Село Циркуни — одне з найбільш постраждалих від російських обстрілів на Харківщині. Воно знаходиться за три кілометри від Кільцевої дороги.
Що ближче до пункту призначення, то похмуріше: обстріляні автобусні зупинки, пошкоджені будинки (хоча майже всі із залатаними дахами), ще не стерті написи «Люди» на воротах. Ось ще один… і ще один… і ще один. Аж ось — зруйнована аптека та вщент обгоріла велика двоповерхова будівля.
Подобається матеріал? Долучайся до Спільноти читачів та допомагай нам розповідати більше важливих історій
Йдемо далі. На виїзді в сторону Харкова розташована невелика церква. Тут під час окупації переховувалися близько ста людей. Отець Аполлінарій каже, що ховалися і діти, і літни люди. Запаси їжі в церкві швидко розійшлися, але сільчани під обстрілами ходили додому та приносили все, що мали. Церква теж постраждала. Кілька разів росіяни вдарили біля неї.
Посеред центру села стоїть популярний стенд «Я люблю Циркуни» — підходите ближче й бачите, що на кожній літери сліди від куль.
«Напевно, легше розказати, що не постраждало. Зруйновані або пошкоджені практично всі соціальні заклади: школи, дитсадочки, лікарні, амбулаторії, адмінбудівля. Взагалі по Циркунівській громаді зруйновано близько 80 % житла», — розповідає начальниця відділу земельних відносин та архітектури, тимчасово виконуюча обов’язки голови сільради Гаврилюк Олена Анатоліївна.
Серед пам’яток культури зруйнована амбулаторія — це була земська будівля, ще дореволюційної побудови. «Фашисти її не знищили — пожаліли, а росіяни — розбили», — додає Олена. Наразі готується проєкт її відбудови та ще двох шкіл.
Через заміновані та знищені поля у Циркунах не працюють аграрники, промислові підприємства, отже, немає податків і немає прибутку. Тому громада співпрацює з благодійними фондами: гроші на відновлення беруть частково з державного бюджету, частково надають допомогу партнери.
Зараз допомагають БФ «За мирне небо». «Якщо ви бачили тут дахи будинків, накриті синім — це вони. Їхні працівники безплатно покривали будинки. Обіцяють весною залатати шифером», — розповідає Олена.
Є фонди, які виготовляють вікна, а є партнери, які готові взяти на ремонт цілу вулицю.
На вулицях подеколи з’являються люди, але дуже мало. За кілька годин, проведених у центрі, ми не зустріли майже нікого. До початку повномасштабного вторгнення у громаді жило до 10 тисяч людей, зараз близько 3–4 тисяч. Втім, люди поступово повертаються.
У центрі села, біля будинку культури розташований намет — пункт обігріву. Погода натякає, що варто зайти погрітися та познайомитися з місцевими мешканцями.
Нас зустрічає Марія Іванівна — волонтерка. У цей момент вона розмовляла з психологинею (до речі, такі фахівці часто сюди приїжджають, але про це згодом).
Одразу до нашої розмови доєднується й інша волонтерка — Наталія Іванівна. Жінки розповідають про життя в окупації.
Російські солдати заїхали в село 24 лютого о 4:30 ранку. Військові були при параді, кажуть жінки, одягнені у святкові костюми. «Вони дійсно думали, що на них тут чекали як на героїв. Але щойно доїхали до Кільцевої і українські військові почали завдавати ударів, росіяни зрозуміли: їм тут не раді», — говорить Марія Іванівна.
Далі вони почали ходити по будинках, діляться жінки. Якщо стукали і довго ніхто не відчиняв, окупанти могли обстріляти замок, виламати двері, перелізти через паркан. Їх цікавило, хто тут проживає — просили показати місце прописки, пропонували евакуюватися в Росію та шукали «нациків». «Але ми казали: це наш дім і їм ніхто тут не радий», — згадує Марія Іванівна. У відповідь загарбники говорили, мовляв, вони на спецзавданні, приїхали визволяти.
Волонтерки розповідають, що окупанти позабирали з села багато учасників АТО. Повернувся лише один — через обмін військовополонених. Наразі він на реабілітації.
Поруч із будинком культури була школа — під час окупації росіяни зробили у ній штаб. Біля будівлі стояли снайпери, які нікого не підпускали. Саме з Циркунів окупанти обстрілювали Харків.
Найважчим під час окупації, за словами сільчан, було обмежене пересування селом. Якщо вже виходите з дому, необхідно було виходити з білими пов’язками, інакше могли розстріляти.
«Росіяни забороняли говорити по телефону, могли розбити техніку. На блокпостах роздавали роздруківки на А4, де писали, що Україна нас забула. — розповідає Наталія Іванівна, — Казали нам: якщо нас звільнять, то українська влада нас усіх розстріляє».
«Страшно було, ми два з половиною місяці взагалі не виходили зі своєї вулиці. Намагалися менше показуватися їм на очі, — ділиться Марія Іванівна. — Був випадок, коли до мене підійшов чеченець і запитав, хто тут проживає, я йому у відповідь і кажу: “Невже будеш по нам, старим стріляти?”. Він поклав руку мені на плече і відповів: “Ми вас не тронемо”».
Ще страшніше стало після деокупації. Циркуни звільнили 7 травня. Після чого росіяни хаотично били по місту. До 10 вересня 2022 року село постійно перебувало під обстрілами. Коли ЗСУ відігнали армію РФ далі до кордону — удари вщухли.
Відновлення Циркунів
Волонтерки розповідають, що багато хто допомагає селу: і гуманітарка є, і продукти, і будматеріали, і ліки.
Також продовжує працювати пункт обігріву, хоча зараз приходить менше людей, утім, буває, доводиться залишатися тут ночувати. Часом мешканці повертаються додому, а їхнього будинку може вже й не бути.
Також сюди приїжджають лікарі, психологи, як для дітей, так і дорослих. Фахівці майже щодня допомагають місцевим. Зокрема, нещодавно возили дітей на майстер-клас по розпису яєць до Великодніх свят. І ще сюди можна прийти просто поспілкуватися.
Оскільки школа розбита вщент, у селі навчання проходить онлайн. До пункту обігріву навідується вчителька з біології, їй налаштовують зв’язок і вона проводить уроки. Жінки розповіли, що коли росіяни тікали, то розграбували школу: там були й інтерактивні дошки, і ноутбуки — нічого не залишили. На додачу ще й палили книжки, щоб зігрітися.
Поруч із пунктом обігріву є намет, куди люди зносять речі, які можуть знадобитися іншим. А ще поруч розміщені модульні будиночки. Але поки в них ніхто не живе, позаяк люди просять, щоб тимчасові будівлі розміщували у районах, де стоять їхні зруйновані будинки, а влада хоче зробити модульне містечко в центрі.
«Це не дуже зручно. Краще, якби дозволили їх поставити біля зруйнованих домів, щоб люди не йшли через усе село, а паралельно відновлювали будинки, могли жити на своїй території», — каже Наталія Іванівна.
Також у селі вже ходять автобуси за двома маршрутами. Перший Харків — Циркуни — Липці, а другий запустили 13 квітня — Харків — Зарічне — Циркуни.
Щоб автобуси почали виходити, перевізник повинен отримати акт про розмінування маршруту й лише після цього починає свою роботу.
Далі їдемо до сільради, яка зараз розташована в одному приміщенні з лікарнею. Зустрічаємося з Кузьменком Ігорем Володимировичем — заступником начальника Циркунівської сільської військової адміністрації.
Одразу на місці він показує будівлю, де роблять ремонт. Цей будинок стояв пустим ще до початку повномасштабного вторгнення: «Спочатку не вистачало коштів реконструювати це приміщення, але потім нам запропонували зробити молодіжний центр і ми отримали грант, тому зараз робимо тут ремонт».
Пізніше тут хочуть зробити підвішену дорогу та поставити гамаки. Але про всі плани на ділянку не розповідають — бажають зробити сюрприз. Єдине, чим поділилися: у центрі діти точно зможуть вчитися й відновлюватися.
Наразі в громаді перебуває до 200 дітей. До війни в Циркунівській школі навчалося 450 дітей, а в Тишківській — 420.
Уже почали працювати магазини, аптеки. Раніше Циркуни вважалися свого роду ковбасною столицею області. Були м’ясокомбінати «Весна» та «Денвер». Сьогодні «Весна» поступово відновлюється, «Денвер» відбудовує своє приміщення.
«Але сказати, що бізнес повернувся, не можна, оскільки ще не повністю поновили електропостачання. Хоча до кінця місяця енергетики обіцяють повністю заживити село», — коментує Ігор Володимирович.
Заступник начальника військової адміністрації розповідає про ще один аспект, пов’язаний із поверненням підприємців: «Тут розмінували території, де є критична інфраструктура, все інше — ні. Ми розуміємо, що це титанічний труд: не вистачає робочих кадрів, раніше погодні умови додавали складнощів…».
Не дивлячись на проблеми із замінованими територіями, частковою електрифікацією, відсутністю робочих місць, найстрашніше, каже Ігор, — навіть не труднощі відновлення. «Ви знаєте, що таке російська рулетка? Ми постійно живемо в напруженні: ніхто не знає, коли й куди “прилетить”. Ось це по-справжньому лякає».
Читайте також Постійні прильоти та порожні вулиці: як живе прифронтовий Куп’янськ.
Аби творити медіа разом із читачами, ми розвиваємо Спільноту. Саме твій внесок допоможе нам купити бензин для поїздки у важкодоступні зони, ідентифікувати ще один підрозділ росіян, що атакували Харківщину, або ж зняти сюжет про мешканців міста. Долучайся!
