Навесні 2022 року, в умовах хаосу та відсутності джерел підтвердженої інформації, у Харкові створили Kharkiv Media Hub. Це комунікаційна платформа, що об’єднує українських й іноземних журналістів, організовує брифінги та пресконференції та створює простір для спільної роботи медійників у місті. Проєкт очолила журналістка і співзасновниця видання «Накипіло» Наталя Курдюкова.
Ґвара зустрілася з Наталею у Kharkiv Media Hub, розташованому в будівлі Держпрому, і поговорили про роботу Хабу з іноземними журналістами, особливості роботи регіональних медіа та комунікацію з владою й військовими. Публікуємо скорочену версію розмови — повне інтерв’ю можна подивитися за посиланням.
«Ми недооцінюємо комунікації та їх важливість»
У Kharkiv Media Hub приїжджають усі журналісти в Харкові, щоб дізнатися про місто, область і часто про схід України загалом. Як змінилася ваша робота за роки повномасштабного вторгнення?
Робота змінюється періодично. Це така хвилеподібна історія.
Харків стає центром уваги, коли щось трапляється — і, на жаль, зазвичай щось погане. Коли це відбувається, приїжджає дуже багато журналістів.
Хоча були й позитивні новини — під час деокупації Харківської області у вересні-жовтні 2022 року приїхала неймовірна кількість журналістів. Було близько 200 команд з різних міжнародних медіа. Ми влаштовували для них престури в Ізюм, Балаклію.
Коли звільнили Херсон, ми також брали активну участь в організації престурів, бо мали хороший досвід. Рік тому була історія з наступом на Вовчанськ — ми допомагали журналістам потрапити туди під час масової евакуації людей.
Саме завдяки Kharkiv Media Hub різні силові структури погодилися впускати туди журналістів, хоча спочатку категорично не хотіли цим займатися через безпеку. Тільки завдяки медіації всередині процесу це стало можливим.
Зараз таке затишшя. Знаєш, з якого приводу зараз приїжджають? Через перемир’я — треба промоніторити перемир’я.
Це смішно, але це ще один аспект нашої роботи — пояснювати контекст. Іноземні журналісти часто їдуть зі своїм уявленням про те, що тут відбувається. На початку повномасштабного вторгнення ми пояснювали, чому Харків досі не окупований — такі питання були, можливо, провокативні, але логіка в них була.
Стереотипно Харків сприймається як пострадянське російськомовне місто, особливо деталей про нього ніхто не знав. У нас були ситуації, коли ми по три години сиділи з журналістами, пояснювали історичні аспекти та запрошували істориків, щоб це було експертно пояснено.
Чи правильно я розумію: вони приїжджали й казали, що Харків проросійський, а ви казали: «Секундочку, ось наш історик»?
Ми сидимо з ними, говоримо про контекст, а далі вони вже опрацьовують свої теми. Ця робота, як на мене, була дуже потрібною. Не тільки тому, що їм треба було розуміти контекст. Нам, як українцям, було принципово розповідати про себе світові.
Чому? Тому що нам потрібна зброя. Вибачте за таку пряму кінцеву мету, але це правда.
Ми маємо доносити ситуацію всередині країни якомога більшій світовій аудиторії, тому що хто впливає на прийняття рішень? Суспільство.
Я знаю, що зараз ситуація з медіа не зовсім така, як нам хотілося б — дуже багато соціальних мереж, багато впливів поза медіа, на які традиційні медіа не можуть сильно вплинути. Але все ж таки існує світова практика довіри до незалежних медіа.
А якщо говорити конкретно про Харків, то треба, щоб знали про нього з дуже різних сторін — не тільки як про майже зруйноване місто. Не тільки про залізобетон. Тут багато всього різного.
«У Харкові забули звичку читати та слухати своє»
Чи ефективно зараз справляються з роллю четвертої влади регіональні журналісти, на твою думку? Я чули тезу, що якісна журналістика підзвітності — це антитеза воєнному часу. Чи реально взагалі розбудовувати щось, коли намагаєшся притягнути владу до відповідальності за речі, з якими вона неефективно розпоряджається — зокрема з грошима?
Ти маєш на увазі про журналістську самоцензуру?
І самоцензуру, і цензуру з боку влади.
У нас немає цензури з боку влади. Влада або не говорить нічого… Тут скоріше проблема більше в самоцензурі.
Коли не хочуть спілкуватися, мені здається, що це теж щось близьке до цензури. Вони ж чомусь не хочуть спілкуватися. Я розумію, що відсутність коментаря — це теж коментар.
Якщо відмовляються офіційно давати коментар, це вже багато про що говорить. Чи ефективно справляються з роллю четвертої влади? Вас і нас дуже мало. І я говорю не лише про журналістів — я говорю про медіа загалом. У Харкові катастрофічно небагато медіа, особливо тих, які зараз активно працюють.
Зараз набагато ефективнішими виявляються телеграм-канали, які, до речі, просто перепощують одне й те саме один за одним. Якщо говорити безпосередньо про журналістів, які працюють на регіональну аудиторію, то це хто в нас? Ґвара Медіа, Накипіло… Люк, але це все-таки більше нішова журналістика. Є ще Об’єктив — він працює тільки в YouTube і Telegram.
Річ у тому, що я не вважаю це чимось супервпливовим. Але рятує те, що аудиторія Ґвари або Накипіло — це аудиторія, яка дійсно впливає. Вона хоч і маленька, але впливова, принаймні на деякі важливі процеси в місті. Аудиторія, яка не читає Накипіло або Ґвару, навряд чи вийшла б до «Гіганта».
До «Гіганта» вийшла аудиторія, яка читає Люк.
Люк — це та ж сама аудиторія, просто з ухилом в інші теми. Але ця аудиторія дуже близька.
Це не є масовим покриттям міста, як робить наше комунальне медіа «Харків Новини», яке працює при мерії. Я з великими труднощами можу назвати це медіа. Там теж є журналісти, але в них інші завдання. Назвати їхні завдання журналістськими дуже складно.
У нас є ще Думка, яка набирає обертів і теж помітна. Але для обласного центра це мало. І для аудиторії це мало. І це ж породжує здорову конкуренцію, коли є багато медіа.
У нас, наприклад, немає жодного телеканалу. Я розумію, що це може здаватися анахронізмом, але у нас немає жодного телеканалу, де людина могла б прийти та тут і зараз почути відповіді на запитання про ситуацію, яка сталася годину тому.
Я через професійну зацікавленість періодично моніторю канали в інших обласних центрах — не кажу про менші міста — там ситуація набагато краща, ніж у Харкові. Я бачу місцеві канали в Кривому Розі, Одесі, Івано-Франківську, Львові. Не відділення Суспільного, які зараз мають дуже мало власного часу в регіонах.
Я реально вважаю, що це велика проблема. Зараз може здаватися смішним починати робити телебачення з нуля в Харкові. А це, як би ми не сміялися, все одно має вплив. У момент, коли потрібна швидка реакція, швидкий коментар — як у якісних новинах — у Харкові цього немає. Тому я думаю, що в цьому напрямку є можливість працювати.
Маємо, наприклад, Радіо Накипіло, з невеликою аудиторією. Коли їдеш в машині, я періодично їх включаю. Щастя, що вони є взагалі. У них хороше покриття, але їх не так багато слухають. Чому? Мало розкручені, з цим треба працювати.
Але ми забули в Харкові звичку читати та слухати своє. Ця звичка випрацьовується. Ти маєш автоматично думати: «А що там пишуть наші?». Зараз ми автоматично шукаємо ТЛК чи інші загальнонаціональні медіа, щоб зрозуміти, що відбулося.
А ти міг би автоматично шукати місцеве радіо, де в будь-якій кризовій ситуації є потужна служба новин, яка одразу включається. На радіо це робити набагато безпечніше, ніж робити включення на телебаченні. Підхід до якісної інформації обмежений тими можливостями, які зараз є. На жаль, можливості невеликі.
«Немає системної роботи з журналістами»
Іноземні воєнні журналісти приїжджали та знімали майже все, що було можливо. Це журналісти, які працювали в багатьох збройних конфліктах і війнах. Чи помітили вони відмінності в доступі до інформації в Україні порівняно з іншими зонами конфліктів?
Мені здається, що проблема швидше в закритості, а не в цензурі. У відсутності коментарів — те, про що ми теж говорили. У небажанні комунікувати. Я б не назвала це цензурою, бо я не знаю жодного прикладу, коли хтось комусь подзвонив, принаймні за ці три роки, і попросив прибрати матеріал.
Я знаю приклади, коли військові дзвонили після виходу матеріалу і просили прибрати щось, бо там була, наприклад, адресна інформація — журналісти не догледіли. Як правило, журналісти одразу йшли на це. Щось, що пов’язано з координатами чи чимось, що дозволяє вирахувати, де це було знято або вирахувати людину. Таке було.
Якщо порівнювати іноземних військових журналістів і наших — я не можу сказати, що цього немає. Маю на увазі, що їм дається більше доступів. Це швидше знову ж таки про готовність бригад працювати з журналістами. Особливо на початку війни таке точно було — якщо не BBC, ні CNN, ні New York Times, то ми з цими не будемо працювати. Це правда.
Їх можна зрозуміти, бо у пресслужб теж є свої завдання. Ці завдання не завжди пов’язані з тим, щоб забезпечити доступ журналістів навіть там, де є можливість забезпечити доступ до відкритої інформації.
У нас справді дуже велика проблема з комунікаціями. І, на жаль, системної роботи з журналістами взагалі немає. Ми, мабуть, єдиний приклад такої роботи. Вся робота — в ручному режимі.
Минулого року журналісти підняли проблеми з фортифікаціями на Харківщині, але було майже неможливо отримати коментарі від військових структур. Водночас Генеральний штаб нещодавно виклав відео про журналістів, які нібито наводять російські удари… Як ти ставишся до того, що журналісти можуть виявляти системні проблеми, а військові структури цьому не раді?
Якщо ми говоримо про конкретне відео — така нагадувальна публікація про певні небезпеки, які може нести робота в небезпечних місцях.
Саме відео за великим рахунком нічого страшного в собі не несе, але це було принизливо для журналістів, які працюють четвертий рік на війні та мають раптом згадати про те, що вони можуть бути небезпечними, що їх робота може нести небезпеку для військових або ще когось. Дякуємо, що нагадали — ось така в мене була реакція.
Це, чесно кажучи, неповага до журналістської спільноти з боку людей… Я не знаю, хто зробив це відео, але розумієте, в чому весь абсурд ситуації? У тому, що там уже працюють ті ж самі медійники, вони просто мобілізовані. Брак кадрів не тільки в Харкові, по всій Україні, ще й тому, що купа медійників мобілізовані та працюють в армії. Хто їм нарізає завдання — можна, звичайно, фантазувати.
Це дуже цікаво, тому що породжує протиставлення «ми та вони». Але ж ми працюємо всі разом. У мене, наприклад, саме таке відчуття, коли ми комунікуємо з військовими, пресслужбами, журналістами — що ми працюємо всі разом. Але такі відео зайвий раз нас протиставляють. Це погано. Це роз’єднує, а не об’єднує.
Про фортифікації та «заборонені» теми у війську…
Дивись, військо має дуже багато радянщини. Правда, там стільки цього залишилося з совка, і в тому числі іноді вони просто дмуть на холодне, коли не хочуть про щось розповідати. Бо іноді ти розумієш, що тут немає про що говорити, навіть… це смішно взагалі: «Ой, це не ми» або «він сам напав», або ще щось. То це просто доходить до абсурду.
Вибачте, я не можу не згадати ситуацію з хлопцем-вчителем, якого побили працівники ТЦК. Є відео, на якому все видно. Там неможливо додумати нічого, а пресслужба ТЦК офіційно каже, що він спровокував конфлікт. І ти думаєш: «Боже, я це відео бачив — просто не робіть дурниці потім, не треба так комунікувати».
Тому є об’єктивні обставини, коли ми не можемо про щось говорити. Я не можу коментувати те, що вони відмовляються від будь-яких коментарів. Але я розумію, що є певна передача відповідальності. І хто цю відповідальність врешті готовий на себе взяти в цьому випадку?
Якщо бригада об’єктивно чи суб’єктивно покинула позиції — чия це проблема? Тут же купа питань. Вони покинули позиції не тому, що їм так захотілося. Швидше за все, там були проблеми, були об’єктивні обставини для цього. Це триває слідство зараз. З цим будуть багато розбиратися, але дуже багато буде залежати від того, наскільки зважено, професійно, а не по-радянському — щоб просто перевести стрілки — поставляться до розслідування цих питань.
Ми робили величезний брифінг понад дві години з головою військової адміністрації про фортифікації. Тут були присутні підрядники з переляканими очима, з таким стосом документів про те, як вони там працювали. Усі могли, в принципі, поставити будь-які питання. Інша справа — чи знаємо ми, які запитання треба ставити?
Тому зараз, не захищаючи нікого і нікого не звинувачуючи, я розумію: перше — там було три лінії фортифікації. Військова адміністрація відповідала за одну з ліній, за інші відповідала армія. Що таке армія і хто врешті за що несе відповідальність? Справді є багато питань, які журналісти ставлять самі собі: а чи розголошення цієї проблеми зараз не зробить гірше? Я розумію, ці питання виникають перед журналістами.
Ми водночас розуміємо, що нікуди не зрушимося і ніколи не станемо по-справжньому демократичною Україною, якщо не навчимося, по-перше, ставити правильні питання, і по-друге — вимагати відповідей. Прямо вимагати відповідей, не відпускати, не боятися.
Ну, ми ж часто просто не можемо сформулювати. Якісь там ужимки-зажимки, бо ми ж тут усі свої, і начебто напряму не поставиш питання. Дуже багато питань до журналістів — чи вони готові йти до кінця, щоб отримати відповідь. Багато нюансів, які впливають на те, наскільки журналіст вільно себе почуває. І війна не останній тут фактор.
Це точно не про те, щоб мовчати, але це про те, щоб задуматися про нашу професійність, про те, наскільки ми залишаємося сміливими. Я правда думаю про це — що ми живемо під бомбами, а іноді боїмося поставити критичне питання.
«Спекуляція на людському горі»
Коли я працюю для іноземної аудиторії на міжнародній версії «Ґвари», в мене часто буває таке, що я бачу, що люди активно читають про війну і про російські удари, жертви — і чим більше жертв, зрозуміло, тим краще вони читають.
Ти розповідаєш, що сюди приїжджають іноземні журналісти частіше за все, коли у нас щось погане. У тебе не буває такого відчуття, що ти «загортаєш» горе і якусь глибоку травму для іноземних журналістів, щоб вони звернули на це увагу, тому що «дивіться, це важливо»?
Дуже не люблю спекуляції на спеціально драматичних і трагічних темах. Коли я бачу, що журналісти сюди приїжджають саме за такими темами, ми їх чесно зупиняємо.
Ми пояснюємо: з одного боку, розумію, що в нас є мета привертання уваги, але з іншого боку — ми достатньо цивілізована і розвинута країна, як би там комусь не хотілося думати. Тобто ми тут живемо, працюємо, є проблеми, пов’язані з війною в дуже багатьох напрямках. Але спекуляція на людському горі, навіть якщо вона цікава аудиторії, не цікава нам як тема, яку треба постійно просувати.
Коли була Гроза, дуже багато журналістів приїжджало — загинуло 59 людей. Абсолютно страшна історія. Але згадай ситуацію, яка тоді була. П’ятого жовтня була Гроза. Сьомого жовтня що відбулося? В Ізраїлі відбулася трагедія з атакою ХАМАС. І що врешті ми отримали? Більшість журналістів перемикнули увагу на Ізраїль. І більшість поїхала звідси.
Коли тут були поховання в Грозі, журналістів було набагато менше. Що робити, щоб Україна залишалася взагалі в новинах? І, як не дивно, як не парадоксально — знаєш, що тоді дуже заходило? Наша метрошкола.
Історії про метрошколу, історії про життя — сам факт метрошколи достатньо унікальний для світу. Це таке креативне розв’язання конкретної проблеми з освітою в місті, де все одно є діти. Тоді, до речі, це окрема тема комунікації з міською владою і з їхньою пресслужбою, але насправді ця тема на той момент була рішенням.
Це є журналістська особливість — реагувати на такі теми. Якщо це стається тут і зараз, і про це не розповісти, звісно, неможливо. Але спеціально шукати більше трагедії там, де люди в цій трагедії живуть і навпаки шукають для себе більше життя — для мене це проблематично.
Ми стараємося з командою з цим працювати та пояснювати. Для мене це навіть про нашу гідність як суспільства, яке виживає в цих умовах, яке чинить спротив.
«Харків усім цікавий»
Ти сказала, що тебе дуже цікавлять процеси, які відбуваються в Харкові. Можливо, ти можеш назвати декілька з них, які цікаві тобі, які тебе захоплюють.
У нас є унікальне явище — Літературний музей. Це справді дуже цікава історія, коли по суті комунальний заклад настільки вибивається з цього визначення, який є набагато ширшим за поняття «музей». Ми разом робимо з ними проєкт «Місто на лінії». Це якраз та екзистенційна історія про пошук себе, про місто.
Це такі обговорення між активними мешканцями Харкова з одного боку. А з іншого боку — ми включаємо сюди зовнішніх експертів на ту чи іншу тему, тому що «Харків про Харків» — це нецікаво і вузько. Це якраз для того, щоб виходити на інший погляд на себе — трошки збоку, зверху, зовнішній погляд. Це те, чого, мені здається, не вистачає Харкову, і це про інтеграцію міста в український контекст теж.
Що ще в процесах? Ми зараз почали проєкт про те, щоб говорити про Держпром. Що це концептуально зараз значить — ця будівля для міста? Всі знають — це пам’ятник конструктивізму. Але якщо ми говоримо про сучасне, про майбутнє — що це означає для міста концептуально, які сенси в цьому? І інновації, і креативність, і купа компонентів, які можуть перетинатися саме в цій «держпромівській» точці.
Навіть те, що ми зараз тут знаходимося, і те, що нам дозволили тут бути, і те, що ми відкрили просто своєю присутністю тут — ми відкрили для багатьох, навіть харків’ян, цей простий вхід у Держпром. Що там побачили — ці двері, якісь артефакти. Коли журналісти приїжджають, особливо якщо вони більш-менш розуміються на Харкові, вони кажуть: «Нічого собі, ми тільки приїхали й одразу в Держпром». Для них це символічна штука.
У цьому випадку це ще й перетин різних арттечій авангарду. Виставка, яка є в нашій галереї, теж про конструктивізм як такий. Це символічно — це взагалі про інший спосіб мислення. Як це було 100 років тому. Держпром планувався як просто будинок для різних проєктів — грубо кажучи, офісів. Офісна будівля. Але задумано це було абсолютно інноваційно. Якщо ми говоримо про спосіб мислення, то він сильно відрізняється від того, як тоді підходили до будівництва.
Порівнюючи з тим же Баугазом — це такого ж рівня символ, не пам’ятник, а символ тільки на цій частині величезної території, що ми називаємо Східною Європою.
Тому процеси найцікавіше — це про пошук себе як міста. Своєї значущості, своєї глибини мистецької, музичної, культурної — дуже в різних напрямках. Харків усім цікавий.
Ну і взагалі — що це буде далі? Ми не маємо транспортного перехрестя, що було раніше. Ми не маємо і треба з цим змиритися, швидше за все, такої кількості студентів. Ми вже не будемо — принаймні зараз не маємо такої кількості промисловості. Але у нас залишається якась промислова інфраструктура, хоч вона вже стара і не працює — але вона є.
Багато насправді є над чим думати. В першу чергу, звісно, це все буде залежати від безпекового питання. Але все одно рано чи пізно війна закінчиться. Віримо в це.
Читайте також
- Українство починалося з Харківщини: Мар’ян Пирожок про виступи на деокупованих територіях
- Прайд-активістка Анна Шаригіна про місяць гордості, гідність та меморіалізацію
- «Ти залишаєшся голосом цієї епохи»: поет та військовий Іван Сенін розповів, як війна змінила його твори
