Літератори не можуть залишатися поза воєнним контекстом. І основне завдання нинішньої літератури — говорити про війну на всіх можливих майданчиках. Особливо — закордонних.
На цьому наголошує харківська поетка та письменниця Юлія Ілюха. Під час великої війни вона написала дві збірки — поетичну «Уроки любові і ненависті» та прозаїчну «Мої жінки». Обидві книги репрезентують усе різноманіття жіночих досвідів у контексті війни. Усі героїні там безіменні, що дає можливість кожній читачці та кожному читачеві уявити себе на її місці. Причому не тільки українцям, а й іноземцям.
«Погано ставлюся до літераторів, які абстрагуються»
24 лютого 2022 року, Салтівка. Родина Юлії Ілюхи прокидається від серії вибухів. Вона питає чоловіка, що відбувається. «Почалося, збираймо речі», — лунає у відповідь. Вони похапцем збираються, пакують два рюкзаки, ловлять кішку, яка сховалася від переляку. Уже згодом Юлія з сином, другом чоловіка, його дружиною та новонародженою дитиною виїжджає з Харкова. А чоловік залишається в місті.
«Коли ми виїжджали на окружну, побачили російську колону, — згадувала Юлія Ілюха. — І тепер я розумію, що нам дуже пощастило проїхати. Бо потім кілька машин розстріляли. Так я з сином поїхала до своїх батьків у Харківську область. Ми кілька днів залишалися там. У мене був цілковитий шок, ступор. Бо я, як і багато українців, була наївною і не вірила в можливість повномасштабного вторгнення. Я думала, що почнеться якесь розширення в межах АТО, що наступ буде в Донецькій і Луганській областях».
На перших порах літераторка не могла нічого робити — хіба що скролити новини вдень і вночі. Про якусь творчість навіть не йшлося. Але це тривало недовго. Річ у тім, що з 2014 року Юлія займалася медициною та збором тактичних аптечок. Тож на неї посипалися запити — як від старих, так і нових контактів. До того ж згодом і чоловік, і друзі долучилися до війська. Весною 22-го Юлія шукала необхідні медикаменти. Вона згадувала, що дістати звичайні бинти на перших порах було справжнім викликом. Волонтери поштучно вишукували їх по різних аптеках.
Що стосується самої Юлії, то за містом вона залишалася недовго. Уже 9 березня жінка повернулася до Харкова.
«Ми зупинилися на заправці “ОККО” під Харковом, — згадувала літераторка. — Я вперше за ці дні купила каву. Стою, п’ю, на фоні лунають вибухи. Поряд стоїть (незнайомий) чоловік. Він відкриває фургон, повністю забитий квітами, дістає великий букет рожевих тюльпанів і дарує мені. І це був якийсь такий сюр-спогад: вибухи, а на цьому фоні мені дарують квіти».
Але згодом з’явився привід повернутися до письма. На початку березня до Юлії звернувся польський журналіст і попросив написати статтю про культуру Харкова. Це спілкування її вразило: Юлія зрозуміла, що за кордоном люди мало знають про Україну. Як, власне, і про нашу війну. Тож вона написала колонку — але не про культуру, а про повномасштабне вторгнення.
Ще один поштовх до творчості стався вже влітку. Тоді Юлія Ілюха отримала запрошення до письменницької резиденції в Австрії, куди поїхала разом з сином. І лише через місяць вона змогла знову писати.
«Я погано ставлюся до літераторів, які абстрагуються від того, що відбувається в країні, — підкреслила Юлія Ілюха. — І не лише до літераторів, а до всіх людей. Бо неможливо абстрагуватися від війни. Як би ти не хотів — настане момент, коли вона дістане і тебе. Навіть якщо ти вперто намагався її не помічати».
Але саме після повномасштабного вторгнення стався сплеск української поезії, зазначає вона. З’явилося багато нових імен — людей, які раніше не видавали віршів. Це дуже показово, переконана Юлія. У воєнний час важко писати велику прозу, яка потребує часу, планування і щоденної праці. Та й реалії такі, що людина може не завершити свій твір.
А поезія — це емоція, викладена за короткий час. Тому в перші роки великої війни саме вірші та щоденники стали для багатьох літераторів найпопулярнішою формою самовираження.
«Як ви знаєте, багато літераторів зараз теж на фронті, — розповіла Юлія Ілюха. — І це не лише чоловіки, а й жінки: як-от Ліза Жарікова, Ярина Чорногуз та Олена Герасим’юк. Багато літераторів, на жаль, уже загинули — як Максим Кривцов. Мені здається, що під час війни головне завдання всієї української культури й літератури зокрема — це розповідати про війну. Нагадувати про неї всюди, де тільки можливо. Я маю на увазі закордонні майданчики».
«Взамін цієї книжки хотіла б мати своє нудне життя на Салтівці»
Завдання поширювати свою роботу на закордоння Юлія Ілюха виконувала завдяки книзі «Мої жінки». Вона працювала як над її перекладами, так і над пошуком закордонних видавців. Минулого року збірка отримала нагороду «Книга року BBC-2024». Що це за книга? «Мої жінки» — це збірка коротких історій, які репрезентують різноманіття жіночих досвідів у контексті війни. Героїні цих історій безіменні. І кожна історія починається однаково — з фрази «жінка, яка…».
Літературознавиця Віра Агеєва у рецензії на «Моїх жінок» писала, що ця книжка вміщує в собі архетипічні образи українських жінок у часи війни. І лише тоді Юлія усвідомила, чому зробила своїх героїнь безіменними: бо це історія не однієї конкретної жінки, а всіх українок загалом.
«Це перша книжка, яку я не планувала писати, — зізналася Юлія Ілюха. — І, чесно кажучи, взамін цього я б хотіла мати своє нудне життя на Салтівці, як до повномасштабного вторгнення. І не мандрувати з нею всюди. Але одного вечора я написала першу історію про жінку, яка боялася лягати спати без трусів. Виклала її у Facebook без наміру продовжувати. Я не думала, що це буде книжка. У мене не було синопсису, не було структури. Просто з’явилася ця історія. Я виклала її — і лягла спати».
Під своїм дописом літераторка поставила хештег #мої_жінки, бо просто так їй захотілося. Уже вранці Юлія побачила, що історія отримала багато коментарів від українок, які в цій безіменній героїні впізнавали себе. Тому письменниця продовжила писати короткі історії й ділитися ними в соцмережах. Тоді вона не думала, що кожна увійде до майбутньої збірки.
Але якось їй написала перекладачка Ганна Лелів, яка зголосилася перекласти історії англійською. Згодом з ініціативою італійського перекладу звернулася Марина Соріна. Коли Юлія Ілюха завершила писати збірку, то вже мала майже готові переклади двома мовами.
«В основному це вигадані історії, — розповіла літераторка. — Але є й ті, що з’явилися після перегляду новинних сюжетів. Є одна дуже впізнавана історія — про жінку з червоним манікюром. Я, знову ж таки, не приватизую її історію, не пишу, хто вона. Це просто жінка. Там є три мої особисті історії. Є історії моїх подруг. Є просто вигадані історії. Є історії, написані на основі того, що я чула або читала в новинах».
Поетична збірка «Уроки любові та ненависті» — це певною мірою продовження «Моїх жінок». Вона так само репрезентує жіночий погляд на війну. І її героїні також залишаються безіменними. Цю книгу Юлія теж не мала наміру писати, хоча у своїй творчості звикла все планувати. Коли літераторка працює над прозою, то створює детальний синопсис, ставить собі дедлайни, визначає кількість знаків, які потрібно написати за день. Але з поезією цей підхід не працює.
«Я просто написала перший вірш, який називається “Уроки ненависті”, — згадувала Юлія Ілюха. — І виклала його у Facebook, як я завжди роблю. Він теж отримав дуже багато реакцій. І я зрозуміла, що мені хочеться продовжувати тему уроків. Уроків, які ми змушені вивчити під час війни. Вірші в цій збірці укладені в хронологічному порядку. Це якоюсь мірою символічно: що перший вірш називається “Уроки ненависті”, останній — “Уроки щастя”. І мені дуже хочеться, щоб наша ненависть до ворога призвела до щастя на своїй землі».
Другий вірш має назву «Уроки люті». У ньому прослідковуються мотиви російської культури, яка вбиває. Як і образи російських літераторів, що коять воєнні злочини. Поштовхом до написання стала новина про загибель подружньої пари з Харкова. Їх разом із двома собаками вбили російські військові під час обстрілу міста.
Водночас більшість образів у цій збірці — це все ж таки художня фантазія. За словами Юлії, її завжди багато. Як і різних ідей, на втілення яких не завжди вистачає часу.
«“Уроки ненависті” також продовжує жіночий дискурс у часі війни, — розповіла Юлія Ілюха. — І я свідомо не роблю героїню конкретною жінкою. Щоб кожна читачка і кожен читач — не лише в Україні, а й за кордоном — могли уявити себе на її місці. Всі мої жінки — це просто українські жінки. Не одна конкретна людина, а такий архетипний образ».
«Я жива і можу розповідати про війну за кордоном»
На думку Юлії Ілюхи, основне завдання української літератури — це працювати на експорт. Книжка «Мої жінки» вийшла в Італії навіть раніше, ніж в Україні. Її також видали у Словаччині, США, Австрії, Швеції та Франції. Вийде вона й у Великобританії та Фінляндії. Влітку з’явиться польський переклад, восени — іспанський та грецький. У планах — перекласти збірку болгарською та латвійською.
За словами літераторки, нині надзвичайно важливо розповідати про війну на всіх можливих майданчиках. І переконувати європейців: якщо нічого не робити, то наслідки цієї війни відчують і вони.
Книгу «Мої жінки» Юлія Ілюха презентувала в Європі та США. Проте настрої місцевої аудиторії їй складно оцінювати, адже на зустрічі з українськими авторами приходять зазвичай ті, хто підтримує Україну. Не було жодного випадку, щоб на презентацію явилась людина з проросійськими поглядами. А наприкінці Юлія завжди отримувала теплі та щирі відгуки. Так було у Франції, США, Швеції.
«Особливо зворушливо було в Стокгольмі, — згадувала Юлія Ілюха. — Там був великий зал, куди прийшли переважно шведи. У багатьох були речі з українською символікою. Було дуже щемко, коли вони підходили за автографом і намагалися звернутися до мене українською. Це було дуже мило, що вони вивчили ці кілька слів. Я бачила лише підтримку України. Під час своїх зустрічей я не стикалася з протилежним».
Водночас у європейських книгарнях можна побачити багато російської класики. Особливо це впадає в око в Італії, де в кожній книгарні обов’язково знайдеться ціла добірка таких книжок. Ба більше, в багатьох європейських книгарнях та бібліотеках українську літературу досі вважають частиною російської. Наприклад, у Франції існує окремий відділ російської літератури — русистика. І саме під цією вивіскою продають й українські книги. Зокрема, «Мої жінки» розмістили саме там.
За словами Юлії Ілюхи, деякі речі дуже складно пояснити іноземцям. Наприклад, що для українців російська культура невіддільна від російської агресії та російської армії. І це саме те, що зараз вбиває українців.
«Більшість іноземців вважає: ось російська агресія — це одне, а російська культура — зовсім інше. Вони не бачать зв’язку. Не розуміють, що за російською культурою приходять російські танки. І не розуміють, чому для нас так важливий кенселінг російської культури».
Українцям важливо відмежуватись від спільного простору з російською культурою, переконана вона. І демонструвати, що у них є своя культура і свої письменники. Попри те, що раніше їх не видавали за кордоном, не піарили, як тих же російських класиків. Тому іноземці про них і не знають. Але нині ця тенденція почала змінюватись. За словами Юлії, в Європі почали з’являтися переклади українських авторів — не тільки сучасників, а й класиків.
Сама письменниця нещодавно повернулася з літературного турне. За її словами, повернення на рідну Салтівку не було надміру емоційним. Набагато сильніші враження залишив візит до Полтави у травні 2022 року. У той момент в місті вирувало життя, працювали всі заклади, на вулицях було людно. А в Харкові каву можна було випити хіба що на «Стрілці», де працювали кілька пересувних точок. Це викликало в письменниці культурний шок. Натомість сьогодні Юлія знову відчуває себе вдома.
«Знаєте, після весни 22-го я нічого не боюся, — зізналася Юлія Ілюха. — Зараз розумію, як багато було моментів, коли я могла загинути. Але я досі жива, сиджу тут, отримала «Книгу року BBC». Як каже мій чоловік — ми щасливі люди. Ми могли навесні 22-го лежати десь у посадці. А ми досі живі. І я радію, що жива, що можу працювати, писати вірші, розповідати світові про війну в Україні».
Читайте також
- Українство починалося з Харківщини: Мар’ян Пирожок про виступи на деокупованих територіях.
- «Ти залишаєшся голосом цієї епохи»: поет та військовий Іван Сенін розповів, як війна змінила його твори.
- «Не знаю, чи буде завтра»: Наталка Маринчак про поезію під час війни, волонтерство та вміння жити тут та зараз.
