Як в Харкові та області працюють з гендерно зумовленим насильством
Протягом двох місяців ми говорили з представницями й представниками організацій, які протидіють гендерно зумовленому насильству в Харкові або допомагають впоратися з його наслідками. Публікуємо третій матеріал із серії. Попередні читайте за посиланнями: «Показати, що можна інакше» і «Насильство з боку іншої людини — це найскладніша психологічна травма».
Єлізавета Морозова — начальниця відділу методичного забезпечення соціальної роботи у Харківському міському центрі соціальних служб «Довіра». Центр допомагає людям, які опинились в складних життєвих обставинах, — зокрема тим, хто переживає або пережили гендерно зумовлене чи домашнє насильство. «Довіра» має дев’ять відділів, які працюють у кожному районі Харкова.
Найчастіше люди приходять до центру після випадків гендерно зумовленого насильства між чоловіком та жінкою і між батьками та дорослими дітьми. Повномасштабне російське вторгнення, стверджує Єлізавета, негативно вплинуло на родинні стосунки: в суспільстві побільшало емоційне та психологічне напруження. Війна принесла і нові виклики: «Зараз багато “родин на дистанції”: чимало жінок з дітьми виїхали за кордон, багато жінок і чоловіків пішли захищати нашу державу. Родини роз’єднані. Наодинці вони стикаються з надважкими ситуаціями, які на них окремо негативно емоційно впливають. [Як наслідок — ред.] це негативно впливає на стосунки. Збільшились кількість розлучень, конфліктів, домашнього і гендерно зумовленого насильства у родині». У протидію цьому ростуть, відмічає Єлізавета, державні й недержавні організації — ті, які допомагають і підтримують постраждалих від ГЗН, і ті, що працюють безпосередньо з кривдниками.
До Центру «Довіра» люди потрапляють від Комітету у справах сім’ї, поліції, освітніх закладів, громадських організацій — за згодою постраждалої особи.
«Часто люди, які до нас звертаються, усвідомлюють, що у них в житті щось не так, але не розуміють, що це насильство. Найперший крок — усвідомити цю ситуацію, яку потрібно вирішувати чи зупиняти: або через спілкування з партнером, або з залученням сторонніх фахівців, або юридичним шляхом [через притягнення до відповідальності й
розлучення, — ред.]».
Спочатку для людей створюють безпечні, комфортні умови, в яких вони не почуватимуться вразливо; знатимуть, що їх підтримають. Постраждалим роз’яснюють їхні права й розповідають про структури, до яких вони можуть звернутися для розв'язання свого питання; надають психологічну і юридичну допомогу, пропонують поселитися у прихисток чи інші місця тимчасового переживання, якщо ситуація критична. «У середньому в притулку людина проживає близько трьох місяців. Цього часу достатньо, щоб людина більш-менш оговталася від пережитого стресу, зрозуміла, що робити далі, аби, наприклад, жити окремо: знайшла роботу, відклала гроші на оренду квартири тощо».
Якщо дитина стає свідком насильства, зазначає Єлізавета, вона автоматично стає постраждалою. У таких випадках «Довіра» відвідує оселю родини, щоб проаналізувати, як вона живе, — і сформувати план комплексної допомоги.
Іноді, розповідає Єлізавета, конфлікти провокує відсутність фінансів. Тоді «Довіра» перенаправляє людей до Центру зайнятості, підказує курси підвищення кваліфікації, мотивує працевлаштуватися — і це сприяє вирішенню конфлікту. Подекуди допомагає вирішити ситуативні випадки з гендерно зумовленим насильством.
«Важливу роль у вирішенні ситуації відіграє вмотивованість фігурантів конфлікту. Якщо вона є, наші фахівці знаходять шляхи розв’язання проблеми. Але це лише коли є сенс їх шукати. Коли відбуваються правопорушення і нам потрібно захищати постраждалу, поміщати її в безпечне місце, вступають в дію інші механізми: робота правоохоронних органів тощо. Тут наше завдання — не знаходити шляхи примирення, а захистити постраждалу особу, надати їй повний спектр допомоги, мінімізувати негативні наслідки насильства».
Міжнародні норми забороняють перетинатися організаціям, які допомагають постраждалим, з тими, що взаємодіють з кривдниками, тому Центр «Довіра» з ними не працює. Але у місті є програми для кривдників, які може пройти будь-хто, говорить Єлізавета. Вона зазначає: «Ми можемо лише проінформувати про існування програми і направити людину до Комітету у справах сім‘ї, молоді та спорту за районом проживання кривдника. Людина може піти туди добровільно або за рішенням суду — в останньому випадку це обов‘язково. Якщо кривдник не відвідує програму, це тягне за собою відповідальність. Самостійно такі корекційні програми відвідують вкрай мало».
Зазвичай працівники Центру зі слів постраждалої особи розуміють, чи є у партнера мотивація змінюватись. Якщо так — рекомендують фахівців, психологів. «Коли є позитивні тенденції, постраждала особа зі свого боку вже знає, куди їй звертатися. І кривдник знає, які його чекатимуть наслідки».
Про відновлення після гендерно зумовленого насильства Єлізавета говорить: «Постраждалі часто себе знецінюють. Вони не в змозі відстояти власні кордони або не знають, що вони у них є. Часто цю модель поведінки беруть з родин: коли в дитинстві кордони постійно порушувались і це вважалося нормальним. Тобто якщо тобі там десь дискомфортно — нічого страшного, так має бути», — ділиться Єлізавета. Фахівчині Центру «Довіра» допомагають постраждалим відновлювати особисті кордони, спроможність, сили. «Тут важливо віднайти власні ресурси, психологічно ствердитися, щоб змогти протистояти й діяти у своїх інтересах. [У довгих аб’юзивних стосунках — ред.] для постраждалих пріоритетом часто стають інтереси кривдника, на жаль. Увесь ресурс життя у них йде на те, щоб “не провокувати” повторного конфлікту, насильства. Люди втрачають [цей ресурс, — ред.] — і з цим також працюють психологи».
Українське суспільство звичне до насильства; багато людей переконані, що жорстокість треба терпіти, мовчати про неї. Це підживлює домашнє насильство, говорить Єлізавета та зауважує: «На рівні держави розробляється багато програм та ініціатив з протидії, але до нульового толерування насильства у країні ще довгий шлях. Ця робота має продовжуватись. Зміна світогляду — це тривалий процес». Щоб ці зміни продовжували відбуватись, просвітницька робота має починатися з дитячих садків — коли дітей вчать відстоювати свої бажання і говорити “ні”».
Люди не завжди готові звертатися до державних установ — можливо, маючи упередження про, наприклад, розповсюдження персональних даних, сумніви, що їм там допоможуть. Тому взаємодія з громадським сектором для держави дуже важлива. І важливо мати довіру і розуміння, що ми всі працюємо на одному полі й для спільної мети.
Таміла Беспала — адвокатка Харківської правозахисної групи (далі — ХПГ), керівниця приймальні Української Гельсінської спілки з прав людини. Таміла працює з постраждалими від домашнього і гендерно зумовленого насильства і злочинів на ґрунті ненависті проти ЛГБТК+ людей. Харківська правозахисна група в цілому наразі сфокусована на розслідуванні воєнних злочинів на національному і міжнародному рівнях.
Щоб притягнути людину до відповідальності за гендерно зумовлене насильство, потрібні докази: свідки, аудіо, відео. Збір доказів — виклик для постраждалих, розповідає Таміла. «У них немає ні часу, ні можливості ввімкнути це аудіо. Треба знайти свідків, які не боятимуться ходити потім в суд або отримувати погрози від кривдників. Знайти людей, які б погодилися влізти в цей неприємний процес, дуже складно».
Механізм притягнення до відповідальності за злочини на ґрунті ненависті — за ст. 161 ККУ — в Україні не відпрацьований, вважає Таміла. Тому досить рідко вдається завершити успішно справи про напади на ЛГБТК+ людей. Коли українське законодавство не допомагає, вона старається добитися розгляду справи в Європейському суді з прав людини (далі — ЄСПЛ).
Примітка. Головний компонент злочинів на ґрунті ненависті — упередження проти певної групи людей. гендерно зумовлені злочини на ґрунті ненависті — це злочини, які люди вчиняють, бо упереджені щодо гендеру постраждалих. Нетерпимі люди часто вважають життя, досвід і вигляд ЛГБТК+ людей порушенням сталих гендерних норм: «правил», що означують, якими мають бути чоловіки та жінки та які між ними мають бути стосунки. Відтак злочини на ґрунті ненависті щодо ЛГБТК+ спільноти часто підпадають під «парасольку» гендерно зумовленого насильства.
Справи, з якими Таміла працює, часто не є кримінальними, коли порушник в СІЗО. Але вони все одно важкі та часто переходять в кримінальні, з фізичним насильством: «Морально проходити через весь цей процес дуже важко подекуди навіть мені, що казати про потерпілих та їхніх дітей».
Таміла розповідає про успішну справу: вона захищала права матері двох неповнолітніх дітей, яка страждала від психологічного, економічного і фізичного насильства. Їй вдалося застосовувати до кривдника тимчасовий заборонний припис [правова вимога припинити насильство — ред.], потім довготривалий — за допомогою суду. Таміла супроводжувала клієнтку через розлучення, позбавлення кривдника батьківських прав і розділення майна. З жінкою працював психолог і, Таміла вважає, це позитивно повпливало на справу — моральний тиск часто змушує людей припинити процес. «Окрім цього, у неї була підтримка, змога жити окремо від кривдника. Зараз ми підтримуємо зв’язок, все добре, — хоча кривдник, нехай він і позбавлений батьківських прав, нещодавно намагався спілкуватися з дітьми, які ще не відійшли від шоку».
До успішного завершення суд йшов три роки. «Я вам скажу, це я ще швиденько впоралась, — коментує Таміла. — Там же був цілий букет. Це ж не одна справа. При тому, що коли ми говоримо про домашнє насильство, там мають бути строки зовсім інші. Це має вирішуватися швидко. Але це зовсім не працює на практиці». За ці роки Таміла нескінченно викликала поліцію для клієнтки — кривдник ломився, погрожував, псував вхідні двері у квартиру, переслідував їх постійно: «Це був просто жах».
Таміла розповідає, що правоохоронні органи лише частково дотримуються Стамбульського протоколу, коли розслідують випадки гендерно зумовленого насильства. Зокрема, ці норми активно застосовують в роботі з російськими воєнними злочинами. Вчити цим «нормам людяності» треба масово: і не керівництво правоохоронних структур, а тих, хто працює «в полях». Наприклад, не всі розуміють, що не можна, аби з жінкою, яку зґвалтували, спілкувався судмедексперт-чоловік: «Я ж потім не зможу результати експертизи використовувати в жодному міжнародному суді».
Примітка. Стамбульський протокол — це набір міжнародних рекомендацій з документування катувань, жорстокого поводження та їхніх наслідків, щоб це могло слугувати доказом в суді. Відтак, при обстеженні чоловіком після зґвалтування або тортур, жінка може ретравматизуватися, що суперечить етичним нормам протоколу.
Доказом у справах про гендерно зумовлене насильство також є психологічна експертиза: постраждалі проходять тести, які психологи аналізують — і зрештою пишуть висновок, що можна використовувати в юридичній площині. «Цікаво, що висновок спеціаліста є доказом для будь-якого міжнародного органу сьогодні, а в Україні з цим складніше, — зазначає Таміла. — Не у всіх кейсах і не всі судді беруть до уваги ці висновки. Якщо це не висновок судово-психологічної експертизи, тобто спеціаліст, який його писав, не зареєстрований в реєстрі Міністерства Юстиції, його не приймуть. Уявіть собі цей рівень бюрократії: ООН, ЄСПЛ прийме, а український суд — ні».
Таміла говорить, що з початком повномасштабного вторгнення за допомогою у справах ГЗН стали звертатися менше, — вважає, що скоро ця цифра знову почне збільшуватись, але «зараз у людей інші проблеми». Розповідає, що більшість її клієнток в аб’юзивних стосунках виїхали з України.
Коли питаємо, як вона реагує на погрози з боку кривдників, яких намагається притягнути до відповідальності, Таміла відказує, що вже не звертає на них уваги. «Це така професія, що якщо боїшся, то краще не займатися».
Іванна Ковальчук — заступниця менеджера програми протидії гендерно зумовленому насильству у Міжнародному медичному корпусі. Це міжнародна гуманітарна організація, яка надає допомогу постраждалим від війн, конфліктів, катастроф та хвороб. Їхня місія — допомога громадам, що постраждали найбільше, медичним та іншим життєво важливим забезпеченням, і сприяння їхньому розвитку. Програма протидії гендерно зумовленому насильству Міжнародного медичного корпусу працює з березня 2023 року у Харкові. Команда надає різні види послуг, зокрема психосоціальну підтримку та допомогу жінкам та дівчатам, — у тому числі тим, хто пережили гендерно зумовлене насильство.
Роботу з жінками команда почала з роздачі «наборів гідності» — гігієнічних наборів для жінок і дівчат — у селах і містах Харківської області. Потім почала організовувати різноманітні психосоціальні активності: малювання, йога, танці, лекції, сесії з підвищення обізнаності та інше. Що таке гендерно зумовлене насильство, як його розпізнати, куди можна звертатися і які сервіси існують, пояснювали під час цих взаємодій з громадою.
Аудиторію першочергово шукали за допомогою соціальних служб і міських, сільських рад. «Ми запитуємо, де потреба — нам дають списки. У селах люди завжди зацікавлені в розвитку своїх громад, тому з радістю приймають допомогу. Ми пишемо листа, щоб нам надали дозвіл [на проведення заходів — ред.] та приміщення — і ми проводимо заходи».
Пізніше запрацювало «сарафанне радіо» — й інші села та міста в Богодухівському, Ізюмському, Чугуївському районах почали запрошувати команду до себе. На психосоціальні активності були дуже позитивні відгуки. Тепер до багатьох громад, де вони вже були, команда Міжнародного медичного корпусу приїжджає регулярно, продовжує підтримувати жінок та дівчат і поширювати інформацію про протидію гендерно зумовленому насильству.
Під час цих активностей спеціалістки нагадують про послуги юристки, психологині, кейс-менеджменту, а також про безпечні простори для жінок і дівчат, відкриті Міжнародним медичним корпусом у Харкові цієї осені. Безпечні простори — місця підтримки, допомоги та відчуття спільноти. У них Корпус проводить тематичні зібрання, творчі майстер-класи, спортивні та навчальні заняття, групові та індивідуальні сесії з психологинею та юристкою. Можна й залучити допомогу кейс-менеджерки.
Люди звертаються за допомогою спеціалісток поступово: «Ми відвідуємо жінок у громадах, проводимо групові активності у просторах — і люди починають довіряти, спілкуватися з нашими фасилітаторками. Вони їм довірять, їх знають».
Психосоціальні активності допомагають жінкам не лише знайти приємне заняття або хобі, а й нові знайомства, подруг, емоції, що дуже важливо — особливо на деокупованих територіях. «Також у нас багато різних занять типу “Як повірити у себе”, «Як знайти роботу». Після них пару жінок приходили, дуже дякували, розповідали, що пішли на співбесіду і знайшли роботу. Це дуже приємно», — ділиться Іванна.
Ці активності також сприяють запобіганню гендерно зумовленому насильству. «Уявімо собі жінку, у якої двоє дітей і вона не працює. Зараз війна: садочки закриті й дитину нема куди діти — на роботу не підеш. Вона повністю залежить від чоловіка. А якщо жінка, яка не працювала раніше, спробувала влаштуватись онлайн [на роботу — ред.], побачила, що вона може. Зрештою повірила в себе ще більше, пішла на кращу роботу — у неї з’являється додатковий заробіток. Ситуація змінюється».
Так, після сесій з обізнаності й тренінгів по протидії ГЗН «жінки та дівчата знають про свої права, це спонукає шукати вихід зі складних життєвих ситуацій, звертатись за допомогою до різних служб і сервісів, наших у тому числі».
Кейс-менеджмент у просторах Міжнародного медичного корпусу з’явився з листопада. «Це соціальний супровід», — говорить Іванна. Жінки звертаються до нас за допомогою, і кейс-менеджерка разом із жінкою з’ясовує, що саме потрібно для того, аби відновитися після насильства, до яких спеціалістів звернутися, розробляють план дій. Процес може відбуватися анонімно.
Так, жінки можуть потребувати психологічної аби юридичної допомоги чи медичних послуг — кейс-менеджерка сконтактує їх з відповідними фахівцями, які пройшли тренінги. Кейс-менеджерка може підтримувати жінку, якщо вона вирішує задокументувати злочин кривдника, наприклад, залишитися з нею під час розмов з поліцією.
«Кейс-менеджерки піклуються про якість наданих фахівцями послуг. Це дуже важливо, бо це орієнтований на людину підхід: ми орієнтуємось на жінку, на її потреби. Питаємо, що вона хоче зробити та допомагаємо у цьому».
Міжнародний медичний корпус також проводять просвітницькі тренінги для громад, соціальних працівників, медичного персоналу, освітян: «Медикам, наприклад, пояснюємо, як себе поводити з людиною, яка зазнала насильства. Завжди слухати, виявляти співчуття, ніколи не нав’язувати свої судження, думки та поради».
