Авторка колонки: Ольга Гужва — соціолог, психолог, медіаекспертка, директорка з розвитку Асоціації Благодійників України.
Коли уряд маркує критику як загрозу, це не завжди про безпеку. Часто це спосіб нейтралізувати незручні запитання.
У регіонах, де безпека межує з вразливістю, а публічна активність часто трактується як загроза, влада нерідко вдається до інструментів делегітимізації критичних голосів. Активісти та журналісти, які намагаються артикулювати проблеми громади або ставити незручні запитання, ризикують бути маркованими як «провокатори», «зрадники» чи «агенти дестабілізації».
Досить часто використовуються такі мовні маркери — «піар на біді», «грає на руку ворогу», «розхитує ситуацію». Виривання цитат з контексту, публічне засудження через соцмережі, акценти на емоційних моментах та інше. Також застосовується й інституційне блокування, як відмова в акредитації журналістів, усунення з комунікаційних процесів, обмеження доступу до публічної інформації, блокування та перешкоджання роботі, публічне звинувачення тощо. На регіональному рівні досить скоро це призводить до формування «лояльного кола» навколо влади, де критичні голоси маркуються як небезпечні чи токсичні.
Право на голос в умовах війни
У контексті збройного конфлікту часто виникає хибна дилема — або патріотизм, або критика. Водночас демократична стійкість громади неможлива без плюралізму думок. Прифронтові регіони потребують не лише захисту територій, а й захисту права публічно говорити про локальні проблеми, відкрито ставити питання та вимагати відповіді від влади.
Коли ми говоримо про критичне мислення, ми маємо на увазі не лише здатність аналізувати факти чи перевіряти джерела інформації, це про вміння розпізнати інструменти впливу, які застосовуються в комунікації публічних осіб. Критичне мислення дозволяє бачити не тільки зміст повідомлення, а і його форму, контекст, мету, технологію, яка лежить в основі: хто говорить, навіщо говорить і з якою інтонацією. Це вкрай важливо розуміти, що навіть якщо перевірене джерело застосовує в комунікації певну технологію, то на це є підґрунтя та справжня мета яку хочуть приховати.
Критичне мислення — це не лише здатність перевіряти факти чи виявляти фейки. Це насамперед вміння бачити ширше: розуміти, як і чому нам щось повідомляють, що за цим стоїть і яку технологію комунікації використовують.
Важливо не лише споживати контент — а й усвідомлювати механізми, за допомогою яких формуються наші переконання, сумніви чи симпатії. Адже маніпулювати та впливати, підштовхувати на певні рішення можуть не тільки «вороги», а й «свої».
Досить часто представники влади у прифронтових регіонах застосовують технологію делегітимізації критичних або незручних публічних позицій, — зокрема, як інструмент інформаційного контролю та захисту власної репутації, небажання говорити на незручні теми та пояснювати певні ситуації, з приводу яких виникає суспільний інтерес.
Це ситуації, коли публічна особа, замість аргументованої відповіді, маркує критику як ворожу чи небезпечну. Така технологія стала особливо поширеною у прифронтових регіонах. Рівень напруги й тривоги високий, громадяни хочуть бачити впевненість, силу, захист. Влада, реагуючи на це, нерідко вдається до риторики національної безпеки, щоб уникнути дискусій, які можуть бути неприємними або непередбачуваними.
Як працює технологія делегітимізації
Як це працює? Наприклад, замість публічного розгляду корупційного кейсу чи конфліктної закупівлі, посадова особа може назвати питання журналіста інформаційною атакою або заявити, що такі розслідування «грають на руку ворогу». Так формується викривлена рамка: замість пошуку відповідей ми отримуємо маркування «небезпечного» запитання і це не обов’язково стосуються фейків — а є реакцією на незручні публічні теми.
Коли такі позиції підкріплюються подачею заяв до СБУ або звинуваченнями в роботі на агресора — виникає chilling effect: страх, що критика може мати наслідки, навіть якщо вона обґрунтована. Це додає легітимності риториці влади в очах лояльної аудиторії, і водночас послаблює інші голоси. З часом такий підхід підриває діалог між громадянським суспільством та інституціями, зменшує довіру і формує інформаційну ізоляцію.
Таким чином незручні теми не можна проігнорувати, їх можна перекласти в безпековий дискурс. Це дозволяє владі уникати відповіді по суті, мобілізувати прихильників і втримати контроль над інформаційним простором. Але в довгостроковій перспективі це загрожує якістю публічного діалогу та демократії в цілому.
Маркування критики як загрози безпеці
Будь-яке публічне питання, розслідування чи альтернативна думка може бути подана як така, що «грає на руку ворогу». Наприклад, у Харківській області риторика деяких публічних осіб часто включає фрази: «поширюють російську пропаганду», «працюють на агресора», «дестабілізують регіон». І все це стосується не спростування фейків та російської дезінформації, а є публічною реакцією на питання та ситуації, які є незручними та невигідними для публічного комунікування.
Часто вживаються формулювання на кшталт: «чергова інформаційна атака ворога», «російська пропаганда поширює фейкові документи», «дезінформація, спрямована на деморалізацію населення».
Формулювання, які вказують на співпрацю окремих осіб або структур з ворогом: «працюють на російську пропаганду», «грають на руку ворогу», «поширюють наративи, вигідні окупантам».
Делегітимізація — це не просто риторика. Це стратегія, яка дозволяє уникати відповідальності, зберігаючи контроль над наративом.
Що насправді відбувається:
Зміщення фокуса з суті критики. Замість відповіді на фактичні звинувачення (наприклад, щодо корупції чи неефективності певних дій), увага переводиться на «інформаційну атаку» або «зовнішній вплив».
Формується образ «зовнішнього ворога» та «внутрішніх зрадників», що дозволяє згуртувати прихильників та уникнути внутрішньої дискусії.
Використання термінів «робота на ворога» або «російська пропаганда» має захисний характер та свідоме заміщення бажання прозорості та підзвітності на відчуття безпеки: у багатьох публічних осіб можна простежити риторичну технологію, використовує словосполучення на кшталт «російська пропаганда», «грає на руку ворогу», «працює на агресора», «це спроба дестабілізувати регіон», «Це інформаційна атака, яка вигідна агресору» для делегітимізації критичних або незручних публічних позицій.
Чому це працює саме у прифронтових регіонах
В ситуації тривалого ризику та загроз суспільство схильне підтримувати швидкі та безкомпромісні дії влади, бо це дарує відчуття онтологічної безпеки. Обмежений доступ до альтернативних джерел інформації — особливо в умовах воєнного стану, немає змоги зробити публічний запит, перевірити інформацію. Безпека переважає над прозорістю та підзвітністю.
Ризики та наслідки
Зниження довіри до інституцій — коли критика маркується як «ворожа», «гра на руку ворогу».
це підриває діалог між владою та громадянським суспільством. Інформаційна ізоляція — громадяни втрачають доступ до об’єктивної оцінки ситуації. Поляризація — суспільство розділяється на «своїх» і «чужих», що ускладнює спільну роботу над відновленням регіону.
Політики дедалі частіше використовують терміни на кшталт «фейкові новини» не для захисту правди, а для дискредитації опонентів.
Така риторика є частиною інформаційної технології, яка дозволяє уникати публічного обговорення складних тем, зокрема корупційних звинувачень. Будь-яке незручне запитання або розслідування подається як частина ворожої кампанії. Замість відповіді на суть звинувачень (наприклад, про корупцію або непрозорість), увага переводиться на «підрив довіри». Створення образу «зовнішнього ворога» дозволяє згуртувати прихильників і уникнути внутрішньої критики.
Це не випадкове явище, а свідомо застосована технологія, яка має наслідки для якості демократії, свободи слова та довіри до інституцій.
Делегітимізація критики — це симптом кризи легітимності влади, коли влада втрачає здатність переконувати аргументами.
У країнах Центральної та Східної Європи, зокрема в Угорщині, Польщі та Болгарії, спостерігається схожа риторика: критика уряду часто маркується як «антинаціональна» або така, що «підриває стабільність». В Угорщині уряд Орбана системно використовує риторику «захисту національних інтересів» для делегітимізації критики з боку ЄС та внутрішньої опозиції.
Прозорість і відкритість — ключові інструменти протидії риториці делегітимізації. Ключова роль в цьому процесі відводиться медіа та громадському сектору.
Журналісти та громадські активісти повинні об’єднуватися та впливати на становлення прозорої комунікації, створення просторів для безпечної критики, незалежні платформи, підтримка від міжнародних партнерів, адвокаційні медіаініціативи. Системна фіксація фактів, та порушень, юридичний захист та документування випадків публічної стигматизації з боку вади, створення аналітичного контенту на доказовій основі.
Колонка є типом матеріалів, який відображає винятково точку зору автора і може не збігатися з точкою зору редакції «Ґвара Медіа». Вона не претендує на об’єктивність та всебічність висвітлення теми, про яку йдеться. Редакція не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації та виконує винятково роль носія для суспільної дискусії на актуальну тему.
