У звичайному житті уродженець Харкова Валентин Дебелий працював у туристичній крамниці, але після початку повномасштабного вторгнення Росії, не маючи військового досвіду, став до лав «Легіону Свободи». Чоловік звільняв Харківщину, а потім Донеччину. Чому вирішив піти на фронт, як брав участь в деокупації українських земель — військовий розповів Ґвара Медіа.
— Розкажіть, як потрапили до лав ЗСУ? Яку професію мали до повномасштабного вторгнення?
— У цивільному житті займався громадською діяльністю: був членом ГО «Сокіл» та партії ВО «Свобода». Не дивлячись на та, що Харків знаходиться на сході України, націоналістичні ідеї не мають популярності. Ще з 2009-2010 року зрозумів: те, що нам розповідали у школі не збігається з тим, що я дізнався вже у більш дорослому віці.
У 2013-му долучався до всіх акцій протесту та брав участь у Революції гідності в Києві та Харкові. Раніше працював у туристичному магазині. Це звичайна робота, вона була цікавою для мене.
Починаючи з середини 2021-го розумів, що заморожена фаза війни, яка тривала вже 7 років, далі такою не буде. Приділяв увагу мілітаризму. Багато хто казав: навіщо ви вчите підлітків тримати у руках зброю? Мали це робити, оскільки нація є непереможною тоді, коли все суспільство мілітаризоване. Приклад — США, де кількість зброї на руках більша, ніж населення. Тому ми знали, до чого готуємося. І діти на момент Революції гідності, зараз під час повномасштабного вторгнення, вже отримують державні нагороди.
Вже у січні 2022 розраховували на те, що фронтальна війна може розпочатися. Тоді проводили збори, готувалися, в тому числі, до партизанської війни. Якщо ні, то думали, де може бути фронт.
24 лютого я прокинувся у власній кімнаті у Харкові. На думці мав лише одне: як допомогти сестрі та мамі знайти безпечне місце, а потім уже зустрітися з хлопцями і вирішувати, що робити далі.
Ввечері всі мої друзі та знайомі зібралися. Хтось сказав, що можна долучитися до ТрО і вже 25-го лютого вранці вирушили на першу позицію. Мали зброю на руках та отримали перші задачі.
— Як вступ до армії сприйняли ваші рідні та друзі?
— Родичі не так критично ставилися до ситуації, як я. Можливо, вони десь підсвідомо розуміли, що у разі війни піду до армії. Так і сталося. Коли перетнувся з мамою, заспокоїв її і сказав: твоя задача – зробити перше, друге і третє, моя ж дещо простіша: речі вже були зібрані.
Пам’ятаю, коли у Харкові почав виносити два бронежилети, таксист дещо здивовано на мене подивився. Того дня все дуже швидко відбувалося. Вони всередині сподівалися, що я буду знаходитися в безпечному місці. І це нормально, так думатиме кожна мама. В цілому щодо мого вибору питань не виникло.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
— Вже 25-го лютого ви були в лавах харківської ТрО, а які перші задачі вам ставили?
— Хоча структура ТрО з’явилася ще до повномасштабного вторгнення, проте за останній рік вона дуже прогресувала, адже спочатку не мали розуміння, як ТрО застосовувати. Теоретично це планувалося одним чином, а практично виявилося дещо інакше. Якщо хочеш захищати свою країну – це найпростіший з варіантів: ти живеш у Харкові, є харківська ТрО, можеш так захищати свій дім.
Чіткої структури не було, командири в процесі спілкувалися з людьми та ставили їм питання: «Хто готовий піти на небезпечне завдання? Хто вміє керувати машиною?». Знаєте, це нагадувало вільне козацтво.
Виконали багато задач. Першою поставили таку задачу: з-поміж тих, хто обіймає посади, знайшли людину, яка могла зрадити. Приїхали на місце затримати людину та встановили контроль над певною територією. Це не бойові дії, але у перші дні саме такі превентивні засоби давали результат.
Завдання максимально різні: де могли принести користь, тим і займалися. Наприклад, робити окопи та інші фортифікаційні споруди у Харківській області, виконували функції розвідки, знаходячись у спостережних пунктах і надавали інформацію ближче до нуля, брали участь у битвах на Ізюмському напрямку.
Завдяки волонтерам я отримав пікап і дуже часто виконував роботу на ньому. Довозив бійців та боєкомплект на позиції, евакуйовував поранених. На фронті неможливо без пікапа, оскільки ТрО не передбачало, що у батальйоні має бути якийсь бронетранспортер. Це питання вирішували самотужки. Як водій я перевіз сотні бійців та тонни боєкомплекту і десятки поранених. Вивозив – і вони залишалися живими. Багато хто вже повернувся на фронт і продовжує обороняти державу.
У перші місяці вторгнення волонтери дуже виручали та закривали наші потреби.
— Не можу переоцінити вклад волонтерів, адже у багатьох були знайомі з цивільних, виходили на контакт і допомагали з усім, що могли дістати. У березні багато хто укомплектувався найнеобхіднішим завдяки волонтерам. Не скажу, що від ЗСУ отримували мало: бронежилет, каска, зброя, білизна, одяг – це все надали, але не більше. Тобто коли хочеш працювати більш ефективно, то завжди звертаєшся до волонтерів. Не пригадую жодного разу, аби вони в чомусь відмовляли чи не могли чогось знайти.
Приціли, автомобілі, дрони – волонтери виконували наші прохання. Згадав історію як влітку ракетою вдарило по місцю нашого перебування і всі мої чотири рюкзаки згорілі. На мені лишилася форма, зброя і в кишені телефон. Усі документи, речі, тепловізори в один момент перестали існувати. Зв’язався з волонтерами і за два тижні в мене вже було все нове. Цей приклад яскраво показує роль волонтерів і якість їхньої роботи.
— У чому полягають ваші обов’язки зараз? Яку професію маєте?
— Конкретно говорити не буду, але узагальнюючи скажу, що бійці ТрО навчаються та отримують конкретну спеціалізацію. І те вільне козацтво, яке було спочатку, вже давно скінчилося. По-перше, вже понад рік триває повномасштабне вторгнення. Цей досвід уже змінює тебе та побратимів. Побачили багато, перебували у боях та під обстрілами і вже вбивали ворогів. Отримали безліч нової зброї, доволі різної. Допомога від західних партнерів приходить.
Зараз уже цим нікого не здивуєш, уже працювали з іноземними гранатометами, мінометами, кулеметами. Все лише починається: виходимо на новий рівень, прогресуємо та здобуваємо нові знання.
Можливо, за деякий час матимемо історію, що «зроблено ось це і це», та аби про таке розповідати, нам треба допомога.
— Яка іноземна зброя вас здивувала найбільше?
— Захоплює іноземна техніка, коли бачиш її вперше, а вже потім це швидко стає буденністю. Хіба якщо брати гаубицю М777, то потім увесь вечір про неї дискутували. Зараз же навіть не звертаєш увагу. Мабуть, якби я побачив HIMARS на власні очі, точно здивувався б, але не бачив. Це ще раз підтверджує професійність людей, які на цій техніці працюють.
— Як відбувалась деокупація Ізюму та Харківщини?
— Під час контрнаступу на Харківщині ми займали позиції на ізюмському напрямку. Там скоріше допомагали штурмовим бригадам, ніж безпосередньо брали участь у штурмах. Є багато важливих завдань, які пов’язані з утриманням стратегічно важливих звільнених місць. Наприклад, це може бути понтонна переправа. Були у щойно звільнених населених пунктах. Шукали тих, хто заховався, або може вести підривну діяльність.
Щодо емоцій, вони були доволі змішаними: по-перше, дуже багато позитиву, адже операція пройшла настільки успішно, мало хто розраховував на таку велику кількість повернених українських земель за декілька днів. З іншої сторони, коли ми зайшли у деокуповані міста, побачили, що сталося з нашими селами та містами. Це дещо приземляло. Назвати цю атмосферу хоча б нейтральною ніяк не можна. Це повністю розбиті міста. І одна справа, коли ти бачиш це в телевізорі чи на YouTube, зовсім інша, якщо ти спілкуєшся з місцевими. Наприклад, заїхав в Ізюмі на СТО, є три хвилини постояти й поговорити. Люди під час цього розказують якісь маленькі історії і ти просто в шоці.
Це все звірства окупантів, про які вже відомо, але коли дізнаєшся подробиці, одразу уявляєш їх перед собою, стає моторошно. Наприклад, заходиш у будинок, де раніше жили окупанти, бачиш купу залишеного боєкомплекту та купи сміття. Важко описати це літературними словами.
— Розкажи про побут окупантів, яким взагалі є наш ворог? Що це за люди?
— Є різні типи ворога та їхніх підрозділів, але те, що є такі, які йдуть за «м’ясом», це правда. Потім вони помирають, за ними вже йдуть наступні. На бахмутському напрямку це розкрилося повною мірою. Багато полягло людей, яких я знав особисто. Це епіцентр фронту, де величезні втрати в обох сторін.
— Чого не вистачає на фронті? Яким чином можна підсилити ТрО?
— Тут у мене однозначна відповідь: структурі ТрО треба якомога швидше наближатися до стандартів бригад Збройних сил України. Маємо отримувати та навчатися користуватися новою зброєю.
— У лютому набув чинності Наказ Міністерства оборони про нову систему нарахування додаткової винагороди військовим. Він викликав багато обурення як серед суспільства, так і військових. Чи відчули якусь різницю у виплатах?
— Щодо зарплат мушу сказати, що накази не обговорюються. Якщо є проблема, вона, імовірно, точкова. Коли в якихось підрозділах несправедливо згідно з чинними нормами вчиняють з людиною, що виїжджала на бойові позиції на нуль, але потім не отримала своїх заслужених коштів, скоріше за все, це непрофесійність. Такі ситуації однозначно треба зупиняти. Добре, що дискусії ведуться, на те ми і є вільною нацією.
Мені важко на цю тему говорити, адже через два тижні після початку вторгнення дізнався, що отримуватимемо 13 тисяч гривень і подумав: о, класно, нам щось платитимуть. Далі, вже за місяць стало відомо, що отримаю 30 тисяч. Я те що я не міг повірити, просто взагалі на це не розраховував, так само і хлопці, які зі мною прийшли. А от коли вже йшлося про сто тисяч гривень бойових, то це взагалі було дуже добре!
— Ще одна проблема, на яку скаржаться військові — бюрократія. Чи це дійсно так і як це змінити?
— Бюрократія — це завжди той аспект, який не подобається нікому. Інша справа, що іноді саме без такої бюрократії армія як система не працює. Всі ці роки нашими Збройними силами ніхто не займався і тепер ми зі десятикратною швидкістю надолужуємо те, що було упущено. Лише зараз починають відбуватися процеси, які дозволяють ефективно вести війну, а вже далі допомагати з побутовими речами, спорядженням, виплатою зарплат та документообігом.
— У деяких арміях існує інститут військового омбудсмена, тобто людини, яка може допомогти солдату із захистом своїх прав. Якщо командири непрофесійні, або ж погано ставляться до своїх підлеглих. Чи був би цей досвід корисним для України?
— Не впевнений, що зможу чітко відповісти на це питання. У моєму досвіді завжди траплялися адекватні командири і проблем не було. Тобто, якщо була якась проблема загального характеру, то ми скоріше вдвох з командиром її вирішували. Очевидно, є деякі моменти, які навіть не підлягають обговоренню: все це має бути так і ніяк інакше.
Якщо місяці не був у відпустці та хочеш з’їздити на вихідні, а у вас є бойові задачі, тобі кажуть, що зараз не можна. Лише коли буде можливість, командир тебе відпустить. А от якщо командир тебе не відпустив, маючи нагоду, значить, щось ти неправильно колись зробив, або ж варіант, що у командира є неприязнь до тебе.
Коли порушується Статут чи закони України, тоді треба виборювати свої права. Це не є проблема, але головне вміти це робити. Як в будь-якій структурі та роботі, де ти в цивільному житті працюєш.
— Армія – це величезна система і ви долучилися до неї з цивільного. Можете розповісти про традиції, правила, які вас вразили найбільше?
— Кожен підрозділ створює свої традиції. Це окреме суспільство всередині: живете разом, так само разом виконуєте завдання. Життя на війні відрізняється від цивільного: це не обговорюється, але є розуміння, що з певною людиною ви рано чи пізно можете опинитися у важкій ситуації на полі бою і саме від твого побратима залежатиме, можливо, твоє життя, а від тебе залежатиме його. Це основа, яку розуміють абсолютно. І у вас спільна мета та ідея, адже ви всі добровольці.
Є розуміння, що з певною людиною ви рано чи пізно можете опинитися у важкій ситуації на полі бою і саме від побратима залежатиме, можливо, твоє життя, а від тебе — його.
Загалом цих традицій настільки багато, що описати всі складно. Ніколи не будеш сміятися так, як у цивільному житті. Тут ви завжди разом, кожен знає все про кожного. Жарти виходять на інший рівень. Вони насправді дуже допомагають в складних ситуаціях.
І якщо зробити фільм про день бійців, то це був би такий невеличкий мінісеріал. Цікаво подивитися на взаємозв’язки підрозділів, вони виходять на інший рівень цінностей і взаємодопомога багато чого вирішує.
Згадав історію: стояли там, де дістають ворожі міномети та у будь-який момент може прилетіти. Саме в ту хвилину було доволі тихо. Побратим розвертався на машині й випадково зачепив мою. Виходжу я і кажу: ну що там, поліцію будемо викликати? Нічого, що він розбив мого багажника. Просто посміялися з цього, адже це лише машина, просто метал. Воно взагалі нічого не варте, ви тут знаходитесь, разом воюєте і з цього починаються жарти.
— У вас постійні бойові виїзди, далі відпочиваєте. Розкажіть як відпочиваєте, яке дозвілля?
— Думаю, всі військові мене зрозуміють: коли є вільний час, усі лягають на каримати і втикають у телефони, якщо є інтернет. Це стається через те, що ви дуже втомилися і просто хочете полежати.
Подивитися щось, поспілкуватися зі своїми близькими. Ясна річ, що ви ж постійно один з одним разом знаходитися і втомлюєтесь один від одного. Розмови плавно переходять у дискусії, хтось читає книжки, хтось спортом займається. Загалом варіантів небагато: у футбол не побігаєш, у настільні ігри теж не пограєш.
Маємо побратима, якому 50 років, а він сидить дивиться годинами ТікТок. Обожнював спостерігати. Він ще такий лисуватий та величенький в окулярах. Такий серйозний, що здається, ніби він зараз з Генштабом переписується. Дехто полюбляє готувати і може стати на кухню й частувати всіх. Дякуєш йому, а він відповідає «навіщо дякувати, мені це подобається робити».
Є й ті, хто любить та вміє ремонтувати машини, може цілими днями з ними возитися. А ти як людина, що не сильно розбирається, дуже радієш, що є такі побратими. Є навіть такі, що власноруч виготовляють ножі, якщо є можливість, це їхнє хобі.
— Закінчуючи тему з відпочинком, не можемо не зачепити питання ротації, адже понад рік триває повномасштабне вторгнення. Чи це серйозне питання? І як можна це змінити?
— Так, вже пройшов рік активних бойових дій і багато бійців банально стомилися. У них так само є мотивація та розуміння, що робити, навіщо це потрібно. Вони так само будуть виконувати бойові задачі, але отой вогник уже не такий яскравий. Якщо військові пройшли багато гарячих точок, хтось може сказати, мовляв, він декілька разів міг загинути і йому пощастило. Це впливає на стан і тому я вважаю, нам необхідна ротація. Нам потрібні свіжі сили: доволі малий відсоток все-таки серед чоловіків країни беруть участь у війні саме на фронті.
Хтось працює у стратегічних галузях держави, бо крім них цю роботу ніхто не зробить. Дехто – в інших вузьких галузях і це теж можна зрозуміти. Є волонтери, без яких не було б такої ефективної боротьби.
Є в мене й знайомі, які прямо кажуть: не хочу, бо боюсь. У мене питань до цієї людини немає. А от якщо вже повістка прийде, то буде інше питання.
Коли вже починаються якісь відмовки на кшталт «а я зброю ніколи в руках», «а що я зможу зробити» або «ну я не відчуваю себе воїном», «ой та в мене ж тут мозолі на мізинці»… У нас є бійці, які мають 8 контузій і продовжують воювати. Декому треба в лікарню, бо проблеми зі спиною.
Зіткнулися з тим, що ті частини та бригади, які весь рік воюють, мають бути доукомплектовані.
У будь-якому разі потрібно створювати та навчати нові бригади. І коли люди кажуть «я не вмію», думаєш: ви мали рік часу і можна було опанувати мистецтво володіння зброєю, хоча б просто поцікавитися цим.
Якщо немає бажання бути піхотою, сидіти в окопі, мали купу часу, щоб освоїти якесь корисне для армії ремесло, прийти і перед собою сказати: «пройшов курси, зробив це, вмію це».
Ця війна триватиме довго. Як би хто не сказав, що ми начебто здобудемо ті чи інші перемоги цьогоріч. Навіть якщо ми вийдемо на кордони 1991 року, або досягнемо ще більших успіхів з розвалу Росії як імперії. Це ж не факт, що вони знову не підуть на Україну.
Фактично ця боротьба вже триває 300-400 років — Росія ніколи не змириться з тим, що Україна може бути сильною та незалежною державою. Якщо будемо такими, російський міф розвінчається сам собою.
Це треба осягнути та будувати своє життя, завжди думаючи, чим ти можеш бути корисним своїй країні.
— Яка мала би бути політика держави, адже повномасштабне вторгнення триває вже 13 місяців? Можливо, нам треба готуватися до затяжного конфлікту?
— Має бути системний підхід та мілітаризація суспільства. Я вважаю, що має зникнути думка про воїнів, які все порішають. Це хибна ідея. Варто подивитися глибше. Постійна підготовка громадян та їхня мілітаризація. Це і є рецепт перемоги української нації в цій війні.
Маємо взяти за звичку, прокидаючись, щодня думати, що я сьогодні можу зробити для перемоги України. Лягати, міркуючи, що я сьогодні зробив для перемоги держави та нації.
Велика честь для будь-якої людини долучитися до цієї справи – стати в один ряд із захисниками України всіх поколінь, починаючи з часів Київської Русі, запорізьких козаків, воїнів Холодного яру та УПА. Росіянам нема ніякої честі, бо вони ведуть загарбницьку війну, ми ж відстоюємо своє.
Хочу наголосити, що зараз не час розслаблятися, навпаки треба консолідуватися та єднатися ще більше. І якщо бойові дії територіального віддаляються, то це найбільш небезпечна думка, наче війни немає. У такому разі створюється ілюзія, що війна вже не торкнеться вашого життя. Треба завжди пам’ятати: це може змінитися у будь-який момент.
Маємо взяти за звичку, прокидаючись, щодня думати, що я сьогодні можу зробити для перемоги України. Лягати, міркуючи, що я сьогодні зробив для перемоги держави та нації.
Читайте також: «Я запитав, що з ногами. Відповіли “Все нормально — їх немає”». Історія солдата з позивним «Кальцид».
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
