Щоосени з 2016-го року в Харкові дискутують про те, яким він є насправді і яким його бачать інші. Організатором цих дискусій є культурний проєкт «П’ятий Харків», заснований Сергієм Жаданом, Ярославом Маркевичем, ЛітМузеєм і агенцією Bagels&Letters. Цьогоріч проєкт відбувся вп’яте. Почав класифікувати Харків як Перший, Другий, Третій… Юрій Шевельов в есеї «Четвертий Харків».
Третій Харків, за Шевельовим, – це час, коли він цілком серйозно намагався бути «українською столицею української України». Ось як Шевельов описує смерть Третього Харкова: «“Березіль” робиться казеним “театром ім. Т. Шевченка”… Поруч засновується “Театр русской драмы”. Закладається російська газета “Красное знамя“, а український “Харківський пролетар” перейменовується згодом на “Соціялістичну Харківщину”».
Проблема русифікації актуальна і для П’ятого Харкова, в якому ми, власне, живемо, і для багатьох інших українських міст, тому ділюся своїми міркуваннями з цього приводу у колонці на Gwara Media.
Русифікація – це не лише про мову, це цілий комплекс з насадження чужоземних наративів у всіх сферах життя. Зміна ментальної складової – от головна мета цієї політики. Наприклад, у часи козацької держави після 1654 року заохочувалися змішані шлюби між українцями та росіянами, українська церква переймала російську обрядовість тощо. Активно стиралася межа між «нами» і «ними».
Усе це, звісно, тривало й у часи СРСР, правда, з невеличкими змінами (вже без церковної складової, наприклад) та з паузами. Зокрема, коли в Росії почався політичний неспокій та переворот, їхнім керманичам вже було не до України. Тож українське слово і думка могли трохи вдихнути повітря і почуватися вільніше. Навіть більшовики офіційно оголосили політику українізації. Це було дещо нове на тлі «русифікації» на території України, що була під владою Російської імперії та «полонізації» чи «германізації», які відбувалися в різні часи на території Західної України.
З усіх «-ацій» зросійщення було найжорсткішою політикою: заборона на книговидання та розвиток української культури були і в Австро-Угорській імперії, проте з набагато легшими умовами для існування та функціонування українських громад (вже не кажучи про те, що в останні часи імперії був успішно взятий курс на лібералізацію політики).
Чи хоча б колись відбувалася русифікація добровільно?
Українізація відбувалася під пильним оком партії та її діячів: писати українською про Леніна та правильну лінію партії, говорити про «шароварну» Україну – це саме те, що дозволялося. Не можна було оцінювати, зокрема, роль УПА, говорити про небратню складову історії відносин України та Росії, а також навіть задумуватися про окупаційний характер Радянського Союзу та незалежність від нього – все це призводило до заслання, арештів чи трагедій національного значення.
Чи хоча б колись відбувалася русифікація добровільно, коли населення нормально реагувало та було щасливе від того, що нарешті може говорити, писати і мислити рідною російською мовою? І так, і ні. Відповідь на це питання залежить від того, про яке населення йдеться. Якщо про населення Криму після 1944 року, то, безумовно, воно було не проти зросійщення. Корінне населення – кримських татар – вивезли в Сибір, а в їхні будинки заселили людей з території Росії. Те саме відбувалось і в Харкові, і на Донбасі, і в Києві.
Коли тобі пропонують переїхати в інший регіон у вільне та безкоштовне помешкання і від цього твій спосіб життя не зміниться, а може, навіть покращиться, то русифікація тебе не хвилюватиме, адже не важливо, де говорити російською мовою. Так само були вимушені русифікуватися ті, хто хотів досягти певних вершин у науці: писати дисертації треба було російською мовою, щоб далі поїхати до Києва чи Москви.
Серед російськомовних дуже багато тих, хто називає себе патріотами України.
Однак російськомовне населення та те, яке стало частиною «русского міра», – це різні явища. Серед російськомовних дуже багато тих, хто називає себе патріотами України. Дехто з них доводить це не на словах, а на ділі: волонтери, парамедики, військові. Проте, чи є вони, попри свої мовні звички, частиною україноцентричного простору? Напевно, частково так, бо вони ж наразі його і творять. Однак, коли ви з ворогом говорите однією мовою, хай і з різними акцентами, це завжди послаблює ваші ментальні сили, адже на підсвідомому рівні відтворюється, що “одна мова – один народ». Саме тому чимало військових переходять на державну мову не тільки в офіційному, але й у побутовому спілкуванні.
Якщо російськомовні не завжди (але, безумовно, мають більше ризиків) є ментально часткою «русского міра», то російськоцентричні перебувають в інформаційному та культурному полі Росії. Вони читають російську класику та російських сучасних авторів, дивляться російські шоу та новини, перебувають в історичній парадигмі «русского міра». Отже, за таких умов першочергова завдання держави – це привабити російськомовних в україноцентричну парадигму і не допустити домінування «русского міра» в будь-якій важливій сфері.
У 1991 році в Криму не було жодної школи з українською мовою навчання, а приблизно 40% мешканців Харкова називали себе росіянами. Такий вплив русифікації території. Проте в Білорусі ситуація ще гірша. Якщо в Україні в певних регіонах хоч не говорять в повсякденному житті українською, але розуміють її і можуть говорити за потреби, то з білоруською у Білорусі це навряд можливо. Вона увійшла у список мов, що перебувають на межі знищення, за версією спеціальної комісії ООН.
Що має робити держава, щоб вистояти у боротьбі наративів та сенсів?
Що має робити держава, щоб вистояти у боротьбі наративів та сенсів? Держава вже почала і є надія, що так буде й надалі: створено Український інститут та Український культурний фонд, з’явилася посада мовного омбудсмена, підтримано чимало українських фільмів, прийнято мовний закон тощо. Крім цього, важливі всі проєкти, які спростовують фейки і формують медіаграмотність, розвивають критичне мислення громадян.
Російсько-українська війна уповільнює процес якісних змін та розвиток окремих галузей. Це дає додатковий час для розвитку культурної та ментальної мережі «русского міра» в Україні. Проте ця боротьба нічим не відрізняється від воєнних дій на фронті. Перехід на українську мову, підтримка українських культурних продуктів (книжок, фільмів, вистав), вивчення української історії – все це може допомогти у протидії тих русифікаційних процесів, що відбуваються зараз в Україні, і все це може робити кожен з нас.
На заставці використано фото Inspired Bag.
Матеріал опубліковано в межах програми Local Media Innovations, що її реалізує Львівський медіафорум, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки у межах Transition Promotion Program. Погляди, викладені в цьому матеріалі, належать авторам і не відображають офіційну позицію МЗС Чеської Республіки.
