2 вересня відбувся Марш ХарківПрайду в формі артінтервенції в міський простір — так завершилась двотижнева серія заходів на підтримку ЛГБТК+ спільноти. Публікуємо другий текст з серії про те, як змінилось життя, робота і світогляд харківських ЛГБТК+ людей — в активізмі та поза ним — з початком великої війни. Перший текст читайте тут.
Сергій
Сергій (ім’я змінено з міркувань безпеки) — волонтер, музикант і викладач. Останні півтора року стали часом змін для нього: за пару тижнів до початку повномасштабного вторгнення прийняв власну бісексуальність, за тиждень — остаточно перейшов на українську.
Війна очікувано стала великим стресом, розповідає Сергій. Він жив у гуртожитку та готував їжу для студентів, які там залишались — евакуації не організовувались, хоч їх і обіцяли. Але з проривом самоусвідомлення і великими змінами навколо Сергію стало комфортніше.
Сергій не афішує свою орієнтацію. Каже, існує мало компаній, де він почувається погано. «Дотримуюсь такої позиції: якщо мене не питають, я не афішуватиму. У моєму колі всі або здогадуються про мою орієнтацію, або я сам розповідаю».
Згадує, як у школі чемпіон з боротьби намагався затравити його через колір волосся. «Я був експериментатором, і мені було зручно всюди — в якийсь момент мені захотілось перефарбуватися в темно-синій колір. У мене не було думки про те, чи роблять так чоловіки, — каже Сергій. — Мабуть, то був один з небагатьох моментів, коли мені здалось, що зі мною щось не так».
Питаю, чи відчуває Сергій ізоляцію через напіввідкрите життя: «Навпаки. У мене особисто все пішло як по маслу. Приєднався до волонтерського об’єднання, з’явилось житло, кішка, робота, багато власного простору й часу подумати, переосмислити своє життя та зрозуміти, чого я хочу». Втім, іноді він відчуває, що внутрішній конфлікт, пов’язаний з бісексуальністю, продовжується. Чоловік знаходить простір для рефлексії та «дозволяє собі спробувати все».
«Я не в контакті з ЛГБТ активізмом, бо хотів би, щоб моє особисте залишалось особистим».
«Як музиканту мені було б цікаво взяти участь у квір-вечірці. На власному досвіді я не переживав нічого такого [дискримінації, – ред.]. Можливо, ця позиція доволі егоїстична, але я викладач і ще не готовий до різких рухів у суспільстві. Певною мірою тому, що це може негативно вплинути на мою роботу. До того ж ще не повністю зникла думка про те, що про мене скажуть».
Анастасія
Коли питаю в Анастасії, чи вона є представницею ЛГБТК+ спільноти (бо немає більш елегантного способу знайти героїв та героїнь для інтерв’ю в людному місці), вона киває й каже, що зараз зустрічається з хлопцем, «тож не знає, чи це підійде». Ми домовляємось поговорити онлайн, коли Анастасія не буде зайнята волонтерством.
Життя Анастасії погіршилось: вона виїхала на рік до Львова, втратила друзів, подруг та спільноту. Дехто залишився у Харкові, інші поїхали біженцями за кордон, пішли у військо або загинули. Тож тоді дівчина почувалася переважно погано. «У Львові я познайомилась з представниками деяких християнських спільнот. Було страшно їм відкриватися, бо знаю, що більшість підтримують традиційні цінності та вважають, що ЛГБТ — збоченці та педофіли». З львівськими ЛГБТК+ людьми Анастасія познайомилась майже перед поверненням додому.
«Що на заході, що на сході у нас схожі проблеми. Нехай Львів і здається консервативнішим, гомофоби та біфоби усюди однакові — у них однакові наративи»
На думку Анастасії, ситуація з гомофобією та біфобією покращилась завдяки активізму і просвітницькій діяльності ЛГБТК+ організацій. «Люди почали більше відкриватися, виходити з шафи. Гетеросексуальні люди стали обізнанішими в проблемах квір-спільноти. Почали… приймати нас».
Зараз у Харкові Анастасія почувається безпечніше. Щоправда, коли згадує, що з Бєлгорода до Харкова ракета летить близько пів хвилини — жахається. «Ймовірно, я почуватимусь в небезпеці, доки не закінчиться війна».
Безпеку як для бісексуалки Анастасія переважно знаходить у дружніх колах. «Я не готова, гуляючи містом, надягати помітну символіку, як-то веселковий жилет. Це приверне увагу купи людей — і, ймовірно, хтось зможе з цього приводу причепитися».
«Стовідсоткової безпеки у своєму виборі я не відчуваю. Мене рятує, що я в стосунках із хлопцем і можу проявляти свої почуття на повну. Коли я була в стосунках з дівчатами, це було проблемою. Я не почувалася безпечно, коли хотілось близькості — наприклад, взятися за руки чи поцілуватися на людях»
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Андрій
Андрій (ім’я героя змінене з міркувань безпеки) працює психологом.
«Все стало краще, — сміється Андрій, коли питаю про зміни в особистому житті після повномасштабного вторгнення. — Мені трохи навіть соромно за це». Кажу, що він не перший, хто так відповідає на це питання.
«Коли 24-го лютого я зрозумів, що от тепер можу померти — скрізь небезпечно, у Харкові тим паче — почалася дзен-історія: живи зараз. Суб’єктивне щастя на якомусь адреналіні чи ендорфіні скочило дуже високо. За пару місяців адаптації завантажив собі Хорнет [додаток для знайомств ЛГБТК+ чоловіків, — ред]. Почав шукати стосунки — знайшов. 14 серпня в нас була річниця».
Життя Андрія значно змінилося, але немов розділилося надвоє. Було складно прийняти й проросійських батьків, й те, що селище, де Андрій зростав — «поселення ждунів». Каже: «На якомусь етапі я гадав, що нікого гіршого за росіян не існує та що всі неросіяни — це суперлюди, бусинки, які нічого поганого ніколи в житті не робили». Перші декілька місяців після вторгнення, проведені в одному з харківських підвалів під російськими обстрілами, частково на це повпливали.
Там Андрій жив з двома гомофобами, один з них постійно вихвалявся, як він «цих п***расів п***див ногами по Києву». «Почав мені розповідати, що після того, як все закінчиться, він привезе мене до Одеси, покличе дівчат… Мені було вкрай некомфортно. Напідпитку сів із ним та запитав: “Ну от яка тобі різниця, хто кого куди і як?”. Він почав говорити про пропаганду й паради. І я йому кажу: “Ну от я тут, у мене спитай. Я – нормальний мужик”. Він встав з-за столу, вийшов покурити на п’ять хвилин, зайшов назад, сказав: “Окей”». Чоловіки по сьогодні товаришують.
Андрію кортить бути в безпеці. Думка про те, що Харків та область знову можуть захопити росіяни, лякає. У справжній безпеці, «а не просто знаходишся в якійсь адреналіновій комі, де байдуже, це буде шахед чи щось інше — головне серію додивитися». Говорить: «Відійти б від усього цього. Зрозуміти, що твої базові потреби задоволені, ти залишаєшся жити у Харкові, а суспільство не затягується знову покровом постсовка. Щоб тут було безпечно і в контексті війни, і в контексті мене як особистості».
Безпекові хвилювання поширюються не лише на самого Андрія: «Мені хочеться тут виховувати своїх дітей… Це щось нове у мені».
«Раніше я марив переїздом. Дуже хотів виїхати за кордон, бо тут не було жодної людини, яка могла б мене вислухати. Навіть доводилось свої камінг-аути адаптувати під сприйняття іншої людини. Було дуже важко. Зрозуміло, що мені хотілося звалити та опинитись у якійсь загадковій веселковій країні, де всі ходять за ручку та нічого не бояться. А потім щось клацнуло. Спочатку 24-го лютого, але я повільно рухався до цього моменту перед вторгненням: “Чорт, а чого я маю звідси їхати?”»
Андрій продовжує: «Тепер мені хочеться тут щось змінювати й робити, щоб самому було комфортно і класно. А чого я хочу: жити, працювати, розвиватися в різних напрямках, зокрема в сімейному».
Яків
Яків — комунікаційний менеджер ХЖО «Сфера» і співзасновник ХарківПрайду. Нехай у нього й немає можливості виїжджати з колегами та представляти Україну «в режимі реального часу», він робить це через соцмережі.
На початку повномасштабного вторгнення до ХП звернувся Європрайд. Вони організували благодійний продаж українських прапорів у багатьох країнах світу — зароблені кошти переказували правозахисним організаціям на підтримку ЛГБТК+ людей і війська.
Починати говорити на міжнародному рівні про те, що Україні потрібна підтримка у боротьбі з російським вторгненням, видимість, гуманітарна й фінансова допомога і зброя, було непросто, розповідає Яків. Контекст геть інший: і для ЛГБТК+ активістів та активісток, і для Прайдів та інших правозахисних організацій, з якими вони співпрацюють.
Питаю, як Яків поєднує ці задачі: інформувати й про дискримінацію, й гомофобію в Україні, й про російську агресію. Розповідає про стратегію, яку розробив для себе, як комунікаційний менеджер.
«Ми говоримо про гомофобію тут для українців та українок. Міжнародну аудиторію ми можемо інформувати переважно через люті кейси: як ЛГБТ військові зіштовхуються з гомофобією, як ми не захищені законом. Бо наша мета — змінювати думку суспільства в Україні, а не Європі. На міжнародній арені ми більше наголошуємо на тому, що необхідно продовжувати підтримувати Україну».
Питаю, чи було у Якова відчуття, що ЛГБТК+ людям треба обирати між своєю ідентичністю і любов’ю до України.
«Немає. З дитинства знав, що я гей, а в підлітковому віці усвідомив свою національність. Але є люди, які обирають. Вони захищають Україну на фронті в правих структурах — і вони обирають свою українську ідентичність. Але це не вибір між тим, бути ЛГБТ чи бути українцем або українкою — це вибір між безпекою та небезпекою».
Читати ще
- ЛГБТК+ у Харкові і повномасштабна війна. П’ять історій про зміни
- «Я роблю те, що хочу, а не те, чого від мене очікують». Історія транс дівчини Саші, яка пережила російську окупацію Ізюма
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
