона використовуватиме низку авторських практик, щоби учасники змогли подивитися на воєнні об’єкти з нового ракурсу — не лише через візуальний досвід, а й дотик, звук, запах і текстуру. Частина таких практик, зокрема, спрямована на побудову зв’язку між учасниками. Адже ці люди, хоча й не знайомі між собою, можуть мати спільний досвід.
За словами Юлії, такі простори сьогодні надзвичайно важливі. Неформальна мистецька освіта може стати джерелом подальшого натхнення — як для роботи в Україні, так і за кордоном. До того ж проєкт «КонтрФорма» порушує теми війни, ідентичності, досвіду та тілесності. Саме в цьому — його великий потенціал, підкреслила вона.
«Ціль цього проєкту, на мою думку, полягає в тому, щоб і цивільні, і військові могли побачити, чим можуть бути артефакти війни, — зазначила Юлія Одокієнко. — Окрім їхнього прямого призначення. Адже нам потрібно вирішити питання утилізації цих об’єктів і завдяки такій модернізації подивитися на них по-іншому. Як каже слоган резиденції: “змінюючи форму, змінюємо сенс”. Тобто — надати нового значення артефактам війни, які вже існують».
Того дня учасники резиденції зосередилися на тілесних практиках. Вони танцювали, імпровізували, вчилися рухатися й взаємодіяти між собою у процесі руху. За словами Юлії, всі ці практики передусім спрямовані на пробудження тілесної свідомості. Вони допомагають краще налаштуватися на спільну роботу з іншими людьми, а також заглянути всередину себе: чи комфортно мені рухатися з іншими? ділитися власним досвідом? чи я відчуваю внутрішній затиск?
Свою головну задачу Юлія вбачає в тому, щоб створити простір, де учасники зможуть по-новому подивитися на військові артефакти.
«Ви спостерігали за тим, як ми налаштовувалися на спільну роботу, на відчуття людей навколо, як я почуваюся поруч із цими людьми, — розповіла Юлія Одокієнко. — Бо мистецтво — це дуже колективний процес. І ми маємо налагодити комунікацію з іншими. Бути відкритими до різних видів контакту — до говоріння, до обміну думками, до обговорення ідей».
«Гарний метал, з нього можна зробити щось корисне»
У межах одного завдання учасники досліджували навколишній простір на дотик. Працювали в парі: одна людина зав’язувала очі, інша ж грала роль поводиря. Вона обережно вела партнера, даючи змогу торкатися до навколишніх об’єктів: дверей, вікон, гілок, рослин — згодом і до самих воєнних артефактів.
Ірина, учасниця резиденції, у повсякденному житті не є ані акторкою, ані мисткинею. Але коли побачила оголошення про набір — вирішила приєднатися до проєкту. Зокрема щоб розвивати свої творчі здібності. Такі тілесні практики для неї не були в новинку, вона вже мала схожий досвід. Проте ця вправа з зав’язаними очима, за її словами, — вже «щось по-дорослому».
«Це цікавіше, трохи екстремальніше і відповідальніше, — розповідає Ірина. — Ти вже береш на себе відповідальність за когось. Маєш розраховувати, як вести людину, з якою швидкістю. Щоб вона не зачепилася ні рукою, ні ногою, ні — що найважливіше — головою. Це складніше навантаження. А бути ведучою справді набагато важче».
Арсеній — одночасно і дизайнер, і учасник цього проєкту. За його словами, через такі практики вони вчилися краще володіти своїм тілом і водночас довіряти партнеру.
«Не знаю, чи допомагає це безпосередньо у війні, — зазначає Арсеній. — Можливо, це більше про вивільнення емоцій. Бо навіть у танці ми вкладаємо щось пережите. Можливо, це проживання. Саме завдяки вивільненню емоцій стає трохи легше».
Під час цієї вправи учасники змогли ближче познайомитися з артефактами війни. Ірина зізнається: раніше ніколи не бачила їх настільки близько. Перше враження — це якісний матеріал. Одразу ж виникла думка: чому він просто лежить? Можна ж використати його в мирному житті.
«Я тільки “шахеда” не торкалася, — пригадує Ірина. — Боюся цього азбесту. Почула, що хтось до нього доторкнувся і сказав, що він нагадує скловолокно. А воно, здається, токсичне? І його не можна чіпати без рукавичок? А от з такого металу, як мідь, можна, здається, зробити щось корисне й безпечне».
Арсенію теж не доводилося мати справу з уламками. Коли він уперше зайшов у приміщення, де зберігаються рештки «шахеда», то відчув тремтіння в тілі. Хлопець не очікував, що цей досвід буде настільки стресовим.
«У мене просто не дуже добрий досвід, — зізнається Арсеній. — І пов’язані з цим страхи. Я не відчуваю себе в безпеці вдома через щоденні обстріли. Тому для мене це ще трохи особлива історія. Якось поруч зі мною впав КАБ. І я зациклився на думці, що, можливо, не витримаю цю ніч. Що я — наступний. У мене просто під дев’яту вечора зростає рівень стресу й тривоги. І є думка: Що, можливо, буде гучно. Що буде приліт».
Читайте також
- Українство починалося з Харківщини: Мар’ян Пирожок про виступи на деокупованих територіях.
- «Ти залишаєшся голосом цієї епохи»: поет та військовий Іван Сенін розповів, як війна змінила його твори.
- «Не знаю, чи буде завтра»: Наталка Маринчак про поезію під час війни, волонтерство та вміння жити тут та зараз.
