Юрій — головний сержант вогнеметного взводу 704 полку РХБ [війська радіаційного, хімічного та біологічного захисту, — ред.] Сил підтримки Збройних Сил України. Позивний — Рідік. 2019 року пішов на строкову службу. Потім кілька разів змінював фах: спочатку був у батальйоні аерозольного маскування, повномасштабне вторгнення зустрів як хімік-розвідник. У квітні 2023 року за власним бажанням перевівся у вогнеметники. Влітку того ж року отримав поранення.
Розкажи, як потрапив у військо і чому вирішив змінити спеціалізацію?
Мені було 23, коли я почав проходити строкову військову службу. Тоді підписав перший контракт. Потім перевівся у бойовий підрозділ, підписав другий контракт, став вогнеметником. Чому перевівся? Захотілося повоювати. Безпосередньо. Фізично.
Вдалося реалізувати бажання?
Так, у кінці травня 2023 року потрапив на виконання завдань у Бахмутський район. У складі 5-ї окремої штурмової Київської бригади працював як прикомандирований вогнеметник на Кліщіївському напрямку, поблизу села Іванівське.
Які завдання виконують вогнеметники?
На вогнеметників покладають завдання з ураження «жирних» цілей. Це може бути техніка, піхота, скупчення противника. Двома пострілами з вогнемета можна навіть цілі штурми перебивати. Вогнемет застосовують як на відкритій місцевості, так і для ураження укріплених споруд, будівель, об’єктів міської забудови.
Розкажи про переваги вогнемета. Чим ця зброя особлива?
Вогнемет завдає великого ураження і має значну руйнівну дію. Він досить легкий в користуванні. Його просто опанувати. Також він непримхливий у повсякденному використанні та невибагливий в догляді. Не боїться дощу. Навіть якщо вогнемет потрапить під обстріл противника, він не детонує. Так, труби, як ми їх називаємо, гнуться, мнуться, стають уже непридатними для роботи, але не детонують. Я бачив на власні очі труби, які не розірвало після обстрілів. Вони виходять з ладу, але для людини, яка поруч, загрози не становлять.
А можеш назвати якісь недоліки з досвіду роботи з вогнеметом?
Вогнемет не стріляє без пускового пристрою. РПГ [ручний протитанковий гранатомет — ред.], наприклад, багаторазовий і стріляє постійно, а вогнемет одноразовий і не працює без пускового. Якщо пусковий пристрій загубити, то вогнемет застосувати не вдасться. Зрештою, те, що вогнемет одноразовий, непогано. Бо ти зробив постріл і викинув трубу. Тобі вже легше рухатись. А от сам пусковий пристрій треба забирати. Пристібаєш, робиш постріл, відстібаєш і далі зберігаєш у себе. Я купив пістолетний шнур, яким пусковий пристрій прив’язую за кільце, шнур на карабін — і до бронежилета. Тобто навіть якщо я бігтиму і пусковий волочитиметься за мною, я його не загублю.
Яка підготовка потрібна вогнеметнику?
Необхідна спеціальна військова підготовка. Військово-облікова спеціальність «вогнеметник». Вогнеметник це військовослужбовець з певними функціями і завданнями, зі своєю роллю в бою.
Якісь специфічні навички потрібні вогнеметнику?
Звичайно, всі люди різної конституції, комусь може бути важко працювати з вогнеметом. А от що я б зазначив: треба мати треновані очі. Як кажуть, окомір, щоб визначати відстань до об’єктів. На вогнеметі є шкала, як на АК [автомат Калашнікова — ред.], де регулюється приціл. Є, звичайно, спеціальні лазерні далекоміри. Якщо око добре розвинуте, то це стане в пригоді. Ну і, безперечно, швидка реакція.
Бойові умови застосування вогнемета: як це відбувається?
З особистого досвіду можу сказати, що все відбувається дуже швидко. Поки я заходжу на позицію, одразу вибираю місця, звідки я міг би вистрілити. Навіть якщо сиджу в окопі і мені потрібно буде пробігти до місця пострілу метрів 50-100 і потім повертатися, я знаю, що спочатку мені треба знайти старшого піхотної групи і повідомити про свої наміри. Попередити, куди я пішов і навіщо. З досвіду скажу: коли бачиш ландшафт, одразу розумієш, звідки можна стріляти, звідки — не варто. Вогнеметникові не потрібна комп’ютерна наводка. Це не артилерія, де тобі треба знати координати. Ти фактично стріляєш в ціль, яку бачиш, як у випадку з АК. Маю на увазі, що це аналогова зброя.
Ти, як вогнеметник, кажеш сам, як і звідки ти маєш стріляти? Чи тобі визначають?
Можуть одразу наводити по радіостанції, наприклад. Звичайно, на специфіці роботи вогнеметника не всі розуміються. Тому я одразу кажу, що я можу зробити, а що — ні. Сама команда на постріл може даватися зверху, або бути за власною ініціативою, якщо вже іде бій, складається відповідна ситуація. Все доволі хаотично, як і війна загалом. Раз на раз не випадає.
Вогнеметники завжди працюють парами?
Ні, може виходити й один. В моєму взводі був такий, що виходив завжди один. Він перевівся зараз в інший підрозділ. Як вогнеметник, вінспеціалізувався саме на штурмах. Але працював один. Також ми не працюємо великими групами, наприклад 10 вогнеметників одразу. Принаймні на моєму досвіді такого не було. І з моїми словами погодяться інші вогнеметники. Нас прикомандировують як фахівців з використання термобаричної зброї до піхотних штурмових груп тих бригад, в інтересах яких ми працюємо.
Вогнемет сильно деморалізує противника, чи не так?
Так. Звісно. Термобарична зброя це серйозна карта. Козир.
Які ризики під час використання вогнемета?
Я стаю ціллю, коли вибігаю на відкриту місцевість. Звісно, вогнемет споряджається заздалегідь, задовго до пострілу. Тобто я йду вже заряджений, з планками, прицілами, пусковим. Пусковий уже причеплений. На ньому є запобіжник, як на автоматі, перемикається пальцем. Коли я виходжу, руки працюють автоматично. Я не думаю над тим, що роблю прямо тут і зараз, я думаю над тим, що я робитиму далі. Поки роблю одну дію, думаю про наступну. Все відбувається дуже швидко.
Яку техніку здатен уразити вогнемет?
Танкові вогнемет нічого не зробить. Легкоброньовану техніку бере. БМП [бойова машина піхоти, — ред.], БТР [бронетранспортер, — ред.]… то радше буде деморалізація противника: контузії, ще якісь травми. Феєричних вибухів не буде, але для ворога ефект суттєвий.
Що найбільше запам’яталося з досвіду бойових дій?
Багато піхотинців говорять, а я підтверджу: найважче — заходити на позиції і виходити з позицій. Ось, наприклад, на позиціях міняємо одне одного 12 на 12. А коли з 12 до позицій доходить пʼятеро, то всі 12 не знімуться. Частина залишиться ще на добу.
Ми рухалися удвох, заходили в село, по нас стріляли. Найбільшою загрозою був 120-й міномет. Його було дуже багато. Стріляли одразу двома мінометами по нас. Снарядів не шкодували взагалі. І ми чотири кілометри бігли, падали, вставали, знову бігли, падали, вставали. Село, де у нас медична евакуація була, мало три вулиці. Ми заходимо зі сторони першої, а нам треба друга вулиця, яка посередині. І от я пробігаю другу вулицю, забігаю на третю, а мені мій побратим кричить: «Юра, нам не сюди!» Я відповідаю: «давай за мною!»
По нас працює ворожий міномет, а зверху висить дрон, який наводить міномет. Ми, як Том і Джері, просто тікали від міномета, ховалися від дрона. Тому я його завів на третю вулицю, щоб міномет бив туди. Потім ми зробили маневр, пройшли за гаражем, а тоді вже пірнули у підвал. Рухалися на фарт, покладалися на інтуїцію. Кажуть так: добре те, що добре закінчується. Просто я інтуїтивно розумію, що висить дрон, по нас працює міномет. Якщо я засвічу підвал, де сидять наші, це буде не дуже добре. Тому я його завів на третю вулицю, щоб збити з пантелику.
Як ти отримав поранення?
Рік тому було осколкове поранення в праву руку. Перебило кістку, артерію, нерв, довго лікувався, були нюанси. Пальці і кисть не рухалися, довго розробляв. Допомогли лікарі, які працювали зі мною. Зараз рука працює на 9 з 10. Кажуть, що 13 — нещасливе число. На 13-й день я отримав поранення.
Що цінуєш в людях, з якими виходиш на бойові?
Важливо мати сміливість піти на виконання ризикованого завдання. Наприклад, треба допомогти хлопцям: штурманути лісок, закріпитися, трохи покопати. І не всі готові виконувати такі накази. Коли розумію, що я піду і він піде — нас уже двоє. А коли я не можу бути в ньому впевненим, то ми вже не група. Або я піду без нього, або ми не підемо разом. Бо коли немає мотивації, а є сумніви: що я тут роблю, навіщо я сюди прийшов, — то працювати з такою людиною не дуже комфортно. У нас, вогнеметників, проблема в тому, що ми прикомандировуємось до піхотних або штурмових груп. Тобто ми майже ніколи не знаємо людей, з якими працюватимемо тут і зараз. От нас пара вогнеметників, ми з одного полку, батальйону, взводу. Ми знаємо один одного. Але коли нас прикомандировують, ми щоразу бачимо нові обличчя.Згодом починаємо знайомитись, та кожен раз мов перший раз.
Що мотивує продовжувати службу в армії?
Військовослужбовець і письменник Сергій Сайгон якось в інтерв’ю сказав приблизно таке: «що поробиш, раз ми всі в одному човні, то треба гребти і не тонути!». Мені не потрібна «висока» політика, щоб воювати за країну, в якій я народився. Мені достатньо мого громадянського патріотизму. Я обрав службу в армії сам, підписавши контракт ще до війни. Я добровільно перевівся в бойовий підрозділ. Всі мої дії говорять про те, що я все роблю осмислено. Тому продовжувати — і тільки до кінця. Коли скінчиться війна, я не планую служити в армії. А до кінця війни — абсолютно точно.
Які виклики були, що їх було важко долати персонально?
Мені пощастило, адже маю достатньо міцну психіку, яка відкидає весь негатив. Трохи було складно після поранення, бо це все-таки емоції. Ясна річ, це ненормально, коли людину ранить. Виникали певні нюанси на адаптації в цивільному житті. Але все минуло. І я не можу сказати, що було щось дуже важке.
Служба змінила тебе як особистість?
Я служу вже пʼять років безперервно. Строкова служба і два контракти. Те, що було до армії, вже не актуальне. Життя поділилося на до та після. Але, в принципі, не можу сказати, що я дуже суттєво змінився, якщо порівнювати з тим, ким я був до армії. Якщо говорити про якісь особисті характеристики, то я навіть кращим став. Більше почав любити життя. Цінувати своє життя і життя людей навколо мене. Зараз у мені менше критики до себе і до мого оточення. Я просто почав сприймати життя таким, як воно є, а не таким, яким би мені хотілось його бачити.
Які поради можеш дати тим, хто долучається до лав Збройних Сил?
Я маю одну практичну пораду. Ти маєш бути в собі впевненим. Психологічно і фізично. І ти маєш бути впевненим у своїй екіпіровці. Все, що може розв’язатися, — розв’яжеться. Все, що може зламатися, — зламається. Я після кожного виходу щось змінював, щось знімав, щось чіпляв. Коли ти впевнений у собі, тоді ти більше сконцентрований на виконанні завдань. Ти вже не переживаєш про те, що щось десь може статися непередбачуване.
Я потрапив до війська у 23 роки. І я, звісно, теж трохи боявся армії, бо десь чогось наслухався, начитався. Люди, які не були в армії, бояться того, чого не знають. Вони надивляться якихось провокативних відео про м’ясні штурми тощо… всякого вистачає, всюди є нюанси. Але зазвичай це трагічні історії окремих людей чи підрозділів. Загалом я не можу сказати, що ЗСУ чи НГУ це якісь погані структури. Зовсім навпаки. Я служу серед достойних людей. Це насамперед офіцери, сержанти і солдати, на яких я можу покластися. Вони завжди підуть мені на зустріч, я завжди піду на зустріч їм. На своєму досвіді я не бачив нічого поганого.
Після поранення я добре пройшов ВЛК, ніхто мене не ображав. Так, були черги, багато військових бідкаються. Мені всі лікарі йшли на зустріч. Я пройшов усі дослідження, обстеження, лікарі завжди дивилися історію хвороби, виписки. Чогось такого, як «іди геть», не було. Але цивільні чують багато негативних історій про військову службу і просто бояться. А бояться, тому що не знають. Так працює мозок людини.
А саме питання мобілізації і того, що зараз відбувається у суспільстві, в мене викликає когнітивний дисонанс. Я впевнений, що навіть якби я не був військовим на початок війни, я б пішов воювати добровольцем. Мій батько пішов воювати добровольцем на Харківщині. Він теж не мав військового досвіду. Але він пішов. І для нього це було природно: стати на захист Харкова і Харківщини, бо він харків’янин. Я також з Харкова. Коли почалась війна, я вже був військовим, тому в цьому немає нічого героїчного. Але я служив тоді не в бойовому підрозділі, тож відчував моральний дискомфорт, що я майже нічого не роблю в тій ситуації. І тоді перевівся в бойовий підрозділ і поїхав воювати під Бахмут. І я сам собі довів, що я чогось вартий. Я для себе це насамперед зробив. Але дослідження мотивації людей це вже питання для психологів.
А чим до армії займався?
Навчався в Харківському університеті імені Каразіна на філософському факультеті. Не завершив, кинув і не шкодую. Працював майже рік баристою, тоді на ювелірному заводі. Потім потрапив до армії.
Маєш якісь хобі?
Так. Важка музика.
Автор інтервʼю: Віктор Іщенко
Читайте також
- «Росію потрібно змусити закінчити війну»: презентація Плану перемоги Зеленського.
- Релігійна свобода чи національна безпека: як у Харкові впроваджують закон про заборону церков пов’язаних з РФ.
- Харків після перейменувань: підсумки деколонізації та суспільний резонанс.
