Ще 24 лютого, коли перші ракети прилетіли в Київську область, я стояла у довжелезній черзі в аптеку і слухала коментарі стареньких бабусь. То у телефонній розмові з рідними, то намагаючись зав‘язати діалог з кимось із черги, кілька людей згадували, як переживали наслідки Другої світової.
У черзі в комунальну аптеку можна було почути «Я вже стара, я нікуди не поїду» і напів сардонічне, напів страшне нарікання «помремо тут».
У наступні дні з чужих розповідей, повідомлень в стрічці новин і постів помітила, що проблеми з вивозом літніх родичів мають багато людей. Друзі, які їхали за кордон або на Захід, виїжджали переважно зі знайомими, дітьми або своїми партнерами — старше покоління часто залишалось тут.
Читаючи історії українських біженців на різних платформах (від українських медіа до The New York Times) можна помітити, що один з їхніх лейтмотивів сьогодні — це тривога, страх, відчуття провини та відчайдушні намагання тримати зв‘язок із тими, хто залишився.
Ми зібрали історії різних людей, яким вдалось або не вдалось переконати своїх родичів виїхати, рятуючись від війни.
Також ми поспілкувались з психологом і запитали, як краще комунікувати з рідними в такому випадку.
«Вона сказала нам, що життя втратило будь-який сенс»
Аня Лопатьонок, асистентка-фрілансер, м. Київ. Сьогодні знаходиться з мамою в Будапешті.
Під час боїв на Киівщині мама й бабуся були у своєму домі в Горенці. Там моя мама свого часу організувала домашній притулок для тварин — «Країна чудес», на той момент у притулку було 38 котів і три собаки. Родина не хотіла нікуди виїжджати без своїх тварин. Я намагалася умовити маму поїхати, коли почалась війна, але її турбувало питання, що ж буде з притулком.
Аж до моменту, поки у двір не потрапив снаряд і не зруйнував будинок, мама категорично відмовлялась виїжджати без усіх тварин. Вже на ранок, коли була евакуація з Горенки до Києва, вона погодилась виїхати так — взяла з собою лише трьох котів. Але бабуся, яка залишалась у напівзруйнованому будинку без дверей і вікон, у цей же ранок відмовилась евакуюватись.
Важко сказати, що саме зупинило її в той момент. Тому що вночі, відразу після вибуху, вона погодилась виїхати. Та на ранок почала розповідати, що їй немає куди їхати, невідомо, що буде з тваринами. У ту добу до бабусі приїжджала тероборона, привезли їй їжу. Вдома було дуже холодно: уявіть, ні дверей, ні вікон. Але вона все одно відмовлялась їхати.
На наступний день мама ще раз їздила до неї, вони таки вивезли у Київ і собак, і котів. Покинути Горенку бабусю вмовив дуже кумедний аргумент: мама розповіла їй, що якщо виїхати в Європу, то можна обміняти українську пенсію на європейську.
Врешті, вони удвох виїхали до Києва, провели там кілька днів. За цей час бабуся знову почала розповідати, що нікуди не поїде, що їй немає чого там робити. Отож, коли настав час їхати з Києва, її довелося знову вмовляти. І єдиний аргумент, який спрацював — той факт, що тоді вони прямували в Івано-Франківську область.
Це була область, де бабуся народилась. Мама змогла її переконати, що вони прямують на історичну батьківщину.
Дорогою до села в Івано-Франківській області бабуся розповідала мамі: мовляв, пам’ятає, як її мати описувала Другу світову, і зараз у неї волосся стає дибки від того, що вона кудись їде зі своєю донькою і переживає те ж саме.
Зараз бабуся залишається в селі на Заході України. Насамкінець, вона сказала нам, що життя для неї втратило будь-який сенс: дому більше немає, вона живе з відчуттям, ніби все, що створювалося протягом життя, більше не існує.
Моя бабуся була вчителькою англійської. На пенсії, у свої 70 із зайвим років, вона все ще періодично їздила з дому до Бучі, аби проводити уроки.
Притулок з тваринами (тими, яких вдалось знайти після вибуху) і маму ми врешті вивезли до Будапешту — з епічними пригодами, через кордон зі Словаччиною.
Притулок для тварин після перетину кордону.
«Куди нам їхати, це наш останній дім на цій землі»
Любов Базів, редакторка відділу «культура», м. Київ. У суботу отримала смс від сусідки, що батьки живі.
Сьогодні батьки мого чоловіка перебувають в блокаді на лінії вогню в Гостомелі у колись гарненькому і тихому житловому комплексі «Чеський двір» [цей коментар ми взяли 10 березня — прим. ред.]. Це поряд із «Сіті-маркетом» і «Форою». Зв’язок з ними перервався 9 березня. Після цього — повна тиша і невідомість.
Волонтери, представники місцевої влади та Червоний хрест, до яких ми постійно звертаємося, відповідають, що зараз не мають змоги дістатися в той квадрат.
Разом з нашими там залишилося ще 13 сусідів, серед яких: дві літні пари, одна похила жінка, одна лежача та четверо дітей.
Нашим батькам по 84 роки. З початку бойових дій (а вони відчули їх за своїм парканом з перших днів) евакуюватися категорично не хотіли, оскільки вважали, що це їхній останній дім, з любов’ю зведене родинне гніздо, і вони мають лишитися в ньому. Казали, що їм вже нічого не страшно, жартували, що вони не впустять російські танки у Київ.
Вони переселенці з Севастополя, переїхали у передмістя Києва у 2015 році — після того, як ми облаштувалися в Києві у 2014.
Моя мама народилася в Севастополі, її мама теж, але рішення виїхати після анексії Криму вона прийняла рішуче.
У 77 років батьки залишили окуповане рідне місто, де пройшло їхнє життя, і почали життя з чистого аркуша. Потихеньку облаштували свій невибагливий побут. Були поряд з нами, коли народився їхній наймолодший онук, чекали, коли він зробить перший крок, скаже перше слово, коли у нього випаде перший зуб, щоб передати гостинчик ніби від зубної феї. Черговий зуб у малого випав, а сказати ми про це їм не можемо.
Їхні сусіди, до речі, теж літня пара по 77 років, також категорично відмовилися виїжджати. Я спілкувалась з їхніми дітьми, мотивація така ж — «куди нам їхати, це наш останній дім на цій землі».
Фото з «мирного життя». Вікно батьків у Гостомелі.
«Коли я починала говорити про війну, мене не сприймали всерйоз»
Даша Котєльнікова, журналістка, м. Херсон. Виїхала з країни і зараз разом з хлопцем знаходиться в Італії.
Я все життя живу з мамою, а останні років 6 ми взагалі живемо удвох. Дуже складно було прощатись і дуже складно давалось це рішення — залишити їх в Херсоні і поїхати самій.
У моєї 75-річної бабусі вже був рак, видалена щитоподібна залоза, цукровий діабет і деменція. Коли почалися бої, вона навіть не зрозуміла, що коїться. У перші дні вона не усвідомлювала, що почалась війна, і просто збігала додому від мами, до сусіднього району. Поїхати бабуся нікуди не змогла б за станом здоров’я, а мама не змогла б залишити її саму.
Також мама не захотіла залишати і дім. Вона майже все життя працює приватним підприємцем і коли виникло питання про від’їзд — почала розповідати «тут мій бізнес, тут моє все».
Ще така деталь: вона ніби не вірила, що все це надовго. Думала, за декілька днів все заспокоїться. Коли ми прощались, то сподівались, що я повернусь за тиждень.
Найцікавіше: напередодні, коли я починала говорити про плани і про війну, мене не сприймали серйозно. Не сприймали, коли я говорила «давайте створимо план». Хлопець навіть жартував з мене. У загальних речах ми обговорювали все це з мамою і вона була не проти виїхати. Але коли прийшов час, все вирішувалось швидко і хаотично.
При перетині кордону з Молдовою дають безкоштовну сім-картку та інструкцію до неї.
«Найстрашніше, що в той момент я розуміла: як вирішу сама, так і буде»
Поліна Снісаренко-Кульчицька, акторка, м. Київ. У перші дні війни виїхала з чоловіком на Закарпаття.
Я корінна киянка, мій прадід відбудовув Хрещатик після Другої світової, як один із головних архітекторів. Народилась в самому центрі, на Пушкінській. Наша квартира завжди виглядала, як справжній музей: антикваріат, родинні портрети, спогади, дух давніх киян.
Розумію, що дивно з цього починати у такий момент, але це дуже характеризує мою родину. І те, чому вони вчинили так, як вчинили.
Ще напередодні Нового року ми з мамою вирішили упакувати «тривожні валізки». Все ускладнювалось тим, що в мене з чоловіком два коти, а в батьків — чотири і шалена собака. А найскладніший пункт був у тому, що моя родина мала подбати про стареньких, малорухомих батьків маминої кращої подруги. На жаль, та померла від ковіду минулого року. Отож, ми думали, як вмістити 6 людей та 7 тварин у дві машини.
План наче був готовий. Всі погодились, я була спокійна. На щастя, ми знали, що можемо поїхати до мого діда у Закарпаття.
24-го о 5-й ранку мене будить подруга, з якої ми розійшлись кілька годин тому після її шаленого дня народження. Говорить «почалося», а я відповідаю, що це неможливо, хай іде спати. Аж поки не чую сирени.
Кілька хвилин ми сиділи з чоловіком, не розуміючи, що робити. Почали збиратися. Усвідомлюю, що треба набрати також батьків маминої подруги, і тут виявляється, що вони нікуди не поїдуть, хоча обіцяли. З чоловіком, тваринами, якимись речами приїжджаю до мами й тата. Чоловік починає доводити, що ми всі маємо виїзджати зараз, поки вільна дорога. Я чую у відповідь, що не можна залишати Київ, треба бути разом тут. Виявляється, батьки також не хотіли їхати, особливо після відмови друзів.
Причини звучали наступні: як ми поїдемо з тваринами, наші картини чи антикваріат не повинні дістатися мародерам тощо.
Найстрашніше, що в той момент я розуміла: як вирішу я сама, так і буде.
На жаль, я погодилась їх відпустити, а сама поїхала з чоловіком на Закарпаття. Тут ми допомагаємо кожного дня, робимо все, що можемо. Але я ніколи в житті так не хотіла назад у Київ.
Котів взяли із собою на Закарпаття.
Що кажуть психологи?
Ми поспілкувались зі Світланою Чуніхіною, політичною психологинею і віце-президенткою Асоціації політичних психологів України. Ось як Світлана пояснює поведінку людей у подібних ситуаціях.
«Ірраціональною» слід вважати поведінку, яка суперечить інтересам людини — зберегти життя, психічне і моральне здоров’я, статки, важливі стосунки тощо. На перший погляд відмова евакуюватися до безпечнішого місця дійсно виглядає ірраціонально, якщо не безглуздо. Проте насправді все дещо складніше.
По-перше, війна руйнує звичний уклад життя, вибиває ґрунт з-під ніг. В такій ситуації можливість залишитися вдома, серед звичних предметів і стін, для літньої людини може бути єдиним способом зберегти впевненість у собі, у своїй здатності контролювати життя.
Звісно, ця впевненість є ілюзорною. Але раціональне підґрунтя тут є, і воно полягає в небажанні примножувати стрес та невизначеність.
Що може допомогти такій людині все ж таки прийняти рішення на користь евакуації? Делегувати їй якусь корисну функцію у забезпеченні евакуації родини чи спільноти — це зміцнить відчуття контролю. Або запевняти, що відчуття дому створюють не знайомі речі, а близькі люди, які завжди залишатимуться поруч — це переорієнтує потребу у прив’язаності з місця на оточення.
По-друге, війна — це екстремальна загроза і надмірний стрес. Однією з природних реакцій на такий рівень загроз є реакція завмирання — пригнічення психічних та фізіологічних функцій, уповільнення реакцій, скутість, беземоційність, механістичність поведінки. В такому стані людина ніби функціонує в автоматичному режимі, якого вистачає лише на мінімальне самозабезпечення. Для активних дій в такому стані ресурсів немає. Ця поведінка скоріше вимушена, аніж ірраціональна.
Як із цим боротись? Всіма способами пробуджувати вітальність — жагу до життя, потребу в близьких теплих стосунках, сенсорних задоволеннях.
Смачна їжа, теплі обійми, приємні спогади, улюблені запахи, розмови. Людині необхідно забезпечити контакт з усім, що вона цінує в житті.
І тоді вона поступово зможе вийти зі стану завмирання та перейти до більш проактивних способів захисту.
Ще один спосіб реагування на загрозу — гіперактивація психічних захистів. Наприклад, заперечення. Щоб опанувати катастрофу, людям часто простіше її ігнорувати та поводитися так, ніби нічого не трапилося. Зі сторони таке заперечення може виглядати вкрай ірраціональним, але це знову ж таки нормальний спосіб реагування на ненормальні обставини.
В стані заперечення люди можуть бути дуже винахідливими та вигадливими щодо пояснень, чому їм краще залишатися на місці. Спростування цих нескінченних аргументів виснажує рідних.
Що може допомогти у переконанні людини в стані заперечення? Обхідні маневри. Важливо уважно слухати всі пояснення літньої людини, щоб з’ясувати істинні причини її відмови евакуюватися: страхи, побоювання, тривоги. Показати, що ви ставитеся серйозно до цих побоювань. Що в ухваленні рішення «їхати чи лишитися» ви — її союзник і надійний партнер.
Читайте також наш матеріал Війна в Україні: щоденник команди Gwara Media, де ми розповідаємо про перші дні вторгнення у Києві, Херсоні та Харкові.
Фото до цього матеріалу надані героїнями історій.
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
