Три студії, які завдяки творчості формують світ майбутнього

за підтримки

Як розвивати креативне мислення в дітей.

Існує стереотипна думка, що умовне покоління «Z» тільки й знає, що сидіти у віртуальному вимірі гаджетів. Однак у паралельному дитячому всесвіті додаткова освіта є невід’ємною складовою всебічного розвитку. Раніше її основним осередком були художні та музичні школи, а також центри та палаци дитячої та юнацької творчости, де навчали від хореографії до астрономії. Цей зазвичай академічно-консервативний формат давав дітям базовий інструментарій та алгоритм дій, за допомогою якого вони могли продовжити шлях уже професійно. Зараз засновники дитячих гуртків частіше стають на боці неформальної освіти, ігрових форм і проєктних рішень. Ми завітали до дитячих творчих студій d16, dash! і «Цвітна капуста», щоб докладніше дізнатися про їхній підхід у навчанні студентів.
Мій викладач малювання був тією великою людиною, яка, на мою думку, необхідна кожній дитині. Той, хто візьме за руку та покаже, що є щось ще. Я була вражена його внутрішнім світом, він зроблений з іншого тіста на відміну від мого кола спілкування. І завдяки його інакшості я почала пошуки себе. Я вважаю, що для дитини важливе доросле оточення крім батьків, яке може показати різноманітність світу. Ірина Іллінічна, викладачка моєї дочки, все життя працює в ліцеї мистецтв. Вона їздила з дітьми на конкурси та фестивалі, показувала їм світ, завдяки чому студенти усвідомлювали цінність їхніх умінь і навичок. Шість років тому я вирішила, що було б класно реалізувати власний художній проєкт, схожий на її підхід. Стадія прийняття цієї ідеї була тривала, адже психологічно складно змінити фах дизайнера інтер’єру на вчителя малювання. Мені здавалося, що тільки творчістю ти ніколи не зможеш гідно забезпечити себе. Однак я горіла цією справою, тож почала займатися з друзями дочки в нас вдома. Поступово нові люди дізнавалися про мої уроки через знайомих, охочих побільшало, тож з розширенням студії я знайшла помічників і сформувала штат. Наші викладачі різні за гендером і віком. Кожен несе власний вайб: наприклад, я швидка, чітка, прямолінійна та люблю колір і фарби, хтось інший – м’який, добрий і тяжіє до графіки. Так ми показуємо дітям, що всі важливі та потрібні, можна бути класним у будь-якому віці.
ПРО РОЛЬ ДОРОСЛИХ
Віра Толмачова, засновниця дитячої студії вільного малюнку d16 art lab
Групи у студії поділені за віком. З трьох до шести років ми розкриваємо самість, власне «я», амлітудність руху, відчуття насичености та щільности фарби. Трирічній дитині даєш аркуш А2, і вона заповнює всю площу «космосом», є динаміка, об’єм, рух, глибина. У дев’ять новачки зазвичай малюють маленькі «іконки», вони закуті у власних межах, відчуваючи себе там у безпеці. Коли дорослий вирішує процеси за дитину, вказує, що їй намалювати, вона стає звичайним виконавцем і втрачає свободу, це стає ремеслом. А творчість народжується лише за вільних обставин. У нас у студії немає шаблонного малювання, перемальовувати – це механічний процес, де копіюється візуальна мова іншого митця. Це можна робити по відео на ютубі, головне питання: навіщо? А для цього потрібно навчися думати. У нашій студії ніхто не вимагає чогось конкретного, новачків це лякає, вони приходять відсидіти, як у школі: «Скажіть, що намалювати, я зроблю». Єдине обмеження у вільній творчості – не можна малювати на чужій роботі, деяким дітям складно дотримуватися цього правила, бо у школі вчать допомагати іншим. Однак твоя робота – твоє поле, а порушення особистих меж травмує дитину.
ПРО СВОБОДУ
d16 – студія дитячого вільного малюнку, де навчаються діти від 3 до 16 років. Студії на кшталт нашої допомагають відповісти на запитання «який я? хто я?», а потім вже «чому? навіщо?». Це не тільки про майстерність володіння різними техніками, а й про процес мислення, як ти себе бачиш та висловлюєш. Одного разу був випадок: прийшла нова дівчинка років семи, яка ніяк не могла завершити роботу, постійно щось виправляючи. Це вже був «дзвіночок». А потім вона почала ридати, бо в неї не виходили очі. Я намалювала власний варіант на іншому аркуші та запропонувала їй. Дівчинка погодилась, але, побачивши результат, знову стерла та повернулася до сліз. «Не такі очі» – «Тільки ти знаєш, які мають бути очі. Ніхто у світі, крім тебе». Це ілюстрація нашої місії: дати дитині розуміння, що ніхто не вирішить замість неї. Займаючись цією роботою, за 20-30 років ми отримаємо спільноту усвідомлених людей, які знають, чого вони хочуть. Малювання – це практика усвідомлености, одна з форм медитації, спостереження за внутрішнім «я» та зовнішніми проявами. Як тобі в цю мить: м’ятно чи солодко, сумно чи холодно?
ПРО УСВІДОМЛЕНІСТЬ
В академічній художній школі навчання поділяється на напрями: живопис, композиція, малюнок, скульптура. У професійному контексті наша студія має курс академічного малюнка для підлітків, які готуються до вступу. Однак це вже етап, коли «потрібно». А основою є система проєктів на навчальний рік, коли немає улюблених предметів, лише задана тема або власна ідея на вибір. Ми розбираємо з дітьми, як можна подати тему, що головне та другорядне. Проєкт – це завдання, яке потрібно вирішити, він стимулює думати художньо. Тема – ніби кросворд, де необхідно дібрати слова самотужки, а літери, межі, техніки обираєш тільки ти. Щороку у студії відбувається проєкт, присвячений певному художнику: вже були Гундертвассер, Матісс, Піросмані, Примаченко. Ми розповідаємо дітям про митців, вони обирають їхні роботи чи палітру як референс, у процесі видозмінюють твори крізь власне бачення. Викладач або викладачка може запропонувати щось додати чи змінити в роботі, це діалог на одній хвилі, він про любов, прийняття та вседозволеність.
ПРО СИСТЕМУ
Мислити проєктно – надзвичайно важлива навичка для дітей, бо вона дає розуміння, що будь-яку думку можна фізично втілити в життя. Одна людина у світі зараз мало що вирішує, тож важливо вміти працювати в команді, вчасно помітити класну ідею іншого та підтримати її. У межах шкільної освіти зазвичай прийнято лише критикувати, добре, якщо хоча б конструктивно, коли вказують на помилки та допомагають їх виправити. А хвалити нас не навчають. Однак у проєктній роботі необхідно вміти помічати хороше: наприклад, є певне завдання, і для його вирішення Міша має класну ідею, а Маша добре знається на кольоровій гамі. Так, є художники-одинаки, проте це не про наших дітей, вони дуже соціальні, як і ми в соцмережах, на вулицях, у транспорті. Зараз нашому місту бракує сформованих спільнот творчих людей, які створюють майбутнє, спільних місць зустрічі на форумах і фестивалях. Рано чи пізно нам усім доведеться працювати в колективі, тобто вміти класно комунікувати. Я займаюся цим проєктом, бо він стоїть на передовій майбутнього, світу візуальних практик. Те, що ми зараз вкладаємо в дітей, як будуємо комунікацію, взаємодіємо з ними, це той візуальний контент, який ми матимемо за двадцять років.
ПРО КОМУНІКАЦІЮ
Люди ще не знають, що їм потрібна архітектура. Тож одне з наших завдань – розповісти, що архітектурна практика збагачує практичним життєвим досвідом і знаннями так само, як спорт або музика, це спосіб мислення. Мій дідусь був архітектором, тож про все, що мене цікавило, в ранньому дитинстві я дізнавався від нього. У шкільні роки я відвідував гурток розвитку логіки, також малював стінгазети, створював комікси, записував пісні. Однак ані композиторських, ані режисерських, ані дизайнерських курсів тоді не було. Архітектура близька до всіх професій, пов’язаних зі створенням. Навіть до підприємництва, бо ти створюєш процеси.
ПРО АРХІТЕКТУРУ
Богдан Волинський, засновник дизайн-школи dash! для дітей та підлітків
Цьогоріч ми додали напрями графічного дизайну, дизайну інтер’єру, вебдизайну, ці професії майбутнього не замінять роботи. Дизайн – це розв’язання задачі, спочатку її потрібно сформулювати та дослідити контекст. Проєктування – про вміння вигадувати, створювати щось із нічого, брати на себе відповідальність. Ми вчимо робити проєкти, це комплексний підхід, що складається з ідеї та її втілення. Наприклад, на першому році навчання тема проєкту – «Будинок», спочатку це була будівля, де я хотів би жити, згодом дім для конкретної сім’ї, навіть якщо це будинок інтроверта, потрібно, щоб він був універсальний для кожного. Для цього ти маєш творчо мислити, відчувати матеріал, випрацьовувати смак через вправи з композиції, щоб створювати образи. Водночас є технічні речі: розміри, креслення, застосування матеріалів. Важливо, що ми створюємо реальний дім для людей, і в ньому є багато аспектів: про красу, зручність, надійність. Щоб усе поєднати, необхідно в цьому розібратися, а головне – бути готовим прийняти рішення та йти з ним далі.
ПРО ПРОЄКТУВАННЯ
Займаючись сферою альтернативної освіти, важливо переконатися, що вона знайде відгук у людей: батьків, студентів, викладачів. Найгірше, коли освітній заклад перетворюється на законсервовану установу, де однакові люди розповідають однаковими словами про однакові проєкти. Нещодавно ми запустили онлайн-курс про архітектуру, оскільки розуміємо, що не маємо можливости відкрити школи в невеликих містах. До коронавірусної кризи ми два роки викладали нашу програму у Франківську на базі дитячої освітньої організації «Дрібнота», це був наш перший тривалий досвід на відстані. Раніше в інших містах ми тільки проводили партнерські воркшопи та брали участь у фестивалях тривалістю до тижня.
ПРО ОСВІТУ
Останнім часом я спостерігаю тенденцію зміни поколінь. Батьки наших студентів жили в умовну епоху критики, коли все мало бути правильно. Тож зараз вони намагаються бути максимально хорошими та хвалити буквально за все. Дітям у таких сім’ях складніше переосмислювати власні рішення, шукати альтернативні ідеї. Помилки – це точки росту, завдяки ним діти дорослішають на очах, стають сильніші та впевненіші. У дітей є особливість: коли вони працюють із собою як замовниками, то уникають зайвих питань, їм складніше приймати аргументи ззовні. Якщо необхідно щось змінити у проєкті, деякі, щоб не виконувати додаткову роботу, починають підлаштовувати аргументи під завдання, обґрунтовувати своє рішення: «Кухня на другому поверсі, бо мені зручно щодня нести продукти по сходах». Часом неуважні студенти не знають, де вони залишили свої роботи і не можуть їх знайти, тож запитують «Де моя робота?» – вони розраховували, що викладач покладе її на місце. Проте після однієї втрати роботи людина починає цінувати свої зусилля та розуміє, навіщо це так.
ПРО ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
Ми завжди ставимося до дітей як до рівних за винятком об’єктивних відмінностей: фізичних можливостей, просторового та життєвого досвіду. Ми не ділимо групи за віком. Одна з причин чому – бо в сучасному суспільстві важливо вміти взаємодіяти з різними людьми. Викладачі і студенти відрізняються лише досвідом, вони старші і молодші колеги, які працюють над однією справою. Старші діти вже розуміють, що вони – не центр всесвіту, вони краще сприймають ідеї проєктів про екологію чи суспільство. Однак завжди бувають винятки. Одного разу в Києві на тижневий воркшоп записалася семирічна дівчинка. Тоді ми створювали проєкти парків. На аркуші А1 вона розробила докладний план і макет, провела неймовірну презентацією. Тоді я був вражений. Я намагаюся навчитися в дітей самобутности, у них є авторитети, але вони в певному сенсі їх не визнають. Не те, щоб вони все піддають сумніву, мені здається, нове покоління просто інакше мислить, вони ближчі до сучасних цінностей.
ПРО РІВНІСТЬ
Ми починали цей проєкт з розвитку професійної спільноти архітекторів, з ідеї підвищити якість архітектури. Зараз наша школа – це місце зустрічі: ми запрошуємо колег на критику, проводимо дітям екскурсії на різних об’єктах, організовуємо виставки, публічні дискусії. Навколо студії утворилося середовище зі спільною метою, з’явилася спільнота не лише творчих людей, а й тих, хто розділяє однакові цінності та вектор розвитку. Адже креативність стосується не тільки професійного контексту, це про життя: мати хороший смак, щоб обрати одяг, зробити гарну презентацію страви. Тому креативна спільнота відкрита для всіх, вона не є колом обраних. Назва студії багатозначна: удар по столу, тире, швидкий ривок, а знак оклику наприкінці надає енергії, бо ми тут ділимося нею. dash! – мандрівна студія: раніше ми проводили заняття на вулиці Дарвіна, за шість років це вже наш п’ятий переїзд. Думаю, що це не випадково, бо в певну мить ми маємо спроєктувати власний дім, який могли б розділити з друзями. Одна з моїх мрій – об’єднати у спільній будівлі знайомих з культурних інституцій, людей, які займаються класною справою.
ПРО СПІЛЬНОТУ
М: У дитинстві я відвідувала музичну школу та різні художні гуртки-студії, де було багато умовностей і заборон, що провокували страх. Однак мій тато – театральний режисер, а мама працювала в театрі ляльок мистецтвознавцем, тож у мене була класна можливість бігати мистецькими коридорами, відвідувати вистави, залаштунки, музей. Це занурило в середовище та сформувало надивленість, таємничість сцени захоплювала мене. Однак мої батьки одразу обрізали цю опцію, бо самі були професійно пов’язані з театром. Харків, 90-ті роки, перспектив немає – «Дівчинко, забудь про це». А бажання творчого середовища на зникло, не одного напряму, а всіх. Музичну школу я закінчила «зі скрипом», у її стінах музика швидко втрачає свою магію після першого ж академконцерту. Вперше поживне середовище і класного наставника я знайшла вже в худпромі в майстерні Євгена Івановича Бикова.
ПРО ДИТИНСТВО
Марія Коломієць, засновниця артхабу «Цвітна капуста»
Сергій Бєлозьоров, викладач хабу, музикант
С: Полігоном нашого з двоюрідною сестрою дитинства був будинок дідуся. Там ми були вільними робити все, що забажаємо, крізь світ наших фантазій у дворі могли вирости джунглі та виникнути нові міста. У бабусі теж була бурхлива уява: звичайний суп міг готуватися за «марсіанським» рецептом. Згодом я теж потрапив у музичну школу та зненавидів гітару. І тільки в «Артеці» дізнався, що пісню можна заграти акордами.
М: У «Капусті» викладач – це партнер за творчістю: є дитина з безмежною енергією та безліччю ідей та дорослий з практичним досвідом і розумінням, як ці ідеї втілити в життя. І це взаємодія, обмін. Хочеться не безпосередньо навчити, а натякнути. Зараз у «Капусті» я намагаюся створити простір, де майстри з любов’ю діляться з дітьми власним досвідом, палають своєю справою та заражають нею інших. У «стандартних» школах часто бракує дорослих, які можуть навчити, не відбиваючи бажання вільно імпровізувати. Головний принцип набору команди: розпізнати людину, чи вона «твоя», а комфортна взаємодія вибудовується вже з досвідом: «Працюй з тими, кого хочеш обійняти». Цієї весни я усвідомила, що насправді в хабі не тільки діти потребують нас, а й ми, дорослі, потребуємо дітей. Завдяки ним ми оновлюємося, сповнюємося, вони сильніші за нас. І це важливо проговорювати, щоб відчути рівність і відповідальність одне за одного, поглибити взаємодію та довіру.
ПРО ВЗАЄМОДІЮ
Одного разу в хаб прийшов новий хлопець, він поводився агресивно, ламав інструменти, демонстративно показуючи, що йому нудно. Я вирішила з ним поговорити та пояснити, що він нам заважає. Проговорила з його мамою, що дитині дискомфортно. А в хлопця всередині відбувається боротьба: йому хочеться, але він не розуміє, як поводитися. Він виставляє колючки, він звик до іншої форми поведінки. І наступного дня вони повернулися, бо хлопець дуже просив прийти, хоча й через внутрішній спротив. Коли розмовляєш і чуєш дитину, повільно знімаючи її колючки, в певну мить вона дозволяє себе обійняти та стає твоїм другом – відбувається «розм’якшення».
М: В Aza Nizi Maza мені було замало дійства, яскраво запалювалась я тільки перед відкриттям виставок, мені подобалося створювати колаборації: запрошувати театралів і музикантів. На одній з подій ми з Моржем (Сергій) навіть організували дитячий хор з юних художників. У хабі три напрями: театральний, музичний, художній. Група не поділяється за віком: у продакшені беруть участь діти від 4 до 16 років. У всіх однаковий рівень залучености, кожен розуміє свою роль і відчуває відповідальність. Щоденні зустрічі занурюють, розігрівають, ніби пластилін, діти перебувають у спільному творчому потоці. У межах літніх таборів вони можуть проявити себе в повному творчому спектрі, стати мультиінструменталістами. Разом ми створюємо творчий проєкт: наприклад, виставу чи кліп, і в ньому дитина має різні артистичні завдання. У командній роботі всі «киплять», обов’язки не розмежовуються, це форма гри. І дорослі теж грають, попри страх сцени. Людина здається мені довершеним організмом, який може все. Творчість є невід’ємною частиною кожного, хто створює. Важливо вміти це віднайти та розвинути.
ПРО ТВОРЧИЙ СПЕКТР
С: Головне – не стати снобом. Як кажуть, «музиканти – цинічний народ», божевільна чехарда концертів тебе певною мірою «окислює», і ти забуваєш деякі речі, стаєш людиною дороги, «вкриваєшся накипом». А завдяки «Капусті» я «згадався», зрозумів, що не варто відокремлювати музичний світ від інших.
М: Щоразу новий проєкт – це нова гра та правила, що вимальовуються в процесі. Ми даємо базові знання як інструмент: щоб зробити ляльку, потрібно нагріти пластилін, або показуємо принцип пап’є-маше – це все техніка. У «Капусті» ми спілкуємося моделями, проводимо універсальні аналогії. Теорія йде паралельно з практикою: ти одразу береш у руки музичний інструмент і вивчаєш ритмічний малюнок. Єдина можлива оцінка – не добре чи погано, а цікаво чи нецікаво. Коли формулюєш завдання, всі розуміють, що робити, але це гнучкий хаотичний процес з умовним результатом. Коли дозвілля стає необхідністю, згодом воно вдосконалюється до навички. Навесні ми почали робити проєкт «Шапіто», це буде театралізована клоунада, її курує Олена Єрмишкіна. Діти бояться дуркувати на сцені, не хочуть, щоб над ними сміялися. У житті важливо дозволяти собі бути смішними, вміти поставитися до ситуації із самоіронією. Спочатку діти були «дерев’яні», однак поступово «розм’якшилися». Вони самі продумують образ, сценарій, костюми, грають свого персонажа.
ПРО ПРИНЦИП ГРИ
С: Кожний проєкт – це ніби музичний джем, він може вдатися, а може ні, процес пріоритетніший за результат. Дітей структурує зацікавленість. У таборі для кліпу діти зранку вчать пісню, потім роблять до неї 3D-анімацію, хореографію, малюють ілюстрації. Коли я повертаюся в «Капусту» зі структурованого світу за вікном, я щоразу дивуюся динаміці, яка тут панує. У багатьох людей маятник йде у крайність впорядкованости, все занадто статично, а важливо примиритися з хаосом.
Сподобалась стаття?
Поділись з друзями!

Команда спецпроєкту

Журналістка: Надія Дігалевич
Редакторка: Олена Руда
Дизайнер: Максим Гармаш
Куратори проєкту: Олена Руда, Сергій Прокопенко
Дистрибуція: Ярослав Устіч