Спецпроєкт
Ілюстрація: Олександра Зіненко
Мир часто сприймають як щось, що настане лише після останнього пострілу. Проте для учасниць програми «Мережування для миробудування» це поняття має інший, набагато гостріший сенс. У Сумах, Запоріжжі чи Тернополі мир вибудовується вже зараз — у вмінні чути одне одного, зберігати ідентичність і не дозволяти війні перетворити щоденність на суцільне виживання. Для них мир — про активну розбудову життя на засадах гідності та свободи. І це є найкращою протидією спробам нав’язати підкорення як форму «миру».
Фотопроєкт підсвічує таку роботу через особисті речі, які стали для лідерок символами внутрішньої опори. Книга, дитяча іграшка чи звичайне горнятко в руках — це «якорі» стійкості. Вони допомагають перебувати у житті в умовах невизначеності та є точками довіри, що формують довкола горизонтальні зв’язки та утримують суспільство від розпаду.
Фотоісторії розкривають людський вимір миробудування. У кожному кадрі зафіксовано спробу знайти рівновагу між досвідом війни та баченням майбутнього. Через пояснення обраних символів учасниці програми діляться досвідом подолання соціальної напруги та відновлення довіри в громадах. Це історія про мир як про усвідомлену дію та відповідальність, яку кожна із цих жінок щодня буквально тримає у своїх руках.
«Мої авторські різдвяні казки — це не просто історії, а тихе світло, яке повертає нам віру в тепло, безпеку і дім.
У кожній казці мир — не як відсутність війни, а як присутність любові, турботи й можливості бути дитиною поруч із дорослим, який оберігає. Тому ці тексти для мене — як маленькі вогники, що нагадують: мир починається не на мапі, а в серці й в родині».
«Тримаю в руках маленьку Зелену Планету — символ життя, гармонії та миру. Як і ця рослина, мир потребує щоденної турботи. Бережімо те, що дає нам сили жити й зростати».
«Моя гітара зі мною вже майже 20 років. Вона переїздила з квартири на квартиру, тряслась у машинах, переправлялась на човнах, мерзла в осінніх наметах, ночувала під зорями, звучала у різних добрих руках, чула безліч різних історій, сяючи яскравими відблисками вогню від багаття. Вона — це мир, друзі та спокій, зв’язок з улюбленими людьми та місцями, натхненні плани та щирі розмови».
«У цьому горнятку мій дім, мої діти та мій спoкій».
«Я отримала Тільду в подарунок від мами у п’ять років — у момент, коли мені було дуже важко. Відтоді вона була зі мною всюди: дивилася балет у театрі, допомагала засинати, знайомилася з новими людьми та подорожувала. Вона не дає мені забути, яким було моє життя і яким воно ще може стати. І це дає мені сили не здаватися та продовжувати займатися своєю справою, бо я знаю, заради чого працюю».
«Ця кружка була подарована мені моїм добрим другом із Краматорська ще у 2017 році. Вона наповнена добром, турботою та любов’ю. Разом зі мною вона переїхала зі Слов’янська до Орловщини, потім до Самара (Новомосковськ), а згодом і двічі змінила квартири в Дніпрі. Я п’ю чай лише із цієї кружки — вона для мене як опора та постійність у житті. Друзі, обставини й робота змінювалися, а вона залишалася поруч, нагадуючи про те, що в моєму житті є стабільність, є пам’ять про минуле і впевненість у майбутньому».
«Із самого дитинства найулюбленіша традиція — прикрашати ялинку перед новорічними святами іграшками та кульками. Всі вони прекрасні й водночас крихкі. Саме таким виявився наш мир.
…Лише зараз розумію, яке це щастя — прикрашати ялинку у власній оселі, власними іграшками поруч із найріднішими».
«На цьому фото я з чашкою з мого рідного Українська — міста, яке зараз окуповане, але живе в моєму серці. Вона для мене не просто річ, а місток додому, до спогадів і тепла. Поруч — квітка-іграшка, яку виграв мій син на свій день народження, та плед, хоча він не з дому, але нагадує бабусині руки, і тиша природи, яка лікує відчай. Усе це — моя маленька фортеця пам’яті й сили. Бо так хочеться додому…».
«Дім там, де, дякую небу, ще є МАМА».
.jpg)
«Цей світильник ми привезли з нашої останньої поїздки до соляних печер Донеччини ще у 2014 році, перед тим як війна змінила наші маршрути й реальність. Відтоді він завжди зі мною: тихо світить теплим світлом і нагадує про витончену силу дому, який носиш у серці, навіть якщо географія безпеки змінюється. У цьому проєкті я прагну показати, що опора завжди всередині нас. Ми можемо створити свій маленький мир там, де знаходяться наші цінності, пам’ять і внутрішнє світло».
«Коли я вимушено залишала дім через війну, то взяла із собою буси зі справжніх перлів — подарунок мого чоловіка. Коли я їх одягаю, мені стає по-справжньому радісно й тепло, ніби поруч усі мої рідні. Кожна перлинка нагадує про близьку людину й тихо говорить мені, що справжня цінність у житті — це люди та людські стосунки».
Уляна Круча — журналістка
Вікторія Маньковська — редакторка
Віта Опалінська — менеджерка з розвитку
Ярослав Устіч — менеджер проєкту
Максим Гармаш — дизайнер
