Зустрічаємося з 24-річним інструктором Третьої штурмової бригади на псевдо Руля на горі Кремʼянець в Ізюмі. До війни хлопець родом із Сумщини грав у футбол і планував спортивну кар’єру, тепер прихрамує через бойове поранення.
У перші дні вторгнення Руля пішов у добровольці. Згодом підписав контракт із 3-ю штурмовою, бо з підліткових років стежив за Андрієм Білецьким і мріяв потрапити в «Азов».
У цьому інтервʼю говоримо про оборону коксохіму в Авдіївці, штурми на Луганщині, 83 ліквідованих російських солдатів, поранення та плани на майбутнє.
Публікуємо скорочену версію розмови — повне інтерв’ю можна подивитися у відео.
Авдіївський напрямок, коксохім та гвинтівка
Як почався ваш бойовий шлях?
Приєднався до бригади, коли вона відновлювалася після Бахмутської кампанії. Три місяці тренувався з досвідченими бійцями, які штурмували Андріївку під Бахмутом.
Вони навчили, як поводитися на полі бою, як не панікувати. У перших боях в Авдіївці стали прикладом для нас.
Добре виходило стріляти з автомата, тому дали спробувати гвинтівку. Теж вдало влучав, тож став марксменом [піхотним снайпером — ред.].
На зборах командир роти повідомив, що будемо їхати в Авдіївку — противник прорвав оборону, потрібно навести порядок. 9 лютого зайшли на коксохімічний завод і тримали оборону до 17-18 лютого. Наша рота покинула коксохім однією з останніх.
Бої в Авдіївці були жорстокими, але те, що відбувалося після — у селах під Авдіївкою, зокрема в Орлівці — виявилося ще важчим.
Що саме було найважчим?
Десять діб перебував в Орлівці, майже у повному оточенні. Штурмували 24/7 — неможливо було нормально поспати, було холодно. Обстріли велися з усього: 152-мм артсистем, мінометів 120-мм і 82-мм калібрів, «Градів», КАБів.
Коли заходили в село, воно було майже цілим, а коли виходили — залишився тільки фундамент.
З UAR-10 [снайперська гвинтівка українського виробництва — ред.] і тепловізором вночі спостерігав за пересуваннями противника. Бачив військових різного рівня підготовки: одні попри все просто йшли вперед, інші були більш підготовленими — їх важче було виявити й уразити.
Траплялися й такі, що йшли з ліхтариками по чистому полю — вони ставали легкою ціллю.
Далі було село Семенівка. Я сидів у резерві на підстраховці — марксмену на штурмових діях робити нічого. Побратими брали участь у штурмі й утримували село. Це були останні дні боїв на Авдіївському напрямку.
Наприкінці березня виїхали на Харківський напрямок — на позиції біля сіл Райгородка і Надія (Луганської області).
Місцевість тут відрізнялася від Авдіївського напрямку. Там воювали в населених пунктах, на заводі, у селах — була урбанізована місцевість, більше укриттів, свобода дій.
Тут почалася війна в посадках. Характер дій прямолінійний: штурмуєш противника напряму, підповзаєш до нього, закидаєш гранатами, придушуєш вогнем.
Луганщина, посадка та постійні штурми
Яка там була ситуація? Чим відрізнявся фронт від Донеччини?
Перші два тижні було спокійно: ми заходили на позиції — нас не зустрічав міномет, не було дронів. Місцевість ціла, лише сліди боїв 2022 року.
Коли противник дізнався, що сюди заїхала Третя штурмова бригада, ситуація змінилася. Наші почали обстрілювати ворожі позиції, брати ініціативу. Ситуація наколювалася. Почалися штурмові дії — і перші втрати в підрозділі.
Ви думаєте, вони якось стежать за вашою бригадою?
Так, ми читали ворожі телеграм-канали. Вони писали, що Третя штурмова прийшла на цей напрямок, і треба підвищувати градус. Проти нас стояв сильний підрозділ «Чорна Мамба» — колишні бійці ПВК «Вагнер». Почалися запеклі бої: вони штурмували нас, ми — їх.
Чи правильно я зрозуміла, що на Авдіївському напрямку ви були здебільшого в обороні? А от на Харківщині вже ходили в штурми?
На Авдіївському напрямку теж були штурми, але щоб відновити позиції, які відібрав ворог. Коли заходили в Орлівку, противник просочився в тил — сусідня рота проводила штурмові дії, вибивала їх, щоб вирівняти лінію і нам у спину ніхто не стріляв.
Біля Райгородки була спроба захопити територію — зайняли 1,5 км посадки, наблизилися під саме село. Але через тиждень, під час контрнаступу, нас вибили із захоплених позицій. Противника було набагато більше, співвідношення близько 1 до 15. Вони відновили свої позиції та закріпилися.
«Перший ворог, вбитий на війні»
Коли ви вперше побачилися з російським військовим?
Уперше зустрівся з ворогом віч-на-віч в Авдіївці, на заводі. Сидів у ангарі з гвинтівкою, спостерігав за своєю зоною відповідальності — там стояв залізничний міст, з-за якого бувало виходив противник.
Зазвичай вони прямо на нас не йшли — обходили з лівого флангу. Але один, мабуть, заблукав і перейшов через міст.
Дистанція — 240 метрів. Він дивився на наш ангар. Пролунав постріл — я його знищив.
Це був перший ворог, якого я вбив на війні.
Ви рахуєте кількість знищених? Багато хто ставиться до цього по-різному — хтось рахує, хтось ні. Для когось це незручне питання. Як ви до цього ставитесь?
Прийшлося [рахувати — ред.]. Відчуваю гордість, тому що знаю — я їх знищив, і вони вже не вб’ють мене та наших бійців. Якщо я їх не знищуватиму, вони знищать нас.
Чи була у вас зустріч віч-на-віч із російським військовим?
Так, віч-на-віч — це вже було в Орлівці. На позиції нас було четверо, один поранений. Він лежав з нами п’ять-шість діб — не могли евакуювати, бо не контролювали повністю логістику, а виносити його було небезпечно. Ми його стабілізували, тримали в теплі.
Під вечір до нас у двір забігло десь вісім осіб. Контакт — 3-4 метри. Вони у дворі, ми в будинку. Закидали їх гранатами, потім почали знищувати.
Чи були випадки спілкування у вас із ними?
З полоненими. Коли виходили з Орлівки, взяли полоненого — його звали Ігор. Спілкувалися з ним. Розповідав, що їх кидають як м’ясо — у принципі, всі так кажуть. Він багато виправдовувався, що його забрали незаконно.
Я цьому не вірю. Думаю, вони приходять воювати за гроші.
Давав інформацію, куди вони заїжджали. Мене більше цікавило не те, чому він прийшов, а де вони всі знаходяться.
Найстрашніший штурм
Чи були ситуації, коли ваш штурм проходив одночасно з російським?
Це певне був найстрашніший штурм. Ми вже забрали в них кілометр-півтора позицій [на Сватівському напрямку — ред.], вони пішли в контрштурм.
Ми продовжували йти вперед і зустрілися з їхньою групою на дистанції близько 80 метрів. Почалася перестрілка.
Двоє наших отримали поранення в ноги. Штурм відбили, продовжили йти вперед — і на наступній позиції я отримав тяжке поранення в ногу.
Куля пройшла наскрізь, повністю розкришила кістку стегна. Зараз тут стоїть металевий штифт, який підтримує ногу.
Ваші побратими дуже вами пишаються. Вони казали, що ви знищили близько сотні…
Підтверджених — 83. У нас дружній колектив, спілкуємося з командирами на рівних. Командир роти, командир батальйону — всі наші друзі. Немає такого, що хтось вище званням — звертаєшся на «ви», віддаєш честь. Все побудовано на дружніх відносинах.
І ви вважаєте, що це успішний підхід до керування?
Коли дружиш з людиною, знаєш її характер і знаєш, що вона ніколи не кине тебе.
Коли ми були поранені під час штурму посадки біля Райгородки, уся наша група лежала в окопах з пораненнями. Евакуювати було важко — противник контролював усі підходи.
У голові вже було: навряд чи виберемося звідти.
Але завдяки командирам — другу Солідолу, другу Аскалу, другу Троянцю, другу Кавказу — які зробили все можливе, щоб нас витягнути, я сьогодні можу давати це інтерв’ю.
Задіяли FPV-дрони, які не підпускали противника, артилерію, і відправили хлопців, які нас евакуювали. Дуже вдячний за це.
Скільки вас там було поранених?
Наша група складалася із шести людей, хто штурмував усю лісосмугу. Загалом у нас було чотири «фаєртім» по п’ять осіб кожна група.
Але зона відповідальності нашої групи — одна посадка. Інші хлопці мали нас замінити, щоб ми могли перезарядитися, трохи відпочити, бо штурм був шквальним — неможливо було підняти голову.
Пересувалися повзком до їхніх позицій. Обходили з поля — справа, зліва — робили момент несподіванки. Бувало, заходили їм у спину: вони зосереджені на фронтальному вогні, а ми обходимо з поля й ліквідуємо.
Маневри, злагоджена робота між собою. І був дуже гарний успіх — до певного моменту.
Через те що кількість російських солдатів була більшою?
Нас у посадці було шестеро, проти нас стояло близько шести-семи десятків. До половини лісосмуги ми вже налічили понад 40 їхніх убитих.
І в цій посадці загинув наш побратим, друг Борщ.
Його тіло змогли забрати?
Ні. Не змогли…
Від штурмовика до інструктора
Після цього штурму ви почали відновлюватися, реабілітуватися і продовжили службу вже на посаді інструктора. Можете розповісти про свої обов’язки? Чим займаєтеся?
Треную особовий склад роти: вогнева підготовка, тактичні переміщення, штурми окопних ліній і населених пунктів, робота з озброєнням — кулемети, гранатомети, гранати.
Коли приходять нові бійці з навчальних центрів — добровольці та мобілізовані — переучуємо їх під наш підрозділ, під наш характер дій.
З яким настроєм вони приходять?
Я б не сказав, що вони відрізняються від нас. Хлопці теж розуміють, що воювати потрібно, всі достатньо мотивовані. Як кажуть, потрапити в Третю штурмову — це для них новий рівень. Багато хто переводиться з інших бригад. Загалом усі задоволені, що сюди потрапили.
Тренуються два-три тижні, потім їх заводять на піхотні позиції — посидіти в обороні, відчути, як працює по тобі міномет, що таке дрони.
Бо без бойового досвіду не зрозумієш, що таке війна насправді.
Це два різних типи людей: ті, хто тільки прийшов і тренується, і ті, хто вже побував на позиціях. Після позицій змінюється мислення, немає тих рожевих окулярів, з якими вони приходять у підрозділ.
Як для піхотинця змінилася війна за ці три роки, поки ви були на позиціях?
Зараз усе змінили дрони. Вони повністю змінили вектор війни, змінили заходи на позиції. Раніше можна було заїжджати на пікапі, зараз нереально навіть на бронетехніці. Хлопці спішуються задовго до позицій і йдуть пішки.
Так само й евакуація — роботизовані комплекси під’їжджають прямо до позиції та забирають поранених. Провізію скидають з великих дронів типу «Вампір». Хлопці можуть заходити на відстані у 10-15 км тільки з автоматом і чотирма магазинами, а решту їм скидають дроном на точку.
Як ви думаєте, зі збільшенням кількості дронів, чи можливі штурми взагалі, чи всі просто воюватимуть дронами?
Та ні, чого? Хлопці, яких я зараз тренував, успішно виконували штурмові дії — населені пункти (Донецької області) Рідкодуб, Карпівка, ліси біля Карпівки. Десь шість-сім штурмів, і всі успішні — ворога відкинули з цих територій.
Ситуація важка всюди, особливо через дрони на оптоволокні. Майже знищена логістика. Через це довго не можемо зміняти хлопців на позиціях: бувало, сидять по місяцю-два. Так для них краще — на позиціях більш захищений, ніж коли заходиш чи виходиш.
Мрії військовослужбовця
Окрім служби, чим займаєтеся? Чи можете після поранення займатися футболом?
Наразі не можу.
Що думаєте на майбутнє, про що мрієте?
Найбільше мрію, щоб ця війна закінчилася. Хочеться, щоб усі хлопці повернулися додому живими — це найважливіше.
Коли закінчиться війна чи буде заморозка, хотілося б рік-два відпочити від усього цього. А потім, якщо доведеться знову воювати — повернуся.
Читайте також
- «Купʼянськ — це дорога в один бік»: волонтер про евакуацію з міста, яке намагається захопити Росія
- Таня Каменєва з дитинства хотіла займатися благодійністю. Тепер вона купує дрони та автівки для війська
- Життя на кордоні з Росією, відновлення та замах на вбивство: інтервʼю з начальником Дергачівської МВА
