Для багатьох українців одним з викликів воєнного часу став акустичний терор. Вибухи, обстріли, звуки ворожих дронів і виття сирен виснажують фізично й емоційно. Вони провокують хронічний стрес, загострюють старі хвороби та спричиняють нові. Але складніше, коли весь цей шум накладається на твою нейровідмінність.
«Нейровідмінність — це термін, який описує природні відмінності в роботі мозку та нервової системи, — пояснила Галина Сьобко, керівниця навчальної програми для підлітків та молоді зі складними порушеннями розвитку “Школа для кожного” ГО “Бачити серцем”. — Це не хвороба, а інший спосіб сприймати, думати та відчувати. До нейровідмінних станів належать, зокрема, аутизм, СДУГ (синдром дефіциту уваги й гіперактивності), дислексія, тикові розлади, сенсорна інтегративна дисфункція тощо».
У повсякденному житті нейровідмінні люди стикаються з численними сенсорними викликами, зазначила вона. Наприклад, гучні чи раптові звуки можуть викликати тривогу, біль або паніку. Нестерпним буває гуркіт транспорту, дитячий плач, шум вентиляції або високочастотні звуки. Миготливе світло, яскраві лампи або їхнє мерехтіння призводять до дезорієнтації й фізичного напруження.
Нейровідмінність може також означати підвищену чутливість до дотиків, текстур, запахів і температури. Перебування в людному чи сенсорно перевантаженому середовищі виснажує ще більше. Ці особливості часто непомітні іншим, але суттєво впливають на якість життя, зазначає Галина Сьобко.Тому до вашої уваги — особистий досвід нейровідмінних людей щодо переживання акустичного терору. Зауважимо, у тексті використовувалися визначення, які обрали самі героїні.
«Ще трішки — і я б просто втратила свідомість»
Ользі Главінській діагноз «розлад аутичного спектра» поставили зовсім нещодавно. До цього вона вважала, що має виключно РДУГ. До психіатра жінка звернулася цього березня, адже виявила в себе нові «нейровідмінні» симптоми.
«Наприклад, я зовсім не могла перебувати в бомбосховищі серед великої кількості людей, — розповіла Ольга Главінська. — Тобто мені це було більш нестерпно, ніж навіть бути на повітрі, де лунають вибухи. Психіатр пояснив, що РДУГ без РАС взагалі не буває. І що в стресових ситуаціях ми стаємо трохи менш функціональними. Я по собі це відчуваю: з 2022 року деякі речі наче більше “просідають”».
Найбільше це позначається на побуті та рутинах. Наприклад, вона може не просто не готувати їжу — а й не їсти кілька днів поспіль. Особливо гостро ця проблема постає під час великих обстрілів. До того ж Ольга не може харчуватися в ресторанах і не відвідує місця, де гучно, — хай то виставка чи родинне свято. У таких умовах вона сенсорно перевантажується, причому дуже швидко. Як пояснив психіатр, це своєрідний дорослий мелтдаун — реакція, яка виникає в нейровідмінних через сенсорне перевантаження та накопичений стрес.
Акустичний терор вдарив і по фізичному здоров’ю. Наприклад, через проблеми зі щитоподібною залозою лікарка була змушена втричі збільшити дозування ліків. Гучні звуки сильно виснажують і на ментальному рівні — зокрема через те, що порушують звичний графік сну. Після вибухів Ольга іноді не може заснути до третьої години ночі, хоча зранку на роботі намагається бути «як усі».
«У мене навіть був один випадок у 2022 році, коли тільки почалися масовані обстріли енергетичної інфраструктури, — згадувала Ольга Главінська. — Я тоді їхала на роботу в маршрутці, почула вибухи. Просто присіла навпочіпки, бо зрозуміла, що ще трішки — і я б втратила свідомість. Наприклад, нещодавно подібне сталося в поїзді. Не було жодного обстрілу — просто поруч проїхав товарний потяг. Я вже заснула на другій поличці, і просто підскочила, щоб бігти в коридор».
«Від звуків дронів неймовірно болять зуби»
Ользі Малишевій 56 років, вона антропологиня. Як описала себе жінка, «заміжня, зі шкідливими звичками». За її словами, у неї класичний високофункціональний аутизм, достатньо добре компенсований. Ольга досить спокійно переносить звуки обстрілів, але при цьому не може нормально спати — звуковий фон виснажує її повністю. У такі моменти вона погано орієнтується в просторі та не здатна адекватно реагувати на зорові подразники — наприклад, може натикатися на меблі у власній квартирі.
За словами Ольги, обстріли можуть спровокувати в аутичних людей постійні мелтдауни. У її знайомих є дорослий син — «аутист із поганими функціями». Після атаки його мелтдаун зазвичай триває 6–8 годин. У такі моменти він починає хитатися й ні на що не реагує. Ймовірно, нічого не бачить і не чує, додала Ольга. За її словами, це класична картина сенсорного перевантаження.
«У такі моменти ти тупиш, — пояснила вона. — Тобі чогось не вистачає. У тебе погано фокусується картинка. Ти повільний. Ти весь час забуваєш. Можеш дивитися на якийсь предмет, яким не надто часто користуєшся, і думати: звідки він взявся? Чому він такий? Постійно хочеш спати, навіть коли виспався. Ця сонливість неприємна».
Через акустичний терор Ольга перестала слухати в навушниках панк-рок. Ця музика її тепер виснажує, хоча жанр вона любить і добре в ньому розбирається. Також Ольга помітила, що від звуків дронів у неї починають неймовірно боліти зуби. Водночас жінка дуже добре розрізняє звук газонокосарки від польоту дрона: від першого зуби не болять. За її словами, підсвідомість розпізнає ці звуки значно точніше, ніж свідомість.
«Я й у звичайному житті “підскакую” від неочікуваних гучних звуків»
«Мені 47, діагностований аутизм без порушень мовлення та інтелекту, — розповіла Вероніка Конькова. — Саме той варіант, який раніше називався синдромом Аспергера. Є проблеми в соціальній комунікації, ригідність мислення, дещо загальмоване усвідомлення усної інформації, гіперчутливість до смаків, запахів, текстур, гучних звуків і низький больовий поріг».
За словами Вероніки, вона добре адаптована до зовнішнього світу, хоча гучні звуки та фоновий шум швидко її виснажують. Вона також дуже погано переносить доторки сторонніх людей — через це довелося відмовитися від улюблених бойових мистецтв і зосередитися на японському фехтуванні. Через чутливість до їжі вона майже не буває в закладах громадського харчування: лякають незнайомі смаки та інгредієнти, а посуд загального користування викликає гидливість.
«Акустичний терор сильно на мене впливає, — зазначила Вероніка. — Я й у звичайному житті “підскакую” від неочікуваних гучних звуків. А зараз — тим більше. До того ж я сильно відчуваю не тільки звук, а й вібрацію. Зараз уже дещо звикла. Трошки простіше, коли я знаю, що може “прилетіти”. Тому постійно моніторю канали сповіщення, щоб бути готовою. Жмакаю антистрес, щоб перемкнути напруження з м’язів спини».
Гірше, коли вибух лунає раптово. Після такого випадку Вероніці навіть довелося звертатися до лікарів із підозрою на серцево-легеневу недостатність. «Шахеди» викликають у неї такий самий сплеск адреналіну, як і вибухи. Після цього кілька днів Вероніці доводиться «вигрібати» наслідки — апатію, безсилля і «туман» у голові. Це дуже виснажує і забирає багато ресурсу. Через це вона перейшла на віддалену роботу та максимально скоротила контакти з людьми.
«З лютого жодного дня не минуло без таблеток»
Наїна Кізімова визначає свою нейровідмінність як синдром Аспергера. Прояви, за її словами, «підручниково стандартні»: хронічне сенсорне перевантаження, прихильність до рутин, відраза до балаканини й смол-токів, спецінтереси. Також — проблеми зі сном, тривожний розлад, побутова непристосованість і постійна соціальна напруга.
«Музика в закладах, авжеж, надто гучна, — розповіла Наїна Кізімова. — Світло теж геть безпардонне. Населення навколо не лише галасує, а ще й смердить у купу способів. Публічні місця в принципі функціонують як кімнати тортур: я лише зайшла в АТБ — і вже наглухо перевантажена. Тож без списку (бажано з фото) там тупо нічого робити. Травмуватися тільки».
Спроби потрапити до лікаря чи перукаря вона називає актом насильства — і над організмом, і над почуттями. Усе це викликає у неї глибокий стрес. Наїна постійно носить навушники, хоч і вони спричиняють дискомфорт. Особливо це помітно в укриттях — не лише через вибухи, а й через шум від людей. Звуки війни в її випадку просто накладаються на звичне побутове сенсорне перевантаження.
«Чи відчуваю я аж таку різницю між “скотилася в мелтдаун, бо 12 ракет С-300 прилетіли в радіусі ста метрів” та “скотилася в мелтдаун, бо за стіною три години перфоратор, за вікном дві години косарка, через дорогу у двійні ріжуться зуби, а поверхом вище молодята сваряться з биттям посуду”?, — зазначила Наїна Кізімова. — Чесно кажучи, не так шоб аж дуже».
У 2022 році їй особливо допікали сирени. У її місті «прильоти» були рідкі й поодинокі, натомість сирени вили годинами — від тривоги до відбою. Це було справді нестерпно. Та й донині сирени щоразу будять її під час кожної нічної тривоги.
«А враховуючи, що в нас як не КАБи, так БПЛА з ТОТ — ну, уявляйте, як впливає, — додала Наїна. — Гінекологиня свариться, неврологиня свариться, ендокринологиня хіба що матом не посилає. А що я їм зроблю? Магнію попити? У фізичному сенсі — так. У ментальному — з лютого без якихось цікавих таблеток ще не минуло жодного дня».
«Свідомо стараюся не абстрагуватися від неприємних відчуттів»
Наталці Єлізаровій зараз 32 роки, і більшу частину життя вона прожила без адекватного діагнозу. Наприклад, у дитинстві у неї бував стан, який дівчинка називала «болить голова». Маючи нині висновок психіатрині про аутизм та РДУГ, Наталка розуміє, що це могло бути сенсорне перевантаження або аутичне вигорання. Дорослі до її скарг розуміння не проявляли, тож із часом організм навчився абстрагуватися. Але це виснажувало і не давало усвідомити справжню природу свого стану.
«Натомість, коли мені ставало відверто зле, доводилося вислуховувати від дорослих або звинувачення, що я прикидаюся, або припущення, що я погано харчуюся, — згадувала Наталка Єлізарова. — Від однолітків у школі стабільно лунали версії про мою вагітність — жартівливі чи ні, мені це важко зрозуміти. У дорослому віці щось подібне доводилося чути й від лікарів. Якось невролог навіть почав читати мені “лекцію” про важливість регулярного сексу, коли мені було зле в поліклініці».
За її словами, пізньодіагностовані аутисти — це якраз ті люди, які довго терплять і дисоціюються від власних відчуттів. Наприклад, сама Наталка з часом навчилася маскувати нездатність підтримувати зоровий контакт. Зовні помітними залишалися лише періодичні зриви, проблеми зі сном і труднощі у спілкуванні з деякими людьми.
«Початок повномасштабного вторгнення дуже змінив мій стан, — розповіла Наталка Єлізарова. — Майже відразу я втратила здатність дивитися в очі під час розмов. Раптом стала помічати, що голоси й плач дітей мене дико дратують — хоча раніше роками цього не фіксувала. Хіба якщо було чути, що дитина плаче від болю. Десь із літа 2022-го в мене при засинанні почали виникати майже неконтрольовані напруження м’язів у ногах, які заважали заснути, а згодом поширилися на спину і денний час».
Після першої масованої атаки у 2022 році сімейний лікар направив її до лора з «акустичною травмою». Бо в наступні місяці Наталка стала помітно частіше «шокати» в розмовах із людьми — все тому, що не могла розчути навіть прості слова. Майже до Нового року її постійно турбував головний біль. Сьогодні Наталка просто не уявляє свого життя без усамітнення на дачі. Бо організм уже не має ресурсу ігнорувати шуми — як військові, так і суто побутові.
«Окрім того, нерідко я майже не маю сил, щоб бути достатньо продуктивною й вести хоча б побут на належному рівні, — зазначила Наталка Єлізарова. — Через коктейль сирен, криків сусідської дитини й самих сусідів, гепання музики і роботу генераторів стає складно навіть пересуватися містом. Похід по продукти, побутову хімію чи матеріали для творчості й навчання перетворюється на справжнє випробування».
Після однієї з таких ночей на шум мотоциклів тіло зреагувало рефлекторним стисненням у районі живота. Навіть коли добре зрозуміло, що то шумлять не «Шахеди». Нині Наталка свідомо старається не абстрагуватися від неприємних відчуттів. Так, це створює враження, що стан погіршився. Але разом з тим приємні моменти відчуваються повніше.
«Загалом моє життя здається мені якіснішим, ніж усі роки до цього, — розповіла Наталка Єлізарова. — Ну і, звісно, виклики війни докладаються до того, щоб усі почувалися гірше. Тож не дивно. Як проживати повномасштабну війну, ховаючись від своїх емоцій і відчуттів, я дізналася на прикладі 2022-го. Не вважаю це ні здоровим, ні ефективним, адже ніколи не знаєш, коли тебе “попаяє”. Зараз “паяти” не перестало, але я в більшому контакті з собою й маю більше впливу на свій стан».
«Після вибухів дітей важко заспокоїти»
Анастасія Нікітіна — дитяча психологиня. Вона займається розвитком дітей, підготовкою до школи, викладає логіку та ейдетику. У неї був дитячий садок, який відвідували як нейротипові, так і нейровідмінні діти. Минулого місяця вночі заклад серйозно постраждав від обстрілу.
Коли садочок працював, вихователі дотримувалися низки безпекових вимог. Під час оголошення тривоги вони заводили дітей за три стіни, а вже там підтримували, розважали та відволікали. Разом з тим Анастасія встигла відмітити, що багато дітей лякаються звуків вибухів. Але особливо сильно акустичний терор б’є по нейровідмінних, які й без того болісно реагують на гучні звуки.
«Одна така ситуація була під час уроку, — згадувала Анастасія Нікітіна. — Летіли дрони. Хлопчик п’яти років із затримкою мовного розвитку почав кричати й затуляти вуха. Тоді було дуже гучно. Його було надзвичайно важко заспокоїти. Відволікти — неможливо. Я взяла його на руки й винесла в іншу кімнату. Є ще в нас у центрі дівчинка з глибоким аутизмом — вона взагалі ніяк не реагує. А от діти з затримкою психологічного розвитку, з порушенням мовлення чи незначними сенсорними розладами — лякаються найбільше».
Після вибухів у дітей можуть виникати сильні емоційні реакції, під час яких їх довго не вдається заспокоїти. Через постійний акустичний стрес вони можуть гальмувати в розвитку або зазнавати регресу. За словами Анастасії, аутичні діти іноді ще глибше замикаються у собі. У одного такого хлопчика, наприклад, через акустичний терор сталися «відкати» в розвитку.
«Навіть якщо це одне нове слово, новий рух чи менше стімів [повторюваних рухів задля самозаспокоєння — ред.] — це вже крок уперед, — пояснила психологиня. — Але після обстрілів дитина в кращому випадку зупиняється в розвитку. У гіршому — відбувається “відкат”. Вона замикається в собі, перестає говорити. Наприклад, раніше знала 50 слів, а зараз — мовчить. Такі випадки я спостерігала особисто».
Реакція дитини багато в чому залежить від дорослих поруч. Дуже важливо, щоб вони самі залишалися спокійними, адже діти можуть перейняти їхні реакції.
«У такі моменти потрібно говорити спокійним голосом, вивести дитину в безпечне місце, де не чути вибухів, — розповіла Анастасія Нікітіна. — Головне — без паніки. Бо був випадок, коли вихователька сама злякалась під час обстрілу — і діти перейняли її емоції. Потім їх було дуже важко зібрати докупи й заспокоїти».
«Звук дрона викликає фізичний біль»
«Через підвищену сенсорну чутливість мозок нейровідмінної людини може обробляти звукові стимули інтенсивніше, ніж у нейротипових, — пояснила Галина Сьобко. — Тому навіть короткий звук сирени або вибуху може викликати сенсорне перевантаження. Має місце неможливість “відфільтрувати” звуки. Те, що нейротипова людина може проігнорувати або відсунути на периферію сприйняття, для нейровідмінної — в центрі уваги».
Низький поріг тривоги може призводити до того, що звуки, асоційовані з небезпекою, миттєво запускають реакцію «бий або тікай» — навіть якщо об’єктивної загрози вже немає. Після сильного звукового подразнення деякі люди можуть годинами або днями не повертатися до свого звичного стану.
За словами Галини Сьобко, нейровідмінні люди частіше переживають тривалі післястресові реакції — зокрема ПТСР, тривожність, панічні атаки та самостимінг. Після акустичного терору чутливість до звуків може ще більше загостритися. Навіть до тих, які раніше сприймалися як нешкідливі. Це часто призводить до ізоляції, уникання соціальних контактів або простору, де можуть бути гучні шуми.
Аутична дитина під час повітряної тривоги може кричати, затуляти вуха, бити себе чи інших, кусати. І причина не завжди у страху — іноді йдеться саме про нестерпність звуку сирени як фізичного подразника.
«Дорослий із СДУГ розповідає, що після серії вибухів годинами не може зосередитися, — розповіла Галина Сьобко. — “Голова гуде, ніби бджоли роєм”, навіть якщо фізичної загрози більше немає. Підліток із сенсорною гіперчутливістю боїться виходити на вулицю, бо “шум дрона — як тригер”. Це не просто страх — він викликає фізичний біль. Жінка з тиками під час сирени починає неконтрольовано кліпати, смикатися і стискати м’язи, хоча в спокійній обстановці цього не було».
Читайте також
- «Він був неймовірним котом»: Як домашні улюбленці переносять акустичний терор.
- «Бути з вами у цій війні». Литовські лікарі допомагають мешканцям деокупованої Харківщини.
- Прайд-активістка Анна Шаригіна про місяць гордості, гідність та меморіалізацію.
