5 квітня. Одне з найпопулярніших туристичних місць у Мілані – Duomo di Milano, відомий як “Міланський собор”. Не дивлячись на початок тижня, на площі багато туристів.
Біля памʼятнику Віктору Еммануїлу II видніються такі рідні жовто-блакитні прапори. Чую такі знайомі українські пісні і підходжу ближче.
Більшість цих людей – українці, які проживають в Італії тривалий час. З першого дня вторгнення росії вони приходять сюди.
Дівчина на фото – Ганна Гордон. Вона жила в Італії ще до початку вторгнення. Ганна розповідає, що буквально за два дні вдалося зібрати групу українців в Мілані, яка буде щодня виходити на акцію протесту проти війни. Деякі тут, в тому числі і дівчина, вже 41-й день.
“На нас почали звертати увагу. В перші дні на нас дивилися як на дикунів і взагалі не розуміли, що відбувається. Деякі італійці навіть говорили “чому росіяни воюють з росіянами?”. Вони навіть не розрізняли нас.
Зараз завдяки мітингам, новинам, перформансам, вони зрозуміли, що Україна – то окрема держава”.
На фоні грає пісня Один в каноє “Пообіцяй мені”. “Йди на голос мій…”, наче до кожного на площі звертається з колонки солістка. Перехожі дійсно підходять і починають роздивлятися фото. Хтось фотографує, хтось починає знімати відео. А хтось, як Сильвія, яка доглядає за песиком.
Ця жіночка у капелюсі і з песиком в колясці – Сильвія. Скільки їй років не питаю, але на вигляд десь за 60. Сама вона вже 15 років живе в Італії, проте всі її рідні в Україні.
“В Україні у мене всі на війні. Моя племінниця – волонтерка. Возила їжу прямо на передову, уявляєте?! Я теж свого часу всі майдани відстояла”.
За можливості жінка намагається приходити на мітинг щодня, іноді вона тут співає пісні, які сама й пише. Сильвія залюбки заспівала декілька рядків.
“Ви терористи, не мудріть,
а з України геть ідіть.
Ідіть туди, де вас приймають,
де вас бандюг добре знають”
Сьогодні мітинг не такий ефектний, як зазвичай. Але від цього не менш ефективний. На підлозі біля ніг мітингувальників стоять свічки, а поруч з ними фото. Ці кадри з різних міст України куди більш красномовні, ніж будь-який перформанс.
Місцеві мітингувальники розповідають мені, що серед них є й італієць. Мімо також за можливості намагається приходити підтримувати українців. Нікого з близьких в Україні він не має, але його мотивація знаходитись тут – варта поваги.
“Чомусь всі європейські політики лише говорять і говорять. Ніхто не сказав “давайте зупинимо цей геноцид, це насильство і жахіття”. Ніхто навіть не сказав цього. Президент Зеленський вже три місяці казав і про загрозу, і про війну, просив допомоги. Але ніхто не вдається до конкретних дій. Всі тримаються осторонь.
Ніяка війна не мала відбутися. Ніде. Ні в Україні, ні в Сирії. Тому я тут. Я хочу, щоб це жахіття припинилося.”
Надвечір підходять ще мітингуючі. Незважаючи на будні та невелику кількість людей (у порівнянні з вихідними), українська діаспора все одно виходить щодня. І вони будуть виходити далі, аж до самої Перемоги.
Будуть стояти із жовто-синім стягом і показувати італійцям, що Україна – це європейська незалежна держава, якій доводиться боротися з великим Злом, захищаючи собою інші європейські країни.
Спеціально з Мілану Дар’я Котєльнікова
Цю історію опубліковано за підтримки Європейського фонду за демократію (EED). Його зміст не обов’язково відображає офіційну позицію EED. Інформація чи погляди, висловлені у цьому матеріалі, є виключною відповідальністю його авторів.
