Рівень агресії в суспільстві зростає. Причому зростає саме на фоні повномасштабної війни. Про цю проблему вже давно говорять психологи та психотерапевти. Її можна помітити наочно — в особистих стосунках, в соцмережах та просто на вулиці. Журналістка Ґвара Медіа поговорила з психологинею Уляною Бонцьо про те, як агресія впливає на суспільство та як на неї мають реагувати люди.
Як розповіла Уляна, підвищення агресії насправді є дуже логічним явищем. Адже ми постійно перебуваємо в стресових умовах. Обстріли, вибухи, руйнування — це все і має викликати захисну реакцію. Бо злість і агресія — це захисний механізм організму, який допомагає нам акумулювати свої ресурси. Відповідно, агресії стало набагато більше. І вона стала набагато видимішою, бо ніби як легалізована. Бо всі розуміють, що це ок — злитися.
«Злість забирає занадто багато сил»
«Можу підтвердити той факт, що агресія в суспільстві дійсно підвищується, — розповіла Уляна Бонцьо.— Але паралельно з тим підвищується така характеристика, як об’єднаність.Тому що там, де збільшується злість людей на несправедливість, на складні життєві умови, втрати і травми, там паралельно з’являється допомога від людей, які вже пережили цей досвід, пропрацювали його якимось чином. Або навчилися з ним жити. І вони допомагають тим, хто зараз це все переживає».
За словами психологині, у людини три базові реакції на стрес. Це «бий»,«біжи» та «завмри». Ці реакції можуть як допомогти їй, так і наробити шкоди. Наприклад, реакція «бий», яка якраз може проявлятися у вигляді злості та агресії, в певний момент дає більше сил впоратися з труднощами. Адже тоді у людини виникає багато енергії. Але вона дуже швидко закінчується, як тільки зникає подразник. За словами Уляни, це все — захисна реакція. Але треба навчитися нею керувати, щоб вона не шкодила ні нам, ні іншим людям.
«На особистісному рівні це найчастіше саморуйнування, — зазначила Уляна Бонцьо. — Або руйнування певних стосунків з оточенням. Через те, що злість викликає бурхливі, експресивні реакції, які часто незручні, в першу чергу, нам самим, але й іншим людям також. Бо може призвести руйнування свого простору, речей, інших людей. Це дуже виснажлива реакція, яка забирає багато сил. І відновити їх дуже складно. Бо в момент злості ми не розуміємо, як перестати сердитися, як себе заспокоїти, як собі допомогти».
Також людина може засуджувати себе за власну злість, додала вона. Тобто у неї виникає внутрішній конфлікт. Бо злитись — ніби погано, бо нас в цьому завжди переконували, додала Уляна. І ми конфліктуємо самі з собою: я злюся, бо в мене є на це якісь причини, якийсь внутрішній або зовнішній дискомфорт. Але ніби ніяк не можу це проявити, бо це шкідлива реакція. Такі внутрішні конфлікти створюють певні емоційні травми і навіть кризи. Ще один прояв агресії — це звичка «мірятися» горем. Це така найпоширеніша в контексті війни проблема, зазначила Уляна Бонцьо.
«До прикладу, хтось втратив дім, а хтось втратив собаку, — розповіла вона. — Але біль відчувають обоє. І вони починають ніби змагатися, кому більше потрібна допомога. Це така деструктивна історія, яка ще більше злості викликає у обох сторін. Тому що у кожного горе і його неможливо виміряти. Це приклад того, що ще більше злості акумулюється вже від злості».
Разом з тим людина може направляти агресію не тільки зовні, а й всередину себе. Це зазвичай проявляється як самокритика і самоприниження, розповіла Уляна Бонцьо. Аутоагресія може проявлятися навіть у вигляді «селфхарму» — навмисному пошкодженню власного тіла. За словами психологічні, коли людина відчуває злість стосовно себе, вона може собі шкодити. Що стосується самокритики, то вона працює куди деструктивніше. Вона пригнічує можливості людини та не дає їй розвиватися.
«Якщо я себе критикую і кажу, що ні на що не здатна, що в мене нічого не виходить і взагалі, всі мої успіхи не мають значення — це не дає мені рухатися далі, — зазначила Уляна Бонцьо. — Або змінюється мій мотив розвитку. Я мотивуюся бажанням довести світу (чи комусь конкретно), що я щось можу. Але мої дії, моя мотивація мене руйнують зсередини. Скільки б ми не доводили комусь, що чогось варті, завжди знайдеться той, хто нас розкритикує».
Подекуди цей внутрішній критик може піти далі. Людина може гризти себе думками про те, що хтось через війну загинув, а вона — ні.За словами Уляна Бонцьо, так проявляється провина того, хто вижив. І частина цієї аутоагресії. Але вона глибша, адже з нею пов’язані доволі змішані почуття.
«Це не тільки про злість на себе, це ще і про соціальні норми і цінності людини, — розповіла Уляна Бонцьо. — Тому що провина — це завжди про цінності, які піддаються або сумніву, або випробуванням. Провина тих, хто вижив полягає в тому, що я звинувачую себе в тому, що маю те, чого не мають інші. Нібито мені пощастило, а я ніби на це не заслужив. Але знову ж таки, неможливо визначити, хто заслужив, а хто не заслужив. Критеріїв не існує. Але ця провина буде руйнувати зсередини».
Відчуття провини людина може перекривати якимись добрими вчинками. І з однієї сторони, це конструктивна історія, зазначила психологиня. Бо вона робить щось хороше, і при цьому краще себе почуває. Але просто так знецінити провину не вдасться. Може статися таке, що чим більше ця людина робить, тим сильніше поглиблюється її почуття провини.
«Люди пишуть злі коментарі через дефіцит однодумців»
На суспільному рівні агресія може проявлятися у вигляді міряння горем або звинувачень, розповіла Уляна Бонцьо. Наприклад, люди звинувачують один одного в тому, що вони недостатньо допомагають та донатять, що вони надто пасивні. Але така суспільна агресія тільки роз’єднує людей, підкреслила психологиня. Так само і почуття провини, яке вони намагаються компенсувати шляхом таких звинувачень. Воно дає відчуття злості на себе, а також відчуття «не до…».
«Тобто не достарався, не допрацював, не доробив, — пояснила Уляна Бонцьо. — Ми тоді опиняємося в такому забігу з самим собою, крутимось, як білочка в колесі. Постійно щось робимо, але кінцевої точки все одно немає. Це дуже виснажує, пригнічує. Але такий обмін злістю в суспільстві не працює на конструктив. Тому що ми витрачаємо свої сили на те, щоб боротися з цією злістю, з цією провиною. І це шкодить загальному стану нашого суспільства. І збільшує агресією».
Чимало агресії ми бачимо в соцмережах. Отримати злі коментарі можна з будь-якого приводу і без нього. За словами Уляни Бонцьо, для таких людей це безпечний метод проєктування власної злості. Це проєкції якихось заблокованих або стриманих почуттів. Мозок не бачить в цьому загрози. Але такий підхід є неконструктивним. Тим більше це стосується людини, на яку ця агресія направлена. Читаючи ці коментарі, вона відчуватиме цю злість, засудження та агресію. Що своєю чергою може нашкодити її ментальному стану.
«Людей, які таким чином проєктують свій гнів, можна хіба пошкодувати, — розповіла психологиня. — Тому що вони не знайшли іншого конструктивного способу. Тому що злість можна виштовхувати у спорт, творчість, активність. Такі проєкції, які кудись приведуть, а не просто створять ще більше злості».
Подекуди агресія може мати певний моралізаторський характер. І втілюватися у вигляді агресивного засудження когось — за неправильні слова, поведінку, спосіб життя, судження тощо. Як зазначила Уляна Бонцьо, звичка когось засуджувати дісталась нам у спадок від Радянського Союзу. Як би ми не хотіли відмовитись від цього спадку, він все ще дає про себе знати. І нам треба навчитися з ним боротися, переконана вона. Коли людина пише агресивні моралізаторські коментарі в інтернеті, вона в цей момент шукає підтримки. У тому числі коли запевняє, що когось за неналежну поведінку потрібно знайти, побити чи покарати.
«Тут ми приходимо до першопричини цієї потреби — писати гнівні коментарі і засуджувати, — розповіла Уляна Бонцьо. — Це дефіцит контактів у людей.Тобто, коли у мене немає однодумців або їх дуже мало, то таким способом я їх швидше знайду. Бо хтось мене підтримає і ми об’єднаємося. Тому знову ж таки, це більше закриття потреби в пошуку підтримки. Але через агресію. Бо очевидно, що люди, які так роблять, інших способів не знають».
Тобто люди частіше обирають агресію, аніж розуміння, додала вона. Тому що агресія передбачуваніша і зручніша. Коли ми на когось злі, то розуміємо, що відбувається з нашим тілом і з нашим мозком. А як підтримати іншу людину? Це складніше, там є багато різних способів. І для цього треба напружуватись. От для агресії напружуватись не треба. Тому мозок вибирає те, що простіше.
«Злитись на людину і обрати найгіршу її версію — це точно знати, що робити, — додала психологиня. — Там немає багато варіантів. Тобто я на тебе злюсь, ти погана людина. А на такому фоні я хороша. Бо тільки хороші люди мають право казати іншим, що вони погані. Так? Тобто це найпростіший момент самоствердження. Все інше потребує більше зусиль. І тому мозок спочатку обирає погане».
Подекуди агресію до нас можуть проявляти абсолютно випадкові люди. У черзі, в транспорті, в магазині може знайтися хтось, хто захоче посваритися, здавалось би, за найменшу дрібницю. Вчасно не поступились місцем, ненароком зачепили в натовпі, недостатньо швидко обслужили на касі. Але що штовхає людей «агресувати» на випадкових перехожих?
«Внутрішня агресія виникає від незадоволеної потреби»
«Хронічний стрес, — зазначила Уляна Бонцьо. — Одна чітка відповідь. Гострий стрес для нашої психіки не є таким небезпечним, як хронічний. Адже ми живемо у війні, особливо у Харкові, де постійні відбуваються обстріли. Люди думають, що вони адаптувалися до них. Але насправді вони кожного разу з цим борються. Навіть якщо їх реакція — ігнорування. Це все одно реакція на стрес. І оскільки стрес не закінчується, він перетворюється у хронічний».
Стрес став наче звичкою, розповіла вона. А через те, що у людей є звичка стресувати, то є захисна звичка — агресія. Тобто скинути цей стрес, причому бажано на когось. Так роблять люди, які не знайшли більш конструктивного способу, ділиться психологиня.
Як варто реагувати на чужу агресію? Коли ми не в ресурсному стані, то реагувати на агресію можна тільки агресією, зазначила Уляна Бонцьо. Тому що нема ресурсу обирати іншу реакцію та щось аналізувати. Або можна обрати ігнорування. За словами психологині, це теж прояв агресії, але більше направлений всередину. Тому що коли ми когось ігноруємо, то ніби намагаємося зберегти свої сили, не витрачати їх на подолання конфліктів. Але коли в ресурсному стані, все дуже залежить від ситуації. Бо агресія — це завжди про конфлікт. А конфліктна ситуація своєю чергою — це завжди про пошук якогось рішення.
«От коли в нас є ресурс шукати це рішення, ми можемо прямо запитати у людини, що їй потрібно, — розповіла Уляна Бонцьо. — І це зазвичай ставить агресора в ступор.Тому що коли люди на нас нападають, вони чекають реакції захисту. Бо це логічно, що ми будемо захищатися, виправдовуватися. А можна запитати: “яке саме рішення ви зараз хочете прийняти?” або “яку конкретну потребу вам треба закрити, чи можу я це зробити?”. Це часто витвережує людей. І вони усвідомлюють, що здійснюють агресію».
Але зазвичай вони на цьому не зупиняються, зазначила психологиня. І продовжують просто повторювати те, що їх розізлило. І розвивати цей конфлікт далі. Тому захищатися від агресії варто безпечним для нас способом. Звісно, якщо на це є сили. Якщо мова йде про випадковий конфлікт десь в супермаркеті чи на вулиці, треба розуміти, яка його мета, чи не буде тут якогось конструктивного рішення. Будь-яка агресія направлена на розвиток конфлікту. Конфлікт своєю чергою передбачає взаємодію різних сторін і задоволення якоїсь потреби. І якщо людина зрозуміє свою потребу, у неї не буде агресії. Бо вона шукатиме способи її задоволення.
«Нагадаю, що навіть внутрішня агресія — це від незадоволеної потреби, — зазначила Уляна Бонцьо. — Наприклад, якщо ми часто робимо те, чого не хочемо, у нас буде накопичуватися внутрішня агресія. Тому потрібно слідкувати за своїми бажаннями і потребами. І вчитися їх задовольнити першочергово. Тобто спочатку мої потреби, потім всі інші. Якщо у людини в житті багато речей, які вона мусить робити і мало речей, які вона хоче робити, вона почне злитися. І ця агресія буде направлена на неї, тому що це був її вибір. А отже, така профілактика цієї внутрішньої агресії буде першочергово полягати в балансі між “хочу” і “треба”».
У вересні 2024 року горів сосновий бір у Журавлівському гідропарку. За даними «Харківзеленбуду», тоді вигоріло близько 70% його території. Через кілька днів після пожежі міський голова Харкова Ігор Терехов заявив, що на місці лісу планують залишити зону для відпочинку. Зараз Харківська міська рада розробляє плани відновлення бору, які напряму залежать від фінансування та закінчення війни. Також волонтери засадили цю місцину дубами, і планують цієї весни висадити живці тополі та верби.
Борова розташована на лівому березі Осколу на Харківщині, за 10 кілометрів від зони бойових дій. Селище та громада щодня потерпають від російських обстрілів з авіації, реактивних систем залпового вогню (РСЗВ) та артилерії. За словами начальника Борівської СВА Олександра Тертишного, наразі в селищі залишаються близько 500 мешканців — 8-10% від довоєнної кількості населення.
Згідно з останніми даними ООН зараз у світі — близько 7 мільйонів українських біженців. Інформація Євростату за 31 Січня 2025 року свідчить, що практично 4,3 мільйона українців перебувають під тимчасовим захистом Європейського Союзу. Журналісти з України, Польщі, Словаччини та Чехії дослідили ситуацію з біженцями від російської агресії у своїх країнах.
Якщо ти знайшов помилку, виділи потрібний фрагмент та натисни Shift + Enter.
