У спеціальній колонці ми вже розповідали про досвід Сергія, СЕО Gwara Media, та заразом одного з небагатьох фіксерів у Харкові, що працюють з міжнародними командами з перших днів.
Сьогодні випускаємо продовження — другу частину колонки.
Що робити, якщо у гонці за сенсацією іноземний журналіст зневажає безпекою локального продюсера? Скільки коштує доба такої роботи? Чи дають міжнародні команди хабарі за зйомку там, де це заборонено?
Читайте та дізнавайтесь — з перших вуст.
Про гарантії та очікування
На мою думку, перше, чого фіксер має очікувати від кореспондента, з яким працює, — це поваги. Адже існують приклади з приїздом окремих зірок, які ставляться до фіксерів як до помічників та носіїв техніки, що їх обслуговують. Вони можуть попросити негайно поїхати в зону бойових дій або просто не стануть дослухатись до твої порад.
Але фіксер — це повноцінний і важливий член команди.
Якщо під час роботи проскакує зневага або невідповідне поводження з вами — не починайте роботу або закінчуйте на наступний день.
Це важливо, тому що в кризових умовах такі речі можуть буквально наражати на небезпеку ваше життя.
Мені доводилось жорстко дебатувати з колегами, які намагались мотивувати негайно їхати на локацію після обстрілів, або в зону, безпековий статус якої я не розумів. І це — нормально. Кореспонденти гоняться за breaking news, мене ж цікавить безпека команди і максимальне розуміння безпекової ситуації.
Фіксер має право очікувати компенсації своїх витрат та оплату за витрачений час згідно з домовленостями.
На практиці це означає: якщо вас просять провести певне дослідження до приїзду журналістів на локацію, за цей день також можна брати оплату. Проте в мене так склалося, що часто я намагався допомогти контактами та історіями людей з власної ініціативи, і до прибуття журналістів, і після, і не просив за це гроші.
Фіксер також цілком має право керуватись концептом, що здоров’я і безпека важливіша за найгарячішу історію.
Насправді, цієї пріоритетності важко досягти, надто якщо ви працюєте з новинними або військовими кореспондентами. В цьому випадку рекомендую мати холодний розум та розуміти свою червону лінію, яку відразу краще проговорити з командою перед початком роботи.
Фіксер може розраховувати на покриття витрат на ремонт власного автомобіля. Щодо мене, то я домовлявся про подібне усно, проте намагався брати депозит у 500 євро на ремонт. Це не спрацювало, адже ми були на зйомках всього декілька днів. У ці дні я направду пошкодив своє авто, але тягатись за суму в 100—200 доларів у мене просто не вистачило емоційних сил.
Фіксер може очікувати, що у кореспондента-колеги буде для нього захисне обладнання. Якщо ж ви працюєте з фрілансером — дізнайтесь про наявність такого заздалегідь.
Фіксер має право запитати про акредитацію журналіста, з яким працює, та ознайомитись з вже опублікованими матеріалами колеги.
Фіксер має право просити та навіть вимагати, аби кореспонденти дотримувалися вимог від Міністерства Оборони України. Їх не завжди дотримуються, але про це треба говорити.
(Не)рівні безпекові умови
Найчастіше міжнародні кореспонденти мають страховку — її вартість може сягати від 7 до 1000 євро в день. Відповідно, ризики різні. В березні вартість базової страховки для журналіста в Україні від ледь не єдиної міжнародної компанії, яку я знайшов, вирісла з 7 до 360 доларів на день. Я працював з командою журналістів, що, за їх словам, були застраховані за договором вартістю 1000 євро на день.
Будьте обережні і пам’ятайте: ви не маєте такої страховки, коли ризикуєте своїм життям, умовно кажучи, на Салтівці.
Цікавий факт полягає в тому, що в Україні фіксер знаходиться у куди більшій небезпеці, ніж міжнародний кореспондент.
Банально: якщо ви зустрінете ДРГ у щойно звільненому селі під час контратаки росіян, на вас чекає куди більша «немилість» ворога, ніж на кореспондент з США.
Звісно ж, фіксер має право казати «Ні». Всій команді, без врахування зіркового статусу або фінансової складової.
Проте важливо, щоб це «Ні» було інструментом перемовин, шляхом пошуку можливостей для висвітлення історії. Адже саме в цьому суть роботи кореспондентів — вони шукають правду навіть в умовах небезпеки.
Ще один важливий момент — фіксер може, а інколи навіть мусить повідомляти про порушення журналістських стандартів або інших правил у відповідні органи.
Працюючи фіксером, я все частіше зустрічаю згадки про те, що закордонні журналісти починають платити військовим та прес-офіцерам за надання їм «особливих» послуг. Таких як, наприклад, поїздка у заборонену зону.
Це створює для нас, локальних журналістів, нерівне середовище, і ми всі маємо боротись проти цього, робити подібні ситуації видимими!
Особисто я був свідком розмов про:
- конвой за 800 доларів практично в окуповану зону на Сході. Про це розповідав знайомий журналіст-фрілансер, який також працював у Харкові;
- 50—100 євро на бензин військовим в обмін на конвой;
- прес-офіцерку, яку схиляли до корупції міжнародні журналісти — настільки, що вона почала дивуватись, чому українські журналісти не заправляють їй авто та не пригощають чимось в обмін на інформацію.
Це не відбувалось зі мною особисто, проте я чітко вирішив: якщо подібне станеться — я готовий про це повідомити.
Ми маємо працювати над тим, щоб прес-інфраструктура під час військових дій працювала в Україні, як у найрозвинутіших країн світу.
Хто сьогодні розповідає про Україну та як?
Перша група — це величезні міжнародні медіа. До них можна віднести BBC, CNN, France 24, Al Jazeera, WP та інші. Це середовище професіоналів. Вони приїжджають в Україну на броньованих автомобілях, мають мінімум два авто на команду, медика в групі, все необхідне обладнання, перекладачів.
Друга, я б сказав, — це команди великих національних мовників. Серед них також є професіонали та видатні особистості.
І, нарешті, окрема група — це фрілансери, незалежні документалісти та всі інші. Строкатий, але дуже цікавий прошарок. Серед цієї умовної категорії багато репортерів з досвідом роботи в гарячих точках, талановитих та таких, що не бояться ризикувати.
Але для фіксера остання категорія — найважча. У незалежних журналістів часто немає додаткових бронежилетів, власного транспорту, обмежені бюджети. Звичайно, зустрічаються також і видатні фрілансери, які надихають.
Наприклад, не так давно я познайомився з Люсі — італійкою, яка шукала потужну історію. Ми змогли поселити її у квартиру до харків’янки Маші, адже готелі в місті не працювали. Після довгих пояснень, Люсі сама вирішила деякий час пожити в метро, аби відчути, як живуть звичайні харків’яни.
Чисто для себе, жартома і для підпорядкування, я розділяв журналістів, з якими працюю, на наступні групи:
Зірки. Це люди, які мають сторінки у Вікіпедії. Коли вони з’являються, інші журналісти кажуть «вау, хочу з ним сфотографуватись». Наприклад, у Харкові я декілька разів зустрічав на локаціях Джеймса Нахтвея (з ним працювали мої колеги).
Професіонали. Круті журналісти-міжнародники з досвідом роботи під час конфліктів. Ромео, з яким я працював, 15 років був репортером в Колумбії. Колись він сам був фіксером і поділився зі мною цікавими думками щодо цієї роботи.
Пасажири та селфі-журналісти. Це журналісти, яких роботодавці направили в Україну, проте вони нічого знають і не хочуть занурюватись в контекст. Або не хочуть ризикувати і досліджувати нюанси.
Робота фіксера — це великі гроші?
Як фрілансер, ви можете ставити будь-який прайс — відповідно до своїх бажань та оцінки ризиків.
Проте міжнародний медіаринок має свої середні ціни, на які зазвичай орієнтуються команди.
Звісно, бувають «аномалії», типу пропозицій поїхати в Ізюм або Маріуполь за 800 доларів під час військових дій. Та я, до прикладу, не можу дозволити собі таких експериментів. Можна зустріти фрілансерів, які запропонують до 800 доларів за асистування їм у зоні бойових дій. Часто це кореспонденти воєнних журналів або дослідники аналітичних центрів.
В цілому можна використовувати ось цю сітку як орієнтир:
- великі міжнародні — від 250 до 500 доларів на день;
- великі національні мовники — від 200 до 300 доларів на день;
- фрілансери — від 50 до 150 доларів.
Від 100 до 200 доларів щоденно коштує робота водія, плюс бензин. Також зазвичай під час роботи іноземні медіа забезпечують вам харчування та проживання (за потреби), адже на ці дні ви — частина їхньої команди.
Загалом, я закликаю тримати в голові не лише цифри, а й ідею про те, наскільки це важливо — у міру своїх можливостей допомагати командам, коментувати ситуацію, ділитися контактами та розповідати історії свого регіону. Адже серед міжнародних журналістів багато професіоналів, які залишили свої родини у безпечних країнах і поїхали робити репортажі в Україні виключно через те, що вони хочуть розповісти світові правду.
І наостанок — декілька цифр з досліджень. Бачите розбіжності?
Понад 70 % журналістів кажуть, що вони ніколи або рідко наражали фіксера на небезпеку, тоді як 56 % фіксерів сказали, що завжди або часто відчувають себе у небезпеці.
60% журналістів стверджують, що ніколи або вкрай рідко згадують фіксерів у матеріалах, тоді як 86% фіксерів хотіли б бути згаданими завжди (48%) або іноді (38%).
Половина опитаних журналістів стверджують, що їх направляли фіксери, тоді як фіксери повідомляють, що виправляють своїх клієнтів у 80% випадків.
38% журналістів стверджують, що вони ніколи не покладаються на фіксерів як на редакторів, тоді як 45% фіксерів кажуть, що журналісти фактично довіряють їм роботу редактора.
Близько третини фіксерів ідентифікують себе як «журналісти-фіксери», а 75% кажуть, що мають іншу професію, розглядаючи фіксерство як незначне або помірне джерело доходу.
Переважна більшість, тобто 92% журналістів розповідають, що знаходять фіксерів через «сарафанне радіо», а не онлайн-форуми, спеціальні майданчики чи соціальні мережі.
Отож, як бачимо, стосунки журналістів та фіксерів не можна назвати простими. Є багато спільних зон відповідальності, суперечливих правових моментів та інколи — різне бачення мети роботи. Тим не менш, я інколи продовжую працювати фіксером з командами журналістів, бо зрозумів для себе просту річ: під час війни важливо допомагати закордонним журналістам розповідати про нас правду, брати участь у тому, що про нас говорять. Адже історії цих журналістів можуть фактично змінити історію.
Читай ось тут першу частину статті.
UPD від липня 2022: наступний етап. Розуміння, що власні журналістські продукти – напрямок куди я буду розгортати свій фокус надалі і я просто допомагаю колегам контактами та порадами щодо питань, які вони шукають
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
