Борис Редін — активіст та координатор намету «Все для перемоги», один з ініціаторів харківського Євромайдану. Намет з’явився у центрі Харкова під час Євромайдану та стоїть тут уже понад 10 років.
Головний редактор Ґвара Медіа поспілкувався з Борисом Редіним про намет «Все для перемоги», національну ідею та майбутнє Харкова.
«Все для перемоги»
Цікаво дізнатись, що тримає намет у Харкові вже стільки років? Як ви себе мотивуєте далі його тримати?
Я знаю, що нічого ще не закінчилось. Доки буде стояти тут намет, як український прапор, доти тут буде Україна. У сучасних реаліях це об’єктивно так і є. І тому я не те що мотивую себе, я просто знаю, що це треба робити, і я роблю це.
Необхідність у наметі не зникла, адже йде війна. Іде дуже гаряча форма протистояння. Навіть на початку «повномасштабки» багато іноземних журналістів приїжджали. Вони не знали куди йти — вони йшли до намету. Багато людей були розпорошені, не знали куди йти — вони йшли до намету
Чи є у вас розуміння, коли треба буде прибирати намет?
Після перемоги, не раніше. І то люди кажуть, що треба зробити з нього якийсь музей. Але ж музей [тобто його створення — ред.] — я думаю, полишимо музейникам. А ось до перемоги треба однозначно тримати його.
Ви говорите про перемогу. Що має статися, щоб ми перемогли? Які критерії цієї перемоги?
Ми країна слабша, ніж агресор, який на нас нападає. Він нас знищує, але ми при цьому стаємо все сильнішими та більш суб’єктними. Особливо з урахуванням втрати ролі Сполучених Штатів у світі, їхнього послаблення. В Європі ми будемо відігравати дуже важливу роль.
І найціннішими ми будемо саме в тому, що можемо заподіяти боляче. Мало хто у світі може заподіяти так боляче, як можемо це зробити ми. Це робить нас потрібними для світу, для Європи перш за все. Тому, я думаю, нам будуть допомагати встояти, бо якщо ми не встоїмо, якщо нас захопить Москва, то далі все це рушить і на Європу, і там буде дуже погано.
Я думаю, що скоріш за все ми будемо воювати доти, доки не розвалиться Російська Федерація. Це може виглядати зараз дуже-дуже сміливо. Але ж вони самі поставили таку ставку, що повинна залишитися тільки одна країна. І ця країна на їхню думку їхня, на нашу думку — наша. І вони не зупиняться. Тобто доки вони не обламаються, не зламають свій хребет об нас, вони не зупиняться ніяк.
Чим займається намет у Харкові, щоб продовжувати свою роботу? Як зараз виглядає робота вашої команди?
Намет важливий насамперед своєю присутністю тут. Це місце, де можна зустрічатися й спілкуватися. Це як велика фотозона. Це реальна роль Намету, і вона дуже важлива.
Він навіть протидіє поширеному наративу про те, що «Харків — російське місто». Таких розмов зараз стало менше, але вони все ще існують. Намет руйнує цю ідею, і це, можливо, найважливіше. Це єдине місце в Харкові, де постійно висить наш червоно-чорний прапор.
Український націоналізм
Як би ви схарактеризували зараз український націоналізм? Що це таке в наступні роки?
Знаєте, у минулому столітті було дуже багато національно-визвольних рухів, які боролися з колонізацією. Їх чомусь націоналістами не називали, хоча насправді вони були саме такими.
Про націоналізм існує багато кривотлумачень. Це пов’язано з Другою світовою, з фашизмом, коли націоналістів порівнюють з фашистами. Але питання творення нації, захисту інтересів народу і країни ніхто не скасовував.
Український націоналізм має саме такий характер — це, по суті, національно-визвольний рух. Я його так розумію — рух, який бореться з поневоленням з боку Москви.
Чи означає це, що для того, щоб існував український націоналізм, обов’язково потрібен зовнішній ворог? Часто ми між собою конфліктуємо у соцмережах, дебатуємо, один одного звинувачуємо.
Українці — цікавий народ. Він войовничий і, якщо не буде зовнішнього ворога, він буде гризти один одного — це нам відомо. Бо це дійсно так. Але ж, при цьому, погризтись ми можемо, але можемо і вміємо об’єднуватись. Це теж відомо.
Чи потрібен зовнішній ворог для націоналізму?
Я думаю, що скоріше за все так. Якщо немає зовнішнього ворога, то і немає за що боротися.
Що б ви порадили новому поколінню? Ті, які виросли за період існування намету. Як вони мають діяти, щоб бути політичними українськими націоналістами? Шукати ворогів, будувати щось всередині?
Розумієте, шукати ворогів нам не треба — вони в нас є. Навіть якщо ми про це не знаємо, вони в нас все одно є, і вони себе час від часу проявляють. Якщо раніше я вважав це північне створіння [Росія — ред.] якимось дивним, але до ворогів не дотягує, бо це здавалося чимось неймовірним, то згодом я зрозумів, що для них ми і є ворогами. І проявляється це не лише в розмовах, а й у конкретних діях.
Я б сказав так: шукати ворогів не треба — вони знайдуть нас самі. Це по-перше. По-друге, нам треба будувати свою державу — високорозвинену, високотехнологічну, використовувати всі надбання, які в нас є, включно з вигідними територіальними та природними умовами. Ми це все можемо.
Нещодавно начальник ГУР Кирило Буданов сказав, що громадянином України не можна вважати людину, яка не воює і не допомагає фронту. Що ви думаєте про цей вислів, і як у цих умовах трансформується самоусвідомлення себе?
Ви знаєте, я з ним абсолютно згоден. І я навіть можу пояснити чому. Свого часу демократія і громадянство виникли саме на засадах цього. Той, хто робить щось корисне для суспільства, приносить користь тим, що тримає в руках зброю, має дуже важливий бізнес, який будує навколо себе громаду, чи ще щось — ті були громадянами та виборцями.
А у нас зараз громадяни та виборці за народженням, причому не ті, що щось роблять добре для країни, вони може і погане щось роблять, але вони все одно і громадяни, і виборці. Єдине, як це все сепарувати, тобто відділити одне від іншого, я, чесно кажучи, не знаю, але однозначно я з Будановим повністю згоден.
Бо інакше виходить так, що одні люди голосують хтозна за що, а інші бігають з автоматами по лісопосадках, відстоюючи інтереси всіх тих, хто наголосував хтозна-що. Це дійсно так.
Повернення людей
Як мотивувати людей повернутися? Чи це взагалі можливо на цьому етапі? Талановиті, молоді, красиві, активні повиїжджали до Варшави, Кракова та інших міст. При цьому національні ідеї цих країн також працюють, щоб приваблювати їх до себе. Що нам з цим робити?
Національна ідея у вигляді, як то кажуть, молочних рік і кисільних берегів — це не та ідея, яка приваблюватиме людей, здатних діяти в скрутний момент. А нам, у принципі, не потрібна величезна кількість людей, які будуть бездіяльними у скрутні часи. Вони просто стають тоді тягарем — їх треба годувати, захищати, обігрівати та робити все це для них.
Водночас критики скажуть, що люди, які працюють і не хочуть брати активної участі в суспільно-політичному житті, також платять податки, заробляють гроші й цим фінансують армію та фронт.
Ви ж бачите, як тільки почалися бойові дії, вони не податки платять і не працюють. Вони поховалися в мушлю, а ти до тієї мушлі підносиш усе необхідне для їхнього виживання. Вони стають тягарем — ось у чому справа.
А нам потрібні люди, готові встати будь-якої миті. Як виявилось, у Харкові величезна кількість таких людей, і завдяки їм ми пережили все це. Харків вистояв завдяки цим людям.
Тобто стріляє один, а щоб він міг вести вогонь, його треба нагодувати, зігріти, піднести патрони та все інше. І в нас людей, які це робили, виявилось більше, ніж тих, хто зі зброєю. А зі зброєю виявилось більше, ніж було на той момент самої зброї. І москалів не вистачило на всіх тих людей, які були зі зброєю в той момент. Хіба це не чудово? Завдяки цьому ми вистояли.
А якщо буде велика кількість людей, які нічого не роблять… Ми не в тій ситуації, коли нам потрібні просто люди заради людей. Нам потрібні люди, які можуть діяти у важкі часи.
Українці в окупації
Водночас в Україні є території, які окуповані понад 10 років і нові окуповані території зʼявляються. Що робити з людьми на цих територіях? Ви як український патріот як розглядаєте населення, яке залишилось на цих територіях?
Питання доволі складне. Я народився і виріс у Радянському Союзі, вчився там, служив у Радянській армії, навіть був сержантом. За логікою, я мав би бути цілком зросійщеним, тим більше живучи в Харкові, який вважається російськомовним. Але це не завадило мені зайняти проукраїнську позицію.
Впевнений, що на окупованих територіях багато людей не втрачають своєї української ідентичності. Вона пригнічена, але вони все одно залишаються українцями. Проте після деокупації я б не став одразу «розкривати обійми». Люди там у складному стані, за ці роки вони відірвані від українських реалій. Між тим, що пережили ми, і тим, що пережили вони, є велика різниця. Потрібна поступова реінтеграція.
За цей час там з’явились змішані шлюби, приїхали люди, які спробують залишитися на тій території. Цього не можна допускати — всі, хто до 2014 року не жив на території України, повинні виїхати, без винятків. Хороший — їдеш в хороше місце, поганий — їдеш в погане місце, але всі їдете. З усіма іншими потрібно розмовляти.
Складність у тому, що там сильно винищене чоловіче населення, багато приїжджих з інших країн, не тільки з Росії. Вони створюють сім’ї, якось об’єднуються. Не знаю, як це розривати, але доведеться, бо інакше нам як державі не вижити. Не можна залишати цього троянського коня всередині.
Лунають повідомлення про те, що деякі люди, які під час бойових дій виїхали на території, контрольовані Україною, побули тут деякий час і почали повертатися назад. Як ви думаєте, що може змусити людей повертатися на окуповані території? І що треба робити, і чи треба взагалі щось робити, щоб ці люди хотіли залишатись в Україні?
По-перше, рідна домівка завжди залишається рідною домівкою. Люди повертаються до себе додому. Вони не виїжджають з України та не в’їжджають на окуповану територію — вони просто повертаються додому.
Що треба робити, щоб вони тут залишалися? Питання складне, бо ми в скрутному становищі. Забезпечити всіх всім необхідним для життя дуже важко. Залучати до цього міжнародні фонди, створювати виробництва, щоб їх задіяти — я думаю, що це теж нелегко. Тим паче, що війна просто вижирає всі ресурси.
Ці люди це наш капітал чи валіза без ручки?
А оце я навіть не знаю. Не знаю, тому що вони, хоч і приїхали до себе додому, але залишилися у ворога. На території, яку контролює ворог. Чого вони там залишилися? Як вони будуть далі діяти? Хто про те знає? Я не знаю. Це, я думаю, індивідуальні питання.
Я вважаю, що це насправді велика проблема, але з іншого боку — проблема для кого? Для нас чи для ворога? Розумієте? Може і так, а може і так. Не знаю. А може одні люди — капітал, а інші — валіза без ручки, і навпаки. Хто знає?
Водночас ця тема також пов’язана з колабораціонізмом, так? Тобто ми не встигаємо слідкувати за всіма повідомленнями про те, кого спіймали, кого ідентифікували. Як ви думаєте, яка природа цього явища? Це наше унікальне явище, чи в інших країнах також таке може бути?
В інших країнах, знаєте, Друга світова війна відкрила очі на ці речі. Подивіться, як швидко впали більшість країн Європи. Вони просто були окуповані Німеччиною за лічені дні, години, ніхто довго не протримався. Найбільше, може, Франція. А хто встояв — це Великобританія. Їм, ясна річ, море допомогло, але вони встояли, вони чинили спротив.
І колабораціонізму тоді було дуже багато. Дуже багато. Тобто це не тільки наше, не унікальне явище. Ми можемо тільки змагатися, де більше, де менше колабораціонізму.
Крім того, людям потрібно виживати. Хто знає, як би поводилася більшість людей, якби опинилась на окупованій території? Ми цього не знаємо. Ті, хто чинить спротив, щось там підриває, ще щось робить — такі люди є, але їх явно не більшість. Проте шкода від них може бути велика.
Як зробити так, щоб наступні покоління мали менший відсоток людей, готових до таких справ? Тобто цей багаж прийшов до нас з Радянського Союзу, можливо, або з якоїсь зросійщеності. Що треба робити, щоб нове покоління було іншим? Бо зараз є інформація, що в Телеграмі вербують молодь, щоб вони палили автомобілі, наприклад. І це 15-річна молодь.
По-перше, коли закінчився Радянський Союз і почалася незалежна Україна та інші незалежні країни вийшли з Радянського Союзу, то ми вийшли під гаслом, що більше ніякої ідеології. Ідеологія — це зло. Україна не має жодної ідеології.
І в результаті ми забули, та й забили, по суті, на патріотичне виховання, на роз’яснення, що таке добре, а що таке погано. Що таке наша земля, чи ми унікальні, чи ми відрізняємося. Все йшло під гаслом «какая разница, лишь бы жить было хорошо».
Часи Кучми, часи Януковича. Зеленський прийшов до влади під цим гаслом. Ющенко щось пробував робити, його підіймали на сміх. І закінчив він своє правління не так, як хотілося б. Порошенко за п’ять років дійшов до того, що над «армія, мова, віра» сміялися.
В результаті Зеленський то в очі заглядав, то, пам’ятаєте, «какая разница, лишь бы улица была освещенная и асфальтированная»? Тобто ми всі ці роки замість того, щоб гуртуватися навколо прапора, навколо держави, вели політику навколо «какая разница». От ми й маємо тепер «какую разницу».
І оці діти 18-річні, які виросли, — це ж вони виросли вже в цьому тисячолітті. Вони ж 90-х років не бачили. Не Радянського Союзу, нічого. Але ж «какая разница» — це головний наратив, при якому вони росли. Ось тепер ми маємо: «Какая разница, что сделать, лишь бы деньги получить?». Є таке чи ні? Вірогідно, так.
Це дуже погано, і треба над цим працювати. Це повинна бути державна політика, яка побудована на якихось державотворчих, націєтворчих моментах, ідеологіях. Це повинні говорити вдома, це повинні говорити в школі, це повинні говорити з екранів телебачення, «тіктоків», смартфонів. До речі, наш ворог таке робить.
Харків і його місце в Україні
Скажіть, 11 років намет стоїть, це такий символ національної ідеї, так? Як ви думаєте, яке майбутнє української національної ідеї і яка роль Харкова в ньому?
Роль Харкова в житті України справді визначна. Харків — це центр Слобожанщини. По суті, це форпост України на східних землях, форпост проти Московської держави.
Я взагалі не уявляю Україну повноцінною державою без Харкова. Втрата будь-якої землі — це дуже важко, але Харків відіграє ще й надзвичайно важливу культурну та ментальну роль. Це один зі стовпів, на якому стоїть Україна як держава, це однозначно.
До речі, про харків’ян багато кажуть, що коли вони приїжджають в інші регіони, вони постійно розповідають різні нюанси міста. І от ви кажете про такий харківоцентричний формат. З чим це пов’язано, чи це добре, чи це погано? Як це можна розгорнути, щоб ми були сильніші? Тобто ми бачимо по місту ці постери «Пишаюся», так? Як з цим можна працювати?
Харків, скажімо так, це не захолусне і не другорядне місце. Це місто столичного порядку, тобто воно розвинене, велике, і тут багато всього хорошого і класного.
І працювати з цим треба. Людям потрібно не тільки жити в місті, де просто круто, а ще й у місті, де можна щось робити. А от люди не знають, що тут робити. Вони просто не знають, що тут робити. Тут уже немає такого університетського життя, як було студентське. Тут вже нема тих виробництв, вони повиїжджали. Тут взагалі не зрозуміло, що робити для багатьох.
Тобто треба створювати якусь інфраструктуру для цього. Але ж у нас ворог, котрий постійно лупить, і він може зруйнувати в будь-який момент. І не факт, що вони не увійдуть в Харків або знову не почнуть обстрілювати як колись, коли підійдуть до міста.
Якщо раптом станеться конфігурація, що буде тимчасове перемир’я чи якийсь квазімир, які це ризики несе для Харкова? Що мають відстоювати харків’яни, щоб убезпечити себе?
Знаєте, я у 2022 році проходився по колишній площі Руднєва, а зараз Небесної Сотні, звернув увагу на велику кількість трави на площі. І пам’ятаю, потім згадав фотографії з інших окупованих Росією земель. Таких як Абхазія та інших. У тому ж Придністров’ї дуже багато трави на площах.
І написав тоді теж, пам’ятаю, допис такий, що чим ближче російський мир, тим більше трави на площах. Чому? Бо нікому витоптувати та викошувати. Тобто такий мир насправді призведе до спустошення. Тому що тут не можна буде нічого робити.
З одного боку, мотивація щось робити падатиме, ніби ж тихо, не стріляють. А з іншого боку — а чого я тут взагалі сиджу? Я поїду кудись туди, де я щось можу робити. І це приведе до спустошення.
І що мають харків’яни робити або як голосувати, за що? Ну, голосувати однозначно треба за все, що пов’язано з українською ідеєю. Це однозначно. В обличчях я казати зараз не буду, бо це ж не передвиборча програма, і невідомо, які там будуть люди на той час. Оскільки через скільки часу це буде? Це буде через місяць, через 20 років. Ми теж не знаємо.
Скажу тільки однозначно, що перемир’я для нас у такому форматі може призвести до спустошення. Тому що всі ж розуміють, що це перемир’я скоро закінчиться. І що далі? Я побудую тут якесь виробництво, а його зруйнують. Я зроблю собі ремонт у хаті та через деякий невідомий час «приліт» все зруйнує.
Ви казали стояти за українську ідею. Як ви вважаєте, чи перемогла зараз українськість у Харкові? Чи зайняла вона своє почесне, правильне місце? І що зробити, щоб не було відкату назад? Чи є цей ризик?
Вона перемагає. Вона перемагає регулярно у вигляді перейменування вулиць, наявності прапорів. І, якщо пам’ятаєте, у 2014 році у Харкові тебе могли побити за те, що ти з українським прапором. Зараз такого нема і близько. От, наявність тієї ж української мови. Хоча в нас дуже багато російськомовних захисників, ті, хто воюють, і вони чудово воюють, використовуючи ту ж російську мову.
Але якщо зникає мова, то зникає обов’язково і народ. Це один з найважливіших факторів ідентичності насправді. І Харків будь-що стає більш українським. Він і був українським, він на території України, але, ви знаєте, є очищення від московського, скажемо так, в будь-якому разі. Це дуже важливо.
Є ще один момент. Харків — велике місто, багато людей, які ніби налаштовані проросійськи, або прорадянськи, або прихильні до якоїсь не зовсім української ідеї, «ватної», там, ще якоїсь. Вони існують, і вони зараз сидять тихо. Нікому нічого не кажуть. Не висловлюються.
І як вони проголосують на виборах майбутніх, коли вони будуть — невідомо коли — це буде найважливішим показником. Тоді ми точно побачимо, який відсоток. Те, що у Харкові сила України більша за силу російську — це 100%. Але це і так проявляється між виборами. А от на виборах ситуація міняється весь час.
І додам іще, як казав Микола Хвильовий, Харків — місто велике, але не величне. Так от я хочу сказати, що з того часу, як звалився найвеличніший пам’ятник всіх часів та народів, Харків почав становитись не тільки великим, а й величним, що доводить вся історія його останнього десятиріччя. І скажіть, що я не правий.
Читайте також
- Меморіалізація війни в момент війни: як у Харкові можуть вшанувати полеглих військових
- Як Росія змінює тактику дронових ударів по Україні та як це впливає на Харківщину
- «Ідентифікую себе росіянином»: суд розглянув справу обвинуваченого у замахах на вбивство начальників Харківської ОВА та Дергачівської МВА
