MOKSOP – Музей Харківської школи фотографії

ПРО МУЗЕЙ

Одного разу я прийшов у студію Сергія Солонського, а там лежали його роботи, колажі, і він дуже захоплено розповідав, що це спадок для дочки. Сім років потому я завітав до нього знову, а ці колажі на тому самому місці припадають пилом. Тоді прийшло усвідомлення, що із цим треба щось робити, першу роботу для колекції музею придбав саме в Солонського. Про ідею створення фотомузею в Харкові говорили вже давно. Однак від ідеї до її реалізації багато змінних, і головна з них – стосунки з авторами. Ми з усіма в тісній співпраці, майже щодня тримаємо зв'язок з ними.

Створюючи музей, я взяв на себе відповідальність за зображення – естетичну політику. Варто заручитися довірою багатьох людей – і це найскладніше. «Перше покоління» ХШФ, яке народилося в 1930–40-ві, вже старішає, тож наше завдання – зберегти спадок, встигнути зафіксувати погляди та особисті історії, завдяки чому можна буде відтворити контекст. Крім текстових інтерв'ю, також плануємо записати відео з усіма авторами та їхні методи роботи: технічні нюанси фарбування, тонування, колажу. Хочеться робити масштабні історичні виставки, це вимагає докладного дослідження матеріалу і максимально точної фіксації покоління, що йде, в усіх форматах. Ми вже успішно провели декілька виставок у галереї Come in: «Паралельні світи» Олександра Супруна, «Коливання» Сергія Солонського, «Рідний край» групи «Шило».

В онлайн-колекції понад 2500 відсканованих світлин, більше ніж 40 авторів, роботи можна фільтрувати за різними техніками. Минулого року київська рекламна агенція Postmen проспонсорувала нам купівлю потужного сканера, тож плануємо створити окрему лабораторію та залучати до оцифрування студентів. Ми володіємо матеріальною базою, знаємо, які на вигляд фізичні оригінали зображень. Хоч фотографія й прагне у цифровий вимір, все одно важливо зберігати матеріальну пам'ять: усвідомлювати, що тоді, сорок років тому, саме цей відбиток автор приносив на кухню, роздивлявся його саме в такому вигляді.

У нашій колекції загальний фокус на харківській та українській фотографії, назвати музей на честь ХШФ – це моя особиста присвята. Звісно, я стежу за українською фотографією, наприклад, Сергій Мельниченко виграв у конкурсі Leica, це перший український фотограф, що став лавреатом цієї премії. Такі історичні роботи мають бути в нашій колекції, хоча для харківського контексту особливої ролі не відіграють. В Україні мало проєктів, що змальовують особистий погляд автора на певну тему чи процес, тож вони одразу помітні. Я намагаюся підкріплювати власний вибір регулярним спілкуванням з авторами та фахівцями, думати гнучко.

Основна мета музею як структури – науково-дослідницька робота. Думаю, що з обсягом післявоєнної фотографії ми впораємося за найближчі років п'ять, якщо працювати в тому ж темпі. За кілька років остаточно дослідимо ХШФ, зараз завдання – вписати її у світовий контекст, бо це чистий постмодернізм, точка відліку в Україні.

Для музею пишуть мої колеги Олександра Осадча та Надія Ковальчук. Із Сашею я познайомився через дослідницьку платформу PinchukArtCentre, а з Надею ми зустрілися в Парижі на ярмарку Paris Photo. Ми втрьох – це правління нашої громадської спілки, тож юридично музей створили фотографи та мистецтвознавці, у наглядовій раді – Влад Краснощок. Також співпрацюємо із зовнішніми авторами: Оленою Червоник, Аліною Сандуляк, Галиною Глебою. Щоб зробити якісний матеріал – необхідно довго чекати, це тривалий процес. Ми не женемося за короткими популярними статтями, для нас пріоритетним є докладне дослідження, щоб читач глибоко занурився в тему.

Монографія «Гра проти апарату» – це перша ґрунтовна робота про ХШФ, яку Надія зробила в межах диплому в Сорбонні. Це новий рівень для країни, книга написана доступною мовою. Я не очікував, що нам так швидко вдасться видати таку роботу, присвячену ХШФ. Про школу всі говорять і нібито всі знають, але мало досліджують. А це історія десятків людей, які співіснували півстоліття, сварилися через ідеї, вони всі яскраві індивідуали та художники, тож будь-яка спроба їх об'єднати під одним дахом була недосяжна. Надія приїздила та з усіма бачилася особисто. Це класний підхід, адже ти ще раз проговорюєш інформацію з авторами, чуєш їхню думку, зіставляєш факти, завдяки цьому можеш зробити власні висновки.

Завдання нашого експозиційного простору: щоб Харків мав можливість прийняти фотографії з будь-якого світового музею, тобто гарантувати належне зберігання робіт. І наш пріоритет – досягнути цих складних технічних умов, а не відкритися якомога швидше. Аналогічна історія з власною музейною колекцією: є стандарти рівня вологи, температури, освітлення, пакування – це все питання фінансів. У світовій музейній практиці використовують комп'ютерні програми з менеджменту колекцій, де можна обрати об'єкт, опис, фото, оптимізувати пошук, навігацію, однак вони коштують дуже дорого. Ми поки зберігаємо базу в Excel з файлами про авторів двома мовами: англійською та українською.

ПРО ХШФ

Харківська фотографія як явище надзвичайно крута. Маючи загальне уявлення про світову фотографію, розумієш, яке значне місце в ній посідає ХШФ, зокрема завдяки Михайлову. Зараз ми маємо справу з радянським контекстом: Харків створив власну естетику, спираючись на радянський побут і культурні коди. В інших країнах СРСР, тій самій Прибалтиці, фотографія прагнула до більш західноєвропейського стилю. А ХШФ вдалося відтворити глибину соціальних процесів у радянській спільноті. Із художніх прийомів найвагомішими є «луріки» (розфарбування) – колективний яскравий смак – і «накладання» – подвійність, дуальність. Обидва винайшов Борис Михайлов.

Харківська школа – це унікальне явище, її принцип та естетика сформувалися в 60–80-х, однак актуальні й досі. Ми (група «Шило») почали займатися фотографією ближче до тридцяти, кожен вже отримав професію, сформував світогляд. Коли починаєш займатися мистецтвом, як і в науковій діяльності, ти береш певну точку відліку. Тоді для нас цією системою стала саме ХШФ, вона нам подобається, з нею цікаво працювати, продовжувати традицію. Хотілося, щоб про неї дізналося якомога більше людей. За кордоном ми з Владом зазвичай починаємо знайомство зі вступу про Харків, що він завжди був на межі радянської та європейської культури, про Бориса Михайлова та ХШФ. І лише потім дістаємо зображення та розповідаємо предметно.

Класно, коли автор має громадянську позицію, вона завжди негативна щодо державної. Бо коли в державі все добре – у громадянській позиції немає потреби. Щодо впливу ХШФ: у Німеччині нещодавно відбулася виставка, де брали участь українські художники, зокрема Микола Рідний, Влада Ралко, які декларували вплив Михайлова та харківської школи.

ПРО ФОТОГРАФІЮ

Загалом в Україні забагато поверхневих матеріалів про фотографію, не вистачає ґрунтовної інформації. Коли ти починаєш зосереджено читати статтю та зіставляти текст із зображенням, виявляється, що дуже мало дослідників, чиїм роботам ти віриш. Деякі пишуть про харківську фотографію, хоча навіть не знайомі з автором, наприклад, беруть тексти Тетяни Павлової та на основі її матеріалу створюють свій.

2008 року було дуже мало інформації: публікація «Щоденник фотографа» Рупіна, декілька книг Михайлова «Незакінчена дисертація», паралельно із цим була коротка оглядова стаття Тетяни Павлової «Веер в кулаке». Також інтерв'ю Миколи Рідного з Борисом Михайловим, у якому він розповідав, що на початку 90-х між художниками панували напружені стосунки, спільнота розділилася на два табори, і він давав чорні мітки авторам, які його не підтримали, це означало «Не дивись на мене, не розмовляй зі мною». І нам це дуже імпонувало, бо, з одного боку, є класні картинки, з іншого – історичний соціальний контекст і особистість. Фотографія для тебе така важлива, що ти не відокремлюєш зображення від людини. А потім ми почали всім телефонувати та знайомитися: у Харкові ми показували свої фотографії Павлову, Солонському, Пятковці, Манко. 2009 року я напросився в гості до Михайлова та приїхав до нього в Берлін.

Мені фотографія з усіх видів мистецтва імпонує найбільше, бо хороше фото залишає простір для інтерпретацій. Коли бачиш картину – там усе чітко, як хотів художник, він створив свою реальність. А в навіть пофарбованій світлині реальність не тисне, не стискає в рамки чиєїсь голови. Для мене хороша якісна фотографія містить певний історичний наратив і виконана в естетиці, що відповідає часу та особистому погляду фотографа. У сучасній фотографії втомлюєшся від величезної кількости саморефлексії в картинках.

ПРО КОЛЕКЦІЇ

За кількістю робіт у колекціях світових музеїв ХШФ далеко попереду порівняно з іншими українськими фотографами. Наприклад, кожен проєкт групи «Шило» десь є: «Хроніка», «Закінчена дисертація», «Втеча Тимошенко», наші з Владом окремі серії «Больнічка», «Лікувальні грязі». Класно, коли ти не просто знімаєш, а ще й отримуєш підтвердження, що воно того варте, коли куратор музею побачить твої роботи і вирішить придбати в колекцію. Зазвичай у куратора є зв'язки з меценатами, яким він каже, чиї роботи треба купити в музей, деякі – бере за власні кошти. Також фотографії спонтанно продаються через Facebook, під час зустрічей на каві, виставок. Одного разу до мене на аукціоні, де були мої фотографії, підійшов чоловік: «Це твоя робота?» – «Моя» – «Я її купую». Ця мить випадковости – важлива складова, що допомагає монетизувати мистецтво.

Нещодавно Центр Жоржа Помпіду отримав роботи харківських авторів, зокрема й групи «Шило». Наші роботи дісталися навіть Ріо-де-Жанейро, а також є в Музеї образотворчих мистецтв в Г'юстоні та Музеї фотографії в Кіосато (Японія). Молоді митці до 35 років можуть надсилати свої роботи в кіосатський музей, і він щороку купує найкращі світлини в колекцію. Відбіркова комісія складається з визначних світових авторів: Ейко Хосоє, Дайдо Моріяма. Японська фотографія надзвичайно відома у світі, хочеться вивести харківську на аналогічний рівень. Наприкінці 60-х був відомий журнал Provoke як форма протесту проти радісного американського сприйняття японської дійстности, де фотографи створювали агресивну контрастну чорно-білу фотографію.

В експортній спільноті фотографів-колекціонерів завжди є жага до відкриття нових авторів. Наприклад, як колись в Америці знайшли Вівіан Маєр, а в Чехії – Мирослава Тихого. Зараз багато молодих фотографів знімають на високому рівні, завжди є динаміка, потреба сповнювати віртуальний простір новими зображеннями.

Про плани

У межах видавництва музей прагне й надалі створювати книги про історію фотографії, виокремити різні концепції. Харківську школу можна розглядати в різних розрізах, щоб повноцінно описати процес, треба видати книжок п'ять. У монографії «Гра проти апарату» 169 зображень, у ній висвітлено початок ХШФ і оглядово кілька гілок, вона добре розкриває загальну картину. Однак, наприклад, ще недоопрацьовані 80-ті, умовно «друге покоління», паралельно з яким продовжувало існувати «перше». Тож постає питання, як це все узагальнити. Поки з найближчих планів – видання «Щоденника фотографа» Юрія Рупіна. Сам фотоархів Рупіна перебуває у Вільнюсі, з нього оцифровано лише до ста обраних негативів.

Звісно, на цей рік є мета нарешті відкритися восени, мрія – виставкою Бориса Михайлова. Часто його приналежність до ХШФ дуже спрощують і узагальнюють. Це образливо для нього, його змішують з іншими, хоча Борис Андрійович – єдиний автор, який працює з 60-х до сьогодні, у нього видано вже двадцять книг, чи багатьом про це відомо? Якщо дуже умовно порівняти, внесок Михайлова складає приблизно половину від усієї харківської фотографії. Іноземні куратори часто не вірять, що таку значну кількість робіт створила одна людина.

Зараз команда музею починає підготовку до виставки «Автор у грі» в ЄрміловЦентрі, де харківська школа фотографії буде представлена крізь колективну саморепрезентацію. Відкриття заплановане на кінець травня.