Напередодні 31 жовтня крамниці наповнюються чорним та помаранчевим декором, афіші рясніють тематичними вечірками, а тік-ток підкидає креативні ідеї для костюмів. Усе в очікуванні Гелловіну — свята, коли заведено вшановувати мертвих та відлякувати веселощами злих духів.
Водночас Мережею шириться «слов’янська альтернатива» для відзначення цього дня — Велесова ніч. Серед звичаїв, яких пропонують дотримуватися: стрибки через вогнище, прибирання хати, підношення до вівтаря частувань для душ померлих, ворожіння тощо. Однак сподвижниками свята є неоязичники, а його головною ідеєю — об’єднання слов’янських народів.
Про вплив святкування Гелловіну й Велесової ночі на українців та про національні традиції — читайте в матеріалі Ґвара Медіа.
Як Гелловін став популярним у Харкові?
Після розпаду Радянського Союзу впала «залізна завіса» й Україна отримала можливість самостійно обмінюватися з іншими країнами інформацією, технологіями, товарами та культурою. Зокрема, у цей період тут почали поширюватися елементи американської традиції. Разом із Coca-Cola та McDonald’s в Україну прийшов і Гелловін.
Валентина Сушко, кандидат історичних наук, доцент, старший науковий співробітник відділу «Український етнологічний центр» Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, згадує про перші святкування Гелловіну в Харкові:
«За моїми спостереженнями, вони розпочалися в англійських школах міста Харкова. Це було задля того, аби якось заохотити, зацікавити, занурити дітей в англомовну культуру».
Валентина каже, що цю традицію швидко підхопили й інші мешканці міста. Звичай закріпився зокрема й тому, що господарі побачили гарну можливість для збуту гарбузів й використали різні маркетингові підходи для цього.
Велесової ночі в українській традиції не існує
За словами культурологині Наталії Лисовець для «Суспільного», вперше концепцію Велесової ночі запропонував російський неоязичник Ілля Черкасов у своїй праці «Велес». Вона зазначила, що свято не зафіксоване в жодному етнографічному джерелі. Уперше воно з’явилося в інформаційному просторі приблизно у 2015-2016 роках.
Валентина Сушко підкреслює, що в українській культурі, зокрема на Харківщині, Велесову ніч ніколи не відзначали.
У старому православному календарі такого свята не було. Натомість наприкінці жовтня відзначали Дмитрівську батьківську суботу для поминання померлих. До того ж у книзі «Муравський шлях», де зібрані етнологічні матеріали місцевих дослідників про Харківщину, немає жодних згадок про Велесову ніч.
У 2000-х популярність здобув Лев Силенко, засновник Рідної Української Національної Віри (РУНВіри). Він вважав, що справжнє відродження українців, як дітей Божих, можливе лише за умови повернення до дохристиянських звичаїв.
Водночас у Росії стрімко розвивався напрямок родобожія, які серед іншого прославляли язичницького бога Велеса. Вони ходили в косоворотках, патетично говорили російською та просували традиційні цінності. Також вони підтримували ідею самодержавства.
«Так, це один зі способів їм [родобожникам, — ред.] знайти якусь альтернативу, але все одно це ідеї “руського міра”», — каже Валентина.
Визначити сьогодні, чи стоять проросійські сили за просуванням ідеї святкування Велесової ночі, чи це бажання українців мати власний аналог популярному святу, за словами Валентини, складно. Однак забави з гарбузами завжди були в українській культурі.
Українці ставилися до гарбузів із гумором
Окрім того, що з гарбузів варили каші, вони були символом жарту. Інколи доброго, а інколи — досить зухвалого.
Фразеологізм «давати гарбуза», на думку Валентини, частіше залишався у площині слів, аніж дій. Вважалося, що, якщо дівчина дасть хлопцю гарбуза, тобто відмовить у сватанні, то на молодика чекає велика ганьба. Аби не допустити такої кривди, спочатку йшли свати й про все домовлялися.
Хлопці ж могли використовувати гарбузи для шуткування над дівчатами, коли ті йшли на вечорниці або поверталися додому. Молодики брали гарбузи з твердою шкіркою, що не підходять ні для їжі, ні для годування тварин, та повністю їх вичищали. Далі вирізали лице, всередині запалювали свічку й ставили на ворота.
«Хто хитріший, міг навіть такі робити, аби за вірьовку можна було дьоргати, наче воно розмовляє», — додає Валентина.
Такі випадки були, зокрема, зафіксовані дослідниками у селі Липці, що на Харківщині. Під час окупації у період Другої світової війни школи не працювали, але дітям дозволяли відвідувати клуб. Хлопці так само ставили гарбузи й жартували над дівчатами. Так діти могли трохи відволіктися від війни та розважитися.
Читайте також:
- «Зима буде важкою». Розповідаємо, як підготуватися до холодів і зберегти тепло при відключеннях
- Домедична допомога. Розповідаємо про алгоритм MARCH
