Олександр Гуменюк — волонтер та засновник пошуково-рятувального загону «Троянда на руці», який займається евакуацією людей з деокупованих територій та зони бойових дій.
Ґвара поговорила з Олександром про евакуацію в Харківській області, зокрема з Купʼянського напрямку, де ведуться одні з найінтенсивніших боїв. А також про гуманітарну ситуацію в Купʼянську, зустрічі цивільних із російськими військовими та загрозу FPV-дронів — детальніше читайте в інтервʼю.
Публікуємо скорочену версію розмови — повне інтерв’ю можна подивитися у відео.
Евакуація у Харківській області
З яких районів та громад Харківщини ви проводите евакуацію зараз? Що у вас у пріоритеті?
По Харківщині зараз найгарячіші точки — це Куп’янщина, Богодухівський район і Борівська громада. Звідти надходить найбільше заявок. Значно менше їх із Золочівської громади та Дергачівського району.
Також працюємо на Донеччині, у Сумській області, а в Дніпропетровській області допомагаємо з евакуацією у телефонному режимі.
Яка зараз ситуація з евакуацією на Харківщині?
У Золочівській та Дергачівській громадах ситуація більш-менш контрольована, заявки активно виконуються. А от на Куп’янщині дуже важко. Через постійні атаки FPV-дронів та велику кількість ДРГ ми не можемо потрапити до Куп’янська.
Кожна місія там доволі складна. Доводиться телефоном виводити людей пішки, залучати місцевих жителів з автівками, які, ризикуючи життям, допомагають своїм односельцям. Також допомагають військові.
Купʼянський напрямок
Можеш детальніше розповісти про Куп’янський напрямок?
Куп’янський напрямок — це, можна сказати, історія жахів. За останні три-чотири тижні список важких випадків постійно поповнюється.
Ось нещодавно чоловік із матір’ю перебували в Куп’янську на Південному. По них вдарили — мати загинула, чоловікові відірвало руку. Ми не могли дістати його звідти цілу добу. Дякуємо Олексію, місцевому жителю, який часто допомагає. Він, ризикуючи життям, все ж таки вивіз цього чоловіка, але той, на жаль, помер у лікарні.
Є історії про жінку, яка поховала у городі свого чоловіка. Вони повернулися з евакуації, вирішили залишитися на рідній землі, і, на жаль, чоловік загинув…
Таких історій багато. Це важко — і морально, і фізично.
Річка Оскіл, що ділить Куп’янський район, значно ускладнює евакуацію. Чи евакуюються люди з лівого берега?
Так, але це стосується людей, які фізично можуть пересуватися пішки — вони виходять самі.
А от з літніми та маломобільними людьми величезна проблема. Вивезти їх звідти майже неможливо.
Переправи постійно обстрілюють по кілька разів на день, тому пересування по них — це дорога в один бік.
Купʼянськ
Яка зараз гуманітарна ситуація в Купʼянську?
Гуманітарна ситуація там, безумовно, важка. Продуктові набори активно привозили весь час після деокупації до початку цього наступу, тому в багатьох людей є запаси їжі.
Але зі свіжим хлібом та питною водою — проблеми. Ті, хто не зробив запасів, перебувають у дуже важкому становищі
Що розповідають місцеві?
Що страшно, що люди бачать багато загиблих. Майже не залишилось цілих будівель, а переховуватися стає все важче.
Хоча, звісно, це залежить від конкретного населеного пункту. Наприклад, Ківшарівка постійно під обстрілами, як і Куп’янськ-Вузловий. Там уже тотальний контроль FPV-дронами.
Щодо ДРГ не маю точної інформації, але підозрюю, що вони теж можуть там бути.
Як люди знаходять ваші контакти? Яка там ситуація зі зв’язком?
Зв’язку в Куп’янську майже немає. Це стосується всіх населених пунктів біля лінії бойового зіткнення або на самій лінії. Зв’язку там немає, але є висоти, до яких ще добиває сигнал. Деякі люди, які фізично можуть це робити, виходять на такі точки та зв’язуються.
Чи були якісь історії евакуйованих за останній час, які запам’яталися?
Цікава історія якраз з того боку Осколу — з Ківшарівки.
Є два брати: старший був у Харкові, молодший залишався в Ківшарівці. Старший, незважаючи ні на що, добрався туди, і вони вдвох пішки виходили звідти. Для мене це доволі героїчна історія.
Інші ж зазвичай трагічні та важкі.
Російські ДРГ
Чи траплялися вам евакуйовані, які зустрічалися з російськими військовими? Що вони вам розповідали?
Різні історії. Ось нещодавно наші волонтери вивозили чоловіка, і він розповів, що потрапив у руки російської ДРГ, коли пересувався Куп’янськом. Вони були зовсім неадекватні, видно, під якимись препаратами. Катували його, катували ще подружжя, яке теж потрапило в полон.
Один із них [російський військовий — ред.] був більш-менш адекватний, казав їм: «Що ви робите?». На що мав відповідь: «Почекай, до тебе черга дійде». Коли вони вийшли зі стану сп’яніння, цей військовий їх відпустив. Так ми й дізналися про цю історію. Зараз шукаємо цього чоловіка, щоб поспілкуватися з ним, дізнатися більше деталей та передати інформацію поліції.
Майже кожен евакуйований із Куп’янська бачив російських військових.
Під час однієї з останніх евакуацій, десь тиждень тому, вивозили чоловіка. Він каже: «Ні, я нікого не бачив». Ми дуже здивувалися. Але там же багато дронів — і наших, і ворожих. Російські військові теж переховуються, їх важко побачити, вони пересуваються дуже обережно.
FPV-дрони
Через які причини у вас немає можливості евакуювати людей?
Безпека. Куп’янськ — це дорога в один бік. Інших причин немає: якщо ми можемо туди доїхати й живими повернутися разом із людьми, ми обов’язково це робимо.
Які основні проблеми під час евакуації?
Величезна кількість FPV-дронів та дальність, на яку вони почали залітати. Зараз це вже не десятикілометрова зона, як було кілька місяців тому. Вже за 15-20 км від лінії бойового зіткнення можна зустріти ворожі FPV-дрони та потрапити під обстріл.
Чи були ситуації, коли доводилося уникати FPV-дронів або тікати від них?
Так, постійно. Десь місяць тому я перевернувся на автівці, коли тікав від FPV-дрона.
За два місяці до цього ми були останньою волонтерською командою, яку пускали в Куп’янськ на неброньованих автівках — тоді ще можна було заїхати. FPV-дрон атакував наші два екіпажі, вдарив між ними. Слава Богу, все добре закінчилося.
Постійно доводиться переховуватися, ховатися, коли бачимо дрони в додатку [прилад, що перехоплює сигнали FPV-дронів, — ред.]. Дякую виробникам, які придумали такі програми — принаймні ми можемо розуміти, що небезпека поряд, і встигаємо сховатися.
Що ви робите, якщо перебуваєте на відкритій ділянці та бачите російський FPV-дрон?
Якщо бачимо в додатку, що він десь поряд із тими локаціями, де ми знаходимося, якнайшвидше тікаємо до місць, де можна сховатися.
Швидкість і вміння ховатися — це два наших основних інструменти.
Пристрій, що перехоплює сигнал FPV-дронів / Фото: Ґвара Медіа, Микита Кузнецов
Як евакуйовані реагують на дрони?
Деякі евакуйовані кажуть: «Та то наш, нічого страшного». Один такий дрон якраз і атакував нас. Вони придумують собі, що дрони відрізняються по кольорах чи ще якось.
Деякі евакуйовані просто звикли — живуть у своїх будинках, над ними літають дрони, зазвичай не атакують. Якщо людина біля свого будинку, вона звикає до цього.
Але коли вони вже в дорозі та бачать, що дрони літають поряд або женуться за нами, — ось тоді дійсно лякаються і розуміють всю небезпеку.
Чому люди залишаються?
Чому деякі жителі прифронтових міст не евакуюються, попри стрілецькі бої, присутність російських ДРГ тощо?
Деякі люди бояться залишитися нікому не потрібними.
Все життя ти жив у своєму будинку, мав город чи роботу поряд, жив незалежно. А тут у тебе забирають дім, забирають можливість існувати, і ти в підвішеному стані надієшся на державу, на волонтерів, на людей.
А чи допоможуть вони — дізнаєшся, тільки коли виїдеш.
Багато люди виїжджали в більш-менш спокійний час та мали можливість повернутися. Вони могли качати права: щось не подобається — плювали й виїжджали назад. Коли поверталися, розповідали страшні історії: ми нікому не потрібні, нам ніхто не допомагає. І люди в це вірять.
Насправді це не так. Так, допомога не покриває все необхідне для комфортного життя. Але найнеобхідніше люди отримують.
Інша категорія — маломобільні. Це важка історія. Вони заперті у своєму маленькому світі розміром з кімнату чи будинок. Навіть не розуміють, що навколо коїться.
Виїжджати принципово не хочуть, бо дуже бояться опинитися нікому не потрібними. Чекають до останнього.
А їхні родичі, які їх доглядають, не можуть поїхати, бо не можуть їх покинути. Це справжня трагедія. Коли розмовляєш — вони плачуть, ми плачемо, але люди відмовляються. А силоміць ми не можемо їх забирати.
Є люди, які дуже люблять тварин. Вони збирають з усієї вулиці покинутих тварин і не можуть їх знову залишити. Для мене це найболісніший момент.
Літніх людей закликають [виїжджати, — ред.], але вони придумали собі, що будуть тягарем для своїх родин. Я з ними в корені не згоден. Якби мій батько опинився в такій зоні — я б собі місця не знайшов, жодної спокійної хвилини не мав би. Про це їм краще замислитися.
Є й ті, хто Росію чекає. Насправді їх невеликий відсоток, але вони є.
Інтервʼюер: Микита Кузнецов
Читайте також
- Таня Каменєва з дитинства хотіла займатися благодійністю. Тепер вона купує дрони та автівки для війська
- Життя на кордоні з Росією, відновлення та замах на вбивство: інтервʼю з начальником Дергачівської МВА
- «Харків — місто не Пушкіна й Маяковського. Це місто Міхновського та Курбаса». Розмова з деколонізатором Вадимом Поздняковим
