У фільмі Україна ніколи не виглядатиме жалюгідно, а українці ніколи не здаватимуться жертвами. Такою була позиція подружжя художників-керамістів Слави Леонтьєва та Ані Стасенко, співавторів та героїв документального фільму «Порцелянова війна».
Цей підхід прийшовся до вподоби аудиторії, у тому числі й західній. Як результат — номінація на Оскар, премія Гільдії режисерів Америки та перемога на кількох кінофестивалях.
Стрічка знімалася в Харкові в найгарячіші місяці повномасштабного вторгнення. У ній відображено життя військових та цивільних, руйнування міста, а також мистецтво у вигляді вигадливо розписаних порцелянових фігурок.
Окрім Слави та Ані до створення фільму долучився оператор Андрій Стефанов і американський режисер Брендан Белломо. Всі четверо вперше спробували себе в таких ролях. І для кожного з них «Порцелянова війна» стала дебютом.
Ґвара Медіа поговорила з художником та режисером Славою Леонтьєвим про створення «Порцелянової війни». Він розповів, як з’явилася ідея цієї документалки й в яких умовах проходили зйомки, як він поєднував роботу та службу в армії, а також поділився своїми поглядами щодо ролі та відповідальності митця в контексті повномасштабної війни.
«Наші люди мають викликати шану та захват»
Довгий час Слава Леонтьєв та Аня Стасенко мешкали в Криму. Там вони працювали у власній студії, а зиму проводили у Харкові. Свої порцелянові фігурки створювали в тандемі один з одним: Слава відповідав за концепцію виробу, водночас Аня – за його розпис. Проте звичний плин життя був зруйнований у 2014 році. Прихід «зелених чоловічків», псевдореферендум та анексія Криму змусили подружжя покинути півострів та остаточно поселитись у Харкові.
«Від початку анексії Криму мені та моїм майбутнім побратимам було абсолютно зрозуміло, що продовження буде, — згадував Слава Леонтьєв. — І саме тоді я усвідомив себе українцем. Я просто це відчув. До цього не замислювався про своїх українських предків, серед яких були досить цікаві особистості. Я просто існував поза будь-яким національним контекстом».
Майдан і початок війни змусив його задатися певними питаннями. Наприклад, чому заробляючи гроші поза межами України, не будучи національно маркованим автором, він все ж таки залишається тут? Чому не хоче покидати країну? Митець тоді усвідомив, що вся Україна опинилась під загрозою. Тому вирішив підготуватися до майбутніх викликів. У 2014-2015 роках ніхто з його тодішніх колег та однодумців не був мобілізований. Але часу вони не гаяли і пройшли як стрілецьку, так і тактичну підготовку. Тому до 2022 року Слава Леонтьєв був готовий.
24 лютого війна охопила вже всю країну. Слава Леонтьєв разом з Анею Стасенко залишилися в Харкові. Вона продовжувала працювати над порцеляною. Слава ж в лавах Сил спеціальних операцій вчив новобранців стрільбам, а ночами допомагав дружині з її творчістю.
«До чого я був абсолютно не готовий — так це до того, що моє мистецтво якимось чином знадобиться для великого культурного проєкту, — згадував він. — Який піде на користь Україні. Я взагалі думав, що ставлю на паузу свої роботи. У кінці лютого — на початку березня 22-го я менш за все думав про якесь мистецтво».
Одного дня їм зателефонував Брендан Белломо, щоб просто дізнатись, як вони поживають. З цим чоловіком подружжя познайомилися завдяки своїй творчості. Зокрема вони домовились про використання їх образів у кіно, над яким Брендан мав працювати. Тоді від нього вперше пролунала пропозиція зняти документальний фільм.
Варто зазначити, що на той момент він ще ніколи не займався документалістикою. У США Брендлан був відомий як майстер візуальних ефектів. «Порцелянова війна» мала б стати його дебютом. Проте від такої пропозиції Слава Леонтьєв не міг відмовитись. Адже то була неймовірна можливість донести українську позицію до світової аудиторії.
«Моя дружина і співавтор Аня Стасенко одразу сказала: “Так, ідеологія зрозуміла. У нашому фільмі Україна ніколи не виглядатиме жалюгідно. Українці ніколи не виглядатимуть жертвами. Бо наша країна, наші люди мають викликати шану і захват”», — згадував Слава Леонтьєв.
«Побратими ризикували життям заради цього проєкту»
Спочатку новостворена команда думала про короткий метр. За словами Слави Леонтьєва, це мало бути кіно, просте за своїм складом, але яке змогло б приділити увагу як мистецтву, так і збройному спротиву російській агресії. «Порцелянова війна» починалася як суто волонтерський проєкт, який не мав жодного фінансування. Проте в якийсь момент знятий командою матеріал почав привертати увагу з боку громадськості. Проєкт почав розростатися. І з моменту, коли до нього долучилася сценаристка Пола Дюпре Песмен, він сягнув зовсім іншого масштабу, згадував Слава Леонтьєв.
Сам чоловік прослужив у війську з 1 березня 2022 року по 18 квітня 2023-го. Всю свою службу він супроводжував зйомками кіно. За словами митця, побратими ідею фільму сприйняли позитивно. Як тільки він розповів про цей проєкт, то одразу отримав їх повну та беззаперечну підтримку.
«Вони дійсно звільнили мій час для цієї роботи. — згадував Слава Леонтьєв. — Вони воювали, вони ризикували життям замість мене, щоб цей проєкт відбувся. Вони зробили колосальну роботу зі зйомок у бойових умовах. Бойові накази до мене надходили у формі: “А що ти робиш сьогодні ввечері?”. Чи можеш ти вночі зі зброєю, у броні прибути у таке місце?”».
За словами митця, до створення фільму долучилося чимало людей. Так він отримав співрежисерів і співоператорів, яких справді надихнула ідея стрічки. Адже його невеличкий підрозділ на своїх руках виніс можливість створювати цей фільм. Слава зазначає, що ніколи не займався проєктом таких масштабів, і такого значення.
«Я займався цим у вільний час, — згадував Слава Леонтьєв. — Я не зупиняв свою роботу стосовно стрілецької підготовки новобранців. Адже я розумів, що життя цих людей певною мірою залежить від мене. І я щасливий дізнатись, що воно дійсно декого врятувало. І мені дуже прикро усвідомлювати, що когось воно не врятувало. І, можливо, якби я був кращим вчителем, то зміг врятувати ще когось».
Зйомки фільму проходили на різних локаціях, і не всі з них були безпечними. Одна з таких — дендропарк у Данилівському лісництві. Колись то було місце регулярних прогулянок Слави та Ані. Щоправда, цю місцину, як й інші прилеглі райони Харкова, росіяни замінували прямо з повітря. Тому перед роботою потрібно було перевірити її на наявність небезпек.
І вони там були. У той день Аня знайшла протитранспортну міну ПТМ-1, яка не самоліквідувалась через пошкодження. Вони обидва були дуже задоволені такою знахідкою. На наступний день Слава та Аня повернулися до дендропарку і зустріли вже професійних саперів. Вони перевірили ділянку лісу і підтвердили, що там все чисто. Іншого дня команда поверталася з полігону, де Андрій Стефанов знімав процес підготовки бійців. І всі побачили, що їх район росіяни обстріляли з «Градів».
«Мене питають: “Що, їдемо знімати? Бо там щось гаряче”. Але ми їдемо додому, п’ємо чай, чекаємо, поки пожежу погасять, — згадував Слава Леонтьєв. — Коли “швидкі” від’їдуть, приберуть тіла, якщо хтось загинув, відмиють кров. І тоді поїдемо і подивимось, чи немає там чогось не новинного. Чи немає там чогось, скажемо так, для вічності. Бо коли фільм буде закінчений, старі новини нікому не будуть потрібні».
На місці обстрілу вони побачили бетонний паркан, на якому було намальовано різнокольорове місто. Він був наскрізь пробитий уламками. І через ці отвори виднілося вже справжнє місто, пошкоджене обстрілами та вибухами. Це було поєднання мистецтва та реальності, згадував Слава Леонтьєв. Тоді він дістав розбиту порцелянову фігурку і вставив в один з отворів. Саме з цього кадру і починається «Порцелянова війна».
«Для документального фільму не треба обирати щось найбільш вражаюче, щось найбільш емоційно навантажене, — зазначив Слава Леонтьєв. — Щоб змусити глядача тремтіти, у нас є трилери. Насправді нічого з найбільш вражаючих матеріалів, які ми зняли, не увійшло у фільм. Навіть не увійшли найбільш, скажемо так, картинні, найбільш красиві. Ввійшло те, що добре поєднувалось у зрозумілу історію».
«З собою можна робити що завгодно, а до інших людей має бути повага»
«Для мене абсолютно неетичною є будь-яка співпраця, будь-яка взаємодія з культурою нашого стратегічного ворога, — підкреслив Слава Леонтьєв. — Будь-яка участь в сумісних заходах, пряма комунікація, яка нормалізує і легітимізує культурну активність Росії. Це що стосується міжнародної комунікації. Також я вважаю, що в нашому травматизованому суспільстві абсолютно неетичним є будь-які спроби використовувати так зване “військове порно”, “кров, кишки, расп*дарасіло”. Для будь-чого».
Він переконаний: витягувати назагал страждання конкретної живої людини – справа, по-перше, неефективна. А по-друге — відверто огидна. Навіть якщо на момент зйомки ця людина вже мертва. Адже в неї є родичі, які можуть побачити подібний контент. За словами Слави, автор, який дозволив собі щось подібне, ніколи не буде вільним від певних підозр. Наприклад, що він просто скористався ситуацією задля власного прибутку.
«З собою можна робити що завгодно, — зазначив Слава Леонтьєв. — Можна не шкодувати і бути настільки відвертим, настільки це доцільно. Стосовно інших людей має бути повага. Якщо йдеться про реальних людей, то їх не треба “оголяти” без дозволу, не треба втручатися в їхнє життя».
Місію документального кіно він бачить у донесенні певних істин та моральних цінностей. І все це — через засоби мистецтва, через створення певного художнього образу. Навіть репортаж з місця подій не повинен бути документальною фіксацією злочинів, зазначив Слава Леонтьєв. Матеріали, які знімають слідчі та фотографи, що працюють з ними — це абсолютно інша справа.
«Вони здебільшого не публікуються, — підкреслив митець. — Кореспондент не повинен вважати себе за судового фотографа, який знімає тіло жертви з усіх боків для фіксації. Звісно, що інформація має надходити. Але коли вона торкається людей, то використання їх образів без згоди — незаконне».
Тобто його ідея наступна: не треба порушувати закони, які є в усіх цивілізованих суспільствах. Наприклад, під час зйомок «Порцелянової війни» команда брала підписи з усіх, хто якось фігурував в стрічці як персонаж. Якщо у кадрі з’являлася дитина, то на це давали згоду її батьки. Коли наставав час для зйомок в публічних містах, то команда попереджала про це присутніх. Щоб всі охочі могли уникнути потрапляння в кадр.
«Коли вибухом розносить дім, то поранені, люди, яких викинуло зі своїх домівок, вони не можуть уникнути цієї ситуації, — розповів Слава Леонтьєв. — Тобто людина, якій відірвало ногу, не може встатий залишити місце події, бо їй не хочеться, щоб її знімали в такому вигляді. Якщо когось вбило, родичі, навіть якщо вони присутні, не здатні під тиском обставин дати усвідомлену згоду на використання тіла їхнього родича у новинах».
Якщо комусь здається, що без порушення етичних норм не може відбутися щось прекрасне і корисне — то йому здається, наголосив митець. Адже мета ніколи не виправдовує сумнівні методи. Слава Леонтьєв проводить аналогію з нацистським злочинцем доктором Йозефом Менгеле, чиї експерименти над в’язнями концтаборів дозволи зробити певні відкриття в медичній сфері.
«Але ми не вважаємо доктора Менгеле моральною людиною і світочем людства, — зазначив Слава Леонтьєв. — Не треба робити новини у стилі медичних експериментів доктора Менгеле».
«Мистецькі твори мають говорити самі за себе»
За словами Слави Леонтьєва, є митці, які працюють з усталеними формами. Наприклад, гончарі, які у своїй творчості можуть дозволити собі залишитись поза контекстом. Але завдяки своїм роботам вони мають змогу заробляти гроші на донати для ЗСУ.
Тому Слава вважає таку ситуацію цілком доцільною, бо якщо гончар буде вимучувати зі своїх робіт щось актуальне, то це призведе до падіння продажів. І так людина принесе ЗСУ менше грошей. Адже наразі існування країни еквівалентно існуванню її збройних сил, підкреслив митець.
«Якщо людина є частиною української культури, то, відповідно, боротьба за її існування, боротьба з силами, які намагаються цю культуру знищити — все це вимагає підвищеної уваги до того, що відбувається, — розповів Слава Леонтьєв. — Просто як елементарний самозахист. І якщо форма її мистецтва дозволяє робити щось актуальне, то чому б ні?».
Це зокрема може бути твір, який надихає українців. Який надихає тих, хто долучився до захисту своєї країни. Або який забезпечує промоцію України на міжнародній арені. За словами Слави Леонтьєва, проєкт «Порцелянова війна» створювався у розрахунку на західного глядача. І зокрема — глядача американського. Все для того, щоб транслювати українські наративи на міжнародну аудиторію. Адже Росія вже давно просуває власні інтереси за кордоном. Причому робить це дуже ефективно, додав Слава Леонтьєв.
За його словами, для просування українських наративів не вистачає підтримки з боку держави. Тому українці змушені докладати безмежних зусиль, щоб достукатися до західної аудиторії. До речі, сама «Порцелянова війна» дала своїм авторам можливість розповісти світовій спільноті правду про війну. Але разом з тим наклала на них чималу відповідальність.
Це чудово усвідомлює людина, яка виходить на сцену перед захопленою аудиторією. Адже на той момент вона асоціюється з Україною. Слава Леонтьєв згадував, що на момент створення фільму він практично не знав англійської. Мову доводилось вчити буквально на сцені. Але то був виклик, на який неможливо було не відповісти.
«Дуже важливо, щоб твори мистецтва були здатні говорити самі за себе, — підкреслив він. — Бажано робити їх самодостатніми. І якщо ти, навіть не бажаючи цього, опиняєшся в ролі інфлюенсора, якщо при цьому твої слова чогось варті, то треба бути дуже обережним щодо узагальнень. Бо всі узагальнення мають бути зроблені в самому творі. Якщо починаєш говорити — то краще говори більше від себе. Власна суб’єктивна думка краще сприймається та більше цінується західною аудиторією. А от будь-яке узагальнення сприймається як пропаганда. А пропаганда тут — лайливе слово».
Сам митець відвідав більш ніж сотню кінопоказів в США, взяв участь в безлічі інтерв’ю, спілкувався з величезною кількістю людей. На початку 2024 американці здебільшого цікавилися тим, як допомогти Україні. Як підтримати військових, біженців, поранених. А після зміни влади меседж аудиторії також змінився. Глядачі дякували за фільм. Вони казали, яким важливим він був для них. А також дякували за те, що автори подали власний приклад стійкості, приклад боротьби за демократію.
«Я усвідомлюю, що наразі українці стали прикладом, — підкреслив Слава Леонтьєв. — Прикладом для найбільш моральної частини західних суспільств. Прикладом боротьби за демократію, прикладом морального вибору. Тобто це те, що зараз усвідомлюють найкращі в світі люди: що українці, боротьба українців за свободу є наразі, можливо, найкращим, що є у світі. Це приклад морального вибору і стійкості».
