У цій серії матеріалів ми говоримо з людьми, залученими до протидії гендерно-зумовленого насильства у Харкові й області та розпитуємо, як вони працюють, з якими випадками стикаються і які прогнози на майбутнє мають.
Надавати допомогу Юлія (ім’я змінено з міркувань безпеки) часто їздить разом з волонтерами, які розвозять Харківською областю гуманітарну допомогу, або евакуаторами. У першому випадку вона здебільшого спілкується з місцевими, у другому — надає кризову психологічну допомогу евакуйованим. «Запит [на психологічну допомогу — ред.] дуже великий. Люди тебе хапають і говорять в тебе, як в пусте відро. Їм треба виговоритися. Зазвичай я не знаю, як порватись на декількох людей, які хочуть уваги».
У такому режимі Юлія зазвичай і стикається з людьми, здебільшого жінками, які зазнали гендерно-зумовленого насильства. У критичних ситуаціях, після зґвалтування або побиття, для Юлії першочергово важливо вмовити жінку евакуюватися. Якщо не виходить одразу, вона залишає свій номер і номер евакуатора: інколи дзвонять, інколи — ні. Евакуйовані жінки живуть у гуртожитках для внутрішньо переміщених осіб (ВПО) чи шелтерах — їм продовжують надавати психологічну допомогу після виїзду. Завдання після евакуації — впевнитися, що людина адаптується до нормального рівня життя.
«Я тоді не працювала, але ми під'їхали з евакуацією вивозити з Вовчанська стареньку бабулю. І до нас підбігає жінка з таким, ну, лицем гендерного насильства, [з синцями — ред.]. Вона мене хапає за руку, каже: “Ви можете мене нахрен увезти? Я так більше не можу!”. Уже в машині я дізналась, що чоловік її бив… Ми її 20 хвилин чекали — не найкращі 20 хвилин, бо Вовчанськ обстрілювався. Цей час пішов на те, щоб заспокоїти тих, хто вже сидів у машині: люди нервували. Вона дуже швидко зібрала що могла. І коли [чоловік — ред.] прийшов, йому був сюрприз. Жінка просто поїхала. І ми їх призначили в харківський гуртожиток, куди вивозили більшість людей, де їх без проблем прийняли та надали допомогу. У них є психологи, тому я не наполягала на подальшій співпраці. Залишила їй номер телефона на всякий випадок. Такий рішучий крок в нікуди — і дуже швидкий.
Я їй сказала: “Якщо у вас колись через страх, що ви не впораєтесь, виникне ідея повернутися, то перш ніж робити це, ви мені подзвоніть. Ми поговоримо.” Але не дзвонила».
Гендерне насильство дуже помітне, каже Юлія. «Ти нахилився собі ногу почесати, а людина відхиляється. Або завмирає. [Історія насильства — ред.] помітна в тілесних мікрореакціях — у готовності бути атакованим. Буває таке, що ти підходиш — і клієнтка встає». Зафіксувавши такі моменти у практиці, Юлія починає обережно і м’яко питати, чи не переживали клієнтки травматичний досвід. Часто жінки кажуть, що «нічого особливого» не було — і розповідають історію аб’юзу. Перший крок у таких випадках — переконати людину: те, що з нею відбувається, — це не ок.
Була у мене клієнтка, яку чоловік примушував займатися сексом. Вона не розуміла, що це зґвалтування. Вона реагувала як жертва зґвалтування, але не розуміла, що це. [На питання про травматичний досвід — ред.] казала: “Ні-ні, у мене ніколи нічого не було”. І лише через декілька сеансів розповіла.
Далі, якщо клієнтка усвідомлює, що це насильство і готова піти — Юлія разом з колегами допомагає їй. Якщо ні — допомагає відділитися від аб’юзера, почати будувати власне життя і згодом піти. Особливо важливо, стверджує Юлія, не соромити людину за те, що вона залишається зі своїм кривдником, і не тиснути.
«Часто ці жінки не мають власного життя: роботи, достатніх доходів, досвіду. Розповідають: “Та ми дуже рано одружились — і ось 20 років так живемо, все спільне і робота спільна… “.[Їм треба — ред.] збудувати власне життя якесь, відділитись. Подбати про безпеку, щоб поки вона готується, то мала на випадок чого екстрений план. І якщо її не соромлять за те, що вона не готова піти, вона стане готова. Просто треба дати цьому час. Поступово йти до цього. Коли жінка сепарується, вона піде».
Екстрені плани, пояснює Юлія, — це продумування того, що жінка буде робити, якщо знову стане погано. «[Питаю – ред.]: “Який алгоритм твоїх дій, якщо він знову загрожуватиме твоєму життю та здоров’ю?”. І це зводиться аж до того, як розташовані капці, в яких можна вискочити надвір. Чи є сусідка або хтось близький, хто допоможе? Чи є людина, якій можна надіслати кризовий кол з телефона. Задачка — максимально пробудувати безпеку”».
Юлія також пояснює клієнткам, як працює цикл аб’юзу. Це допомагає і перестати сприймати знецінення кривдника як правду, перестати з надією реагувати на “період медового місяця” і залучатися до сварки, які він організовує. «Тоді задача стає не йому пояснити, що він не має рації (“Він же зрозуміє, я ж його люблю”), а вискочити безпечно. Змінюються сприйняття і поведінка. Тобто задачка зробити так, що поки вона набуває готовність [піти — ред.], вона вижила, фізично і духовно».
Перед сепарацією з клієнтками пропрацьовуються їхні страхи, подекуди нав’язані й стосунками, й соціалізацією.
Тому що “я його кохаю” — це зазвичай тільки одна причина. Подекуди не найголовніша. Тому що люди все-таки свідомі — і кохати того, хто тебе вбиває, через якийсь час стає неможливо. Це нормально. Аб'юз вбиває кохання. А оцим “Я його кохаю” є якісь жахи, якісь резони “Я боюсь сама не впоратись”, “Я буду нікому не потрібна”, “Я буду все життя одна”. І наша задача — пропрацювати всі ці жахи, щоб людина не боялася. Ми працюємо з оцими речами “Я без нього нічого не зможу”. А чому?
Після цього клієнтки можуть самі собі шукати роботу, житло. «Для мене файний результат — це коли вона сама шукає собі шелтер, а я підтримую і супроводжую. І тоді я можу сказати: “Дивись, ти зробила перший крок — сама знайшла”. Моя задача — навчити її про себе піклуватись, якщо ми говоримо про сепарацію, а не робити все за неї».
Юлія стверджує, що навіть якщо війна з Росією закінчиться зараз, роботи у психологів буде ще на 10 років мінімум. Рівень гендерно-зумовленого насильства, прогнозує вона, зросте у тих місцевостях, які були найбільше травмовані війною: з жорсткими боями чи окупацією, — або й тим, й іншим.
«Я була в Ізюмі нещодавно. Там дуже поганий стан населення, особливо тих, хто не виїжджав. З одного боку, ми маємо травматичну агресію, яка є нормальною частиною ПТСР. З іншого — великий страх. Люди дуже налякані всього. І все це дає зловживання алкоголю, яке прибирає гальма. І тут я впевнена, що якщо зараз порахувати статистику по Ізюму, ми б мали такий зріст домашнього насильства, що ах. Просто по тому факту, що… Через травму люди стають більш агресивні та емоційні, плюс алкоголь — і понеслась». [Ми не знайшли статистику по Ізюму, але дані МВС, отримані Reuters, показують, що в Україні цього року звернень з приводу домашнього насильства було на третину більше, ніж у «рекордний» перший рік пандемії — ред.]..
На деокупованих територіях Юлія нечасто стикалася з кейсами зґвалтувань і побиття — з травмою від перенесених тортур звертаються набагато частіше, через сором. Психологиня впевнена, що такі випадки будуть випливати з часом. Буде багато «неявних» зґвалтувань: «Зговорилися з [російськими — ред.] військовими, пригостили-випили, а відмовити страшно. І типу — “я ж сама погодилась”. І жінка навіть для себе не може дати відповідь, що це воно». Також Юлія працювала з випадками, коли неповнолітні дівчата займалися з російськими військовими сексом за захист та їжу, — і це також зґвалтування, з яким треба працювати. В окупації такі кейси припорошені додатковим прошарком сорому, особливо в сільській місцевості. «Нікому ж не розкажеш, що жінка боялась сказати “ні” або не знала, чим дітей годувати. Вона спала з окупантом. Колаборантка, все».
Повернення українських військових додому чи у відпустки — «зустріч двох травмованих світів», як описує Юлія, — також даватиме зріст гендерно-зумовленого насильства. В армії небагато якісної психологічної підтримки, кризової допомоги, — і пропрацьовувати важкі емоції військових просто нікому навчити, а їх надзвичайно багато. Відсутність відпусток і ротацій теж негативно впливають на ментальний стан.
«У мене була одна дуже тепла історія. До мене звернувся військовий після поранення, після шпиталю. Йому треба було повертатися додому, а він не хотів. Каже: “Розумієш, в шпиталі жінка не так чашку ставить — і я хочу її вдарити. Я ніколи свою жінку пальцем не торкався, поганого слова їй не сказав, а тут я відчуваю злість і боюся, що зірвусь. Поможи”. Це просто травматична бойова агресія. Робота йшла на зняття емоційного стану. Тому що ця реакція — про те, що “контейнер” негативних, важких емоцій повний. Тому треба розвантажити його. Обов’язково психоедукація: пояснити, як працює травматичний стрес, які можуть бути реакції. Пошукати з ним: “Якщо ти знов відчуєш злість, що ти можеш зробити? Як ти будеш її реалізовувати?”. Це завжди таке будування власної стратегії з клієнтом. Все добре закінчилося. Більше не дзвонив — для мене це завжди індикатор успіху… Хоча з військовими є два варіанти: або все добре, або двохсотий».
У випадках, якщо агресором є український військовий, вважає Юлія, жертві треба надавати максимальну підтримку — в умовах всебічного патріотизму про таке важко заявляти в поліцію і говорити в принципі.
Наразі гендерно-зумовлене насильство пережили більшість жінок, з якими Юлія працює «у полі». Нехай стигма звертатися до психолога і стала меншою, вона досі існує, як і нормалізація насильства — особливо у селах.
Громадська організація «Грін-Ландія» працює у декількох векторах гуманітарної допомоги, зокрема з початку 2023 року вони відкрили чотири простори підтримки для жінок і дівчат у Харківській області: самому Харкові, смт Старий Мерчик і Кочеток, й селищі Хроли.
Інна Авраменко, співорганізаторка ГО, розповідає, що діяльність просторів сфокусована на просвітництві щодо гендерно-зумовленого насильства, але у «Грін-Ландії» підписані меморандуми з іншими організаціями, у яких є шелтери й кейс-менеджмент [коли організація веде кожен окремий випадок, поки проблему не вирішать, — ред.], тож вони можуть прийняти жінок у кризових ситуаціях. У просторах також працюють психологи і юристи, ведуть лекції з секс-просвіти та підприємництва, проводять арттерапію та інші заходи.
На лекціях і тренінгах у просторах розповідають про гендерно-зумовлене насильство у фізичному, психологічному, сексуальному та економічному проявах, про патріархальні установки й патерни. «Якщо людина знає, що це таке, і може ідентифікувати — це вже 90% успіху. Багато хто каже: “У нас такого немає” — але коли приходять на лекції, де про це починаюсь розповідати — жінки задумуються. Можливо, вона вже не буде дітям розказувати про те, що “ми так жили та бабусі наші жили, і це норм”. Така наша місія».
Були історії, коли жінки приходили з випадками психологічного тиску, маніпуляцій, але не вбачали у цьому великої проблеми — скоріш, просили спеціалістів допомогти їм «скорегувати» поведінку.
У результаті жінка може розпізнати маніпуляцію і припинити її. Каже: “Я спокійніше реагую на це все, розумію, що відбувається навколо, і я можу цьому протистояти. Знаю, що можу піти туди, де мене підтримують.” Так, вона не пішла з сім’ї, але знайшла сили протистояти маніпулюванню.
Основне у просвітницькій роботі, переконана Інна, — показати, що можна жити по-іншому, а не говорити, ніби хтось живе неправильно. Переконати: жінкам можна робити свій вибір, реалізовувати задумане і не слухати поради або закиди чоловіка чи тих, хто каже, що знає краще.
«Ми не заставляємо вас змінюватись, чи, боже збав, перевернути з ніг на голову ваше життя. Ми просто вам розповідаємо, що може бути інакше».
Жінок, які ходять до просторів, залучають до тренерства, запрошують вести свої заходи. Інна каже, що таким чином жінки мають можливість почати реалізовуватися самостійно, стають на шлях більшої економічної незалежності.
Щоб організовувати простори у селищах, «Грін-Ландія» співпрацює з місцевою владою: з початком повномасштабного вторгнення, за словами Інни, влада стала сприймати гендерно-зумовлене насильство серйозніше.
«Зараз про це почали говорити відверто і влада не соромиться і не закриває вуха, коли ти про це розповідаєш. Якщо до цього було: “У нас такого немає, це не про нас. Так, є у нас там пару сімей, але ми їх тримаємо на контролі”, — то зараз влада погоджується з тим, що це є і його багато, й воно вже стає неконтрольованим — вони готові приймати допомогу ззовні. Не всі такі відкриті, але ми стараємося працювати, — принаймні з тими, хто йде назустріч».
Контакт з владою дозволяє, зокрема, одразу дізнатися і статистику домашнього насильства, і кількість переселенців, і загалом «настрій» в громаді, — частіше за все вони знаходяться у контакті з жителями. Це допомагає правильно розподілити ресурси на відкриття простору, як-то направити більше психологів чи юристів.
«Хроли, наприклад, не були в окупації, але знаходились в активній зоні бойових дій. Люди там були не готові розповідати, приходити. Ми три місяці витратили на те, аби вони звикли до нас, зрозуміли, що тут можна поговорити та просто посидіти. Навіть зараз не до всіх вдається достукатися. У Мерчику з першого дня почали ходити, а тут постійно треба проводити роз’яснювальну роботу, що ми не кусаємося. Ми там відкрилися в травні — і лише місяця два тому вони почали активно записуватися до психолога. Хоча туди ми прийшли, бо із запитом, що дуже багато насильства, до нас звернулись органи місцевого самоврядування. [Були випадки, — ред], що вбив, зарізав, викинулась з вікна, ще щось. Ми до цього з ними співпрацювали, але простір організували після прямого звернення: “Це нам потрібно, бо громада не вирулить сама”». ».
Коли питаю, як активістським організаціям покращити свою роботу, Інна говорить, що треба їздити на місця і працювати там. Якщо жінки будуть з кожної праски чути про ознаки гендерно-зумовленого насильства, гендерні стереотипи, які нам заважають досягти рівності, нехай і не кожна одразу визнає, що це про неї, це допоможе у перспективі.
Ольга Борщ, заступниця міського голови у Валках, каже, що про гендерно-зумовлене насильство і підвищення його рівня вони з командою думають весь час. У Валківській громаді вже відкрились чотири безпечних простори — завдяки позитивному досвіду з командою «Грін-Ландії» — і ще два мають відкритися протягом року. Історія з безпечними просторами та їхнім успіхом серед жінок громади надихнула Ольгу. Спочатку вона думала, що люди не ходитимуть, бо не відриватимуться від городів, але пустих місць на подіях у просторі в Мерчику майже не буває.
Окрім того, у громаді вже працює мобільна бригада від БФ «Народотворення» — і незабаром відкриється кризова кімната, де жінки у критичних ситуаціях зможуть проживати до 20 днів.
Ми робимо систему, щоб у людей, зокрема жінок, був простір, де вони могли б попрацювати з психологами, спеціалістами, розслабитись трохи, подумати про своє ментальне здоров’я. Це комплексна допомога, а не просто епізодичний момент для нашої громади.
Мобільні бригади, розповідає Ольга, їздять на виклики та регулярно об’їжджають домогосподарства для запобігання насильству. «У нас є статистика і списки — дівчатка відповідно цих списків відвідують жінок й питають: “Чи все у вас гаразд? Чи немає у вас проблем? Чи треба вам допомогти?”. Під час таких виїздів ми все одно знаходимо проблеми у людей, які вони просто замовчують. Ми розказуємо, що про це не треба мовчати». Паралельно мобільні бригади з’ясовують, чи не потрібна сім’ям додаткова соціальна допомога.
«Випадки бувають різні, але жінки завжди бояться розголосу. Якось ми проїжджаємо [після роботи — ред.], бачимо, що стоїть поліція. Питаємо, що сталося. Жінка розповідає: “Чоловік побив”. І ми просто на цьому рівні розповідаємо: ви про це не повинні мовчати, у нас є кризова кімната. Просто люди у нас ще не обізнані в тому, що їм потрібна допомога — і їм можуть допомогти. Вони зневірені. Великий відсоток таких жінок просто мовчать про свої проблеми. Цей випадок показує, що десь у нас ще є проблеми з інформуванням, просвітою».
Щоб посилити просвітницьку сферу, команда Ольги планує друкувати буклети, розкласти їх в лікарнях і старостатах та робити відеоролики, які висвітлюватимуть можливості для жінок.
«У кожній п’ятій родині жінки не розуміють, що вони особистості, мають власні рішення й думки, бо їм з дитинства розповідають, що чоловік — головний і він вирішує чи не на генетичному рівні».
Також очікує й зросту звернень про домашнє насильство після повернення військових. «Це буде відбуватися, навіть якщо в родині все було гаразд. Ми працюємо на випередження. Починаємо роботу з військовослужбовцями також — у нас відкривається психосоціальна кімната з жовтня у Валках. Там будемо працювати з родинами військових, і з ними самими. Один з напрямків там буде якраз [робота щодо запобігання гендерно-зумовленому насильству — ред.]».
Нехай і, за досвідом Ольги, від партнерів жінки рідко йдуть, зміни є: люди стали розкриватися.
«Якщо рік тому слово “психолог” їм було взагалі не в касу, всім вони кричали: “Я нормальна, мені психолог не потрібен”, — зараз до психологів різних фондів за два-три тижні наперед онлайн записуються. Люди стали більше розмовляти, розповідати про свої складні стосунки — ми щотижнево аналізуємо роботу і бачимо це».
На обласному рівні, стверджує Ольга, проблематиці гендерно-зумовленого насильства приділяється багато уваги. «Область знає про кожен наш проєкт, я знаю, що статистика ведеться, вони відстежують. Вони навіть направляють нові фонди на місця, якщо бачать, що громада може з ними працювати. В області дуже ретельно до цього питання ставляться, контролюють кожну громаду, — і кожна громада намагається в цьому питанні піднятися».
*UPD від 01.12.2023: 1) уточнене джерело статистики домашнього насильства; 2) замінене нечуттєве формулювання, яке знецінювало одну з форм гендерно-зумовленого насильства.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об'єднаних Націй.
Ініціатива впроваджується за технічної підтримки @unwomenukraine та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF) @wphfund, гнучкого і оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
WPHF надає термінове фінансування місцевим жіночим організаціям громадянського суспільства (ОГС) в Україні. За технічної підтримки структури ООН Жінки WPHF фінансує жіночі організації та очолювані жінками ОГС для підтримки їх важливої на передовій діяльності, надання термінової гуманітарної допомоги жінкам-біженкам та внутрішньо переміщеним особам (ВПО), а також для захисту жінок та дівчат від сексуального та гендерного зумовленого насильства.
