Харків — залізобетон. Харків — фортеця. Харків — місто змін. Харків — столиця модерну. Харків — місто студентів. Харків — культурне осереддя. Саме так характеризують місто люди, які тут живуть.
23 серпня відзначають день міста. Однак культурна спільнота Харкова, активісти та деякі містяни не вважають, що це вірна дата. Подейкують, що цю дату навʼязала радянська влада аби просувати свої наративи, тим самим знищуючи українську ідентичність.
Журналісти Ґвара Медіа за підтримки онлайн-сервісу виклику авто Uklon розбиралися в цьому питанні та досліджували історичний контекст Харкова. У рамках проєкту ми багато гуляли містом з архітектором та істориком Максимом Розенфельдом. Розмовляли про день міста й радянські наративи з харківськими митцями, які українізовують місто через свої твори, створюють нові сенси та допомагають війську — з художницею та поеткою Діною Чмуж і музикантом та поетом Іваном Сеніним.
«Я до 13 років жив на вулиці 23 серпня. Коли я був дитиною, то думав, що це дуже круто. Потім почав рости, досліджувати історію. Згодом зрозумів, що щось тут не так. Якщо говорити глобально, то виходить — один тоталітарний режим замінив інший», — каже Сенін.
«Харків — це багатогранне, цікаве місто, наповнене історією з різними контекстами. Не варто його спрощувати. Варто досліджувати та показувати інше обличчя, яке насправді самодостатнє та непровінційне. Воно не відповідає радянським наративам про “сєрий город”», — додає Діна.
23 серпня зробили Днем Харкова у 1997 році поєднавши дату з днем звільнення міста від німецьких військ у 1943 році. До цього, починаючи з 1987 року, Днем міста вважалося 20 вересня.
На думку Діни Чмуж, через цей день просували радянські наративи.
«Святкуючи цей день ми також включаємося в парадигму Російської Федерації, а нам треба з неї виходити. Об’єднання в одну дату Дня Харкова та дня його визволення мало на меті посилити та сакралізувати ідейне свято перемоги однієї окупаційної влади над іншою», — розповідає мисткиня.
Зокрема, в 1997 році рішення об’єднати День міста та День визволення Харкова схвалив тодішній міський голова Микола Пилипчук, який наголошував, що «главная ідєя — прєдать єдіному праздніку максімум значімості».
«Тобто прирівняти багатошарову українську ідентичність Харкова суто до дня визволення від німців та до тези, що Харків — це радянське місто», — коментує Діна.
Тому вона переконана, що зараз прив’язуватися до цієї дати — недоречно, оскільки йде переакцентуація уваги.
Також вона зазначає, що 23 серпня маршал Конєв передчасно відзвітував про звільнення Харкова, однак насправді тоді ще точилися бої на околицях. Місто остаточно звільнили 29 серпня.
Діна вважає, що дату обрали не випадково, а через те, що наступного дня, 24 серпня, в Україні святкують День Незалежності. І Діна, й Іван зазначають, що до повномасштабного вторгнення День міста завжди святкувався помпезно, яскраво, з великими концертами, зокрема, з представниками російської естради. На День Незалежності хіба активісти влаштовували парад, а влада додавала «шароварщини». До того ж день міста перекриває загальнонаціональне свято — День Прапора і робить його геть фоновим.
«Це взагалі сюр, враховуючи, що ще багато років ми залишалися в іншому тоталітарному режимі. Особисто я не розумію, що я святкую 23 серпня», — каже Іван Сенін.
Митці переконані, що таким чином у харків’ян стиралася українська ідентичність, а місто перетворювалося на «руське».
За словами деяких харківських активістів, тема 23 серпня порушувалася ще до початку повномасштабного вторгнення в культурних спільнотах. Проте, коли Діна опублікувала про це пост у 2022 році, реакція була неоднозначною. Одні казали, що перенесення дати святкування Дня міста не на часі, інші підтримали мисткиню.
Чмуж вважає, що вже потрібно починати діалог: відходити від масового святкування 23 серпня, писати критичні матеріали, щоби потім через кілька років можна було проводити дискусію та голосування.
«Саме в момент переоцінки цінностей, люди більше готові до змін. Очевидно, що має пройти більше часу, щоб містяни більше дізнавалися та починали відстоювати своє, — додала Діна.
Іван також каже, що зараз дуже вдалий час, щоб збирати панелі, запрошувати істориків, лідерів думок, освічених людей, мистецтвознавців та пояснювати харків’янам, що з 23 серпня не так і чому ми маємо позбутися цієї дати.
«Можливо для цього треба проводити не один захід, але якщо ми вже йдемо шляхом деколонізації та повертаємо історичну справедливість, то цим потрібно займатися вже зараз», — додав Сенін.
Коли суспільство зможе обрати нову дату — це буде свіжий подих, каже Діна. Тоді день міста захочеться святкувати та вкладати в нього нові сенси та символізм.
«Хочеться, щоб нова дата символізувала багатогранність, культурність, яскравість міста, а також його історію. У нас є українське бароко й дуже потужний козацький ген. Це наш культурний паспорт», — підсумувала художниця.
Культура живить життя та надає сенси, допомагає триматися військовим та залишати пам’ять про сьогодення для майбутніх поколінь. Митці допомагають спільноті тримати увагу на важливих подіях.
«Якщо військові це фундамент, то митці — клей. Вони створюють момент емпатії та фіксації досвіду, а також нагадують про ціну, яку ми платимо за наше буття, про цінність культури тощо. Якщо ми менше робитимемо знаків із нагадуванням про нашу українську ідентичність, то люди забуватимуть про важливість цього і їх увага розсіюватиметься, тоді Росії буде легше впливати через свою культуру на нас. Ми не можемо цього допустити», — коментує Діна.
Митці можуть публічно розповідати про міфи «радянщини» через свої твори: картини, пісні, вірші. Вони також волонтерять та завдяки своїм виступам часто закривають збори військовим.
Діна написала близько 20 віршів українських поетів на деревʼяних плитах, якими закривають розбиті вікна. Також вона, разом із громадською організацією «Деколонізація.Україна» прибирала стінописи, де були зображені російські поети, наприклад, Пушкін чи Єсенін, та створювала нові стінописи про українську ідентичність.
Ми пройшлися з художницею вулицею Григорія Сковороди, аби познайомитися з кількома її роботами.
«Мене вразило, коли до мене підійшла жінка й перерахувала абсолютно всі вірші, які були написані мною на плитах. Круто, що для неї було цінно й пізнавально таке занурення та дослідження нових поетів», — ділиться Діна.
Хоча реакція на роботи мисткині буває різною: як схвальною, так і не дуже. Проте в більшості випадків вона позитивна, часто із вдячністю. Іноді люди намагаються комунікувати з художницею через роботи.
«Один раз я написала вірш Олега Каданова «Отче». Він доволі песимістичний. Хтось прибив зверху дошку й залишив там рядок з іншого вірша Каданова з більш оптимістичного твору», — посміхається Діна.
Ідея залишати вірші по місту з’явилася ще до повномасштабного вторгнення, однак раніше Діна не наважувалася це робити. Проте після початку вторгнення художниця вирішила все ж узяти пензлик і фарбу та написати вірш Оксани Забужко на вулиці Сумській. Він там лишається і зараз.
«Повномасштабне вторгнення навчило мене не відкладати речі на потім. Я написала перший вірш, який був резонуючим до подій і побачила відгуки людей. Тоді я зрозуміла, що мій меседж важливіший за сумніви».
Зазвичай Діна залишає вірші сучасників, які стали зараз формотворцями, як зазначає мисткиня, ці твори «дуже болісні та влучні для сьогодення». Йдеться про Олега Каданова, Артема Полежака, Макса Кривцова, Вікторію Амеліну. Художниця зізнається, що має цілу теку з віршами, які хотіла б написати на стінах міста.
Зокрема, вірш Максима Кривцова написаний на дошках, якими забиті вікна в кав’ярні Makers після російської атаки.
Трохи далі від кав’ярні розташований ще один заклад, на якому раніше був намальований Пушкін, зараз на його місці розташований стінопис Діни Чмуж та її подруги Лізи Кучеревської, який вони зробили в рамках проєкту «Харків, де твоє обличчя?» від медіа «ЛЮК».
Мурал тричі намагалися зіпсувати. Востаннє невідомий залишив напис «Чем вам Саня помешал?».
«Я не хотіла, щоб саме цей меседж довго залишався, тому дуже швидко його прибрала», — пояснила Діна.
Мисткиня пропонує дивитися на цю роботу як на ребус, адже в ній можна знайти безліч цікавих речей: Держпром, алюзію на старий герб козацької фортеці, орнаменти художника та архітектора Василя Кричевського, квіти Василя Єрмілова, жартівливий тремпель, Микола Міхновський із натяком на політичну боротьбу міста. На стінописі також фізико-технічний знак, адже, як пояснює Діна, не можна спиратися на мистецьку діяльність, забуваючи про науку.
«Для мене було важливо показати яскравість міста, що воно не сіре й нудне. Хоча в залізобетону, нібито, є стійка конотація, але мені здається, що ми більше ніж залізобетон. Харківці цікавіші, різноманітніші та еклектичніші».
Діна Чмуж стоїть біля роботи «Соняхи», яка теж розміщена на вулиці Григорія Сковороди. Ідея з’явилася ще до повномасштабного вторгнення, як нагадування про війну в зоні АТО. Реалізувати стінопис вдалося уже після 2022 року
Зараз Іван займається мистецькою діяльністю та волонтерством. Він підтримує організацію «Шолом ПП», що займається плетінням сіток, а також допомагає військовим закрити запити. Раніше поет був модератором заходу «Вірші на драбині» в саду харківського ЛітМузею.
Ми зустрілися з поетом за день до його сольного виступу.
«Останнім часом у місті відбувалися спільні події, де я приходив як один з виконавців. Ось зараз влаштував повноцінний “сольник”. Поки літо, треба насолодитися цим», — каже Іван.
Митець зазначає, що зараз у Харкові відбувається багато подій. Зокрема, свою роботу поновила резиденція в будинку «Слово». Туди приїздять різні культурні діячі, письменники, журналісти й вони обов’язково мають влаштувати там «квартирник» та поділитися своєю творчістю.
Резиденція стала на паузу з початку повномасштабного вторгнення і лише у 2024 році поновила роботу. У цей час там жив Іван Сенін. Там він написав вірш «Квартира № 46».
Митець зазначає, що літературна спілка Харкова дуже змінилася з 2022 року. Тепер хлопці та дівчата остаточно відмовилися від російського та пишуть лише українською і так виховують свого читача.
Водночас Іван каже про невизначеність життя у Харкові — важко робити плани. Зараз усе робиться за принципом «ловити момент».
Харків завжди був студентським містом, яке відкрите для всіх митців, і початківців у тому числі. Навіть зараз, зазначає поет.
«Мені як поету для виступу потрібно знайти місце та глядача. Для цього можна звернутися до різних літературних та творчих спілок. Головне знайти свою «тусовку» та місце. Зараз багато, хто готовий працювати спільно задля благодійних зборів», — підкреслює Іван.
Митець також підмітив, що в місті змінилася аудиторія. Це викликає певний дисонанс: людей наче багато, але стало важче закликати приходити на події.
«Тут усе одно залишається молодь, попри те, що багато поїхало. Ті, хто залишилися, продовжують створювати нові майданчики, робити проєкти. Що цікаво, цей процес ніколи не зупиняється. Тут завжди було багато митців та молодих людей», — додає Іван.
Також минулого року Іван випустив великий мистецький проєкт «Випалковість». Це поетична збірка, яка супроводжується ілюстраціями Діни Чмуж, музикою Олександра Раєва та анімацією від Дениса Бєляєва.
Іван розповів, що наприкінці 2021 року запропонував Діні зробити артбук. Проте уже під час роботи над проєктом почалося повномасштабне вторгнення. Тож повернутися до створення збірки митці змогли наприкінці 2022 року.
«Більшість віршів, які входили до збірки, мені, здалися, не своєчасними, тож довелося їх прибрати. Я залишив інші твори, які написав за рік. У той час, паралельно, із Сашком Раєвим я записував пісню і вирішив начитати вірші на аудіо. Саша запропонував накласти ще музику. Коли я розповів новину Діні, у неї з’явилася ідея залучити Дениса, щоб він допоміг зробити кліп із її анімацій. Ось так усе природно “неслося” і врешті все виросло у великий проєкт», — сміється Іван.
Якщо говорити про харківську літературу, то поет зазначає, що твори такі ж прості та прямолінійні, як і самі люди.
«Ми не любимо гратися в надбудови та завуальованість. Точніше ми робимо акценти на іншому. Зокрема, я прагну бути максимально зрозумілим для своєї аудиторії. Щоб у моменті вона змогла відчути та запам’ятати. Це ж саме я відчуваю в наших людях», — додає митець.
Насамкінець Іван підсумовує, що культурна спільнота продовжує формулювати думки, сенси та знаки, які ми переживаємо зараз. Через вірші, музику, театри, картини. Мистецтво змінюється разом із подіями, які відбуваються сьогодні. Завдяки митцям, у майбутньому люди зможуть передивлятися історію та розуміти за що ми боремося.
Харків завжди був містом боротьби та змін. Щоб підтвердити цю тезу, нам провів екскурсію історичними місцями харківський історик та архітектор Максим Розенфельд.
Університетська гірка. Куб обведений рожевим колом. Саме із цієї точки починається історія Харкова.
«Ми знаємо, що саме на цьому пагорбі була заснована фортеця. До моменту її заснування тут майже ніхто не жив. Це була буферна зона між Кримом, Польщею та Московією», — розповідає Максим. Цей простір називався «Дике поле».
Саме сюди, під час козацької війни в середині 16 сторіччя, люди бігли із західної частини сучасної України на тимчасове проживання. Якомога далі від війни. Переселенці шукали прихисток та місце, яке було б зручно захищати. На пагорбі було вигідно розміщуватися, оскільки він оточений трьома річками. Тому тут побудували фортецю. За легендою, саме так створили Харків у 1654 році.
Одночасно з Харковом, були засновані численні подібні тимчасові фортеці: Ізюм, Чугуїв, Дергачі.
Оскільки ці фортеці розташовані дуже близько до кордону Росії, вони стали перешкодою для нападів кримських татар, розповів Розенфельд. За ризик жити в небезпечному прикордонні місцеві мешканці запросили достойну ціну: свободу від рабства та свободу від податків, вони бажали бути вільними людьми. Відтак ці фортеці отримали назви «Слободкі» від слова «Свобода».
«Увесь регіон України, що називається Слобожанщиною, означав, що це територія “Свободних людей”. Ця волелюбність є важливою рисою нашого світосприйняття».
Раніше візитівкою міста вважалася вулиця від Вокзалу до Університетської гірки.
«Раніше люди потрапляли до Харкова через вокзал. Виходили на привокзальну площу, брали візника або сідали на трамвай і їхали до центру вулицею Полтавський шлях, яка тоді ще називалася Катеринославська. Коли під’їжджали до Університетської гірки, вони бачили велику вежу — дзвіницю Успенського Собору, яка була «маяком». Зараз цей краєвид сильно змінився й акценти суттєво змінилися», — каже Розенфельд.
23 серпня 2021 року на честь Дня Незалежності неподалік встановили прапор. Це найвищий флагшток не лише в Україні, а й у Європі.
«Зараз, під час вторгнення, це вже не просто найвищий флагшток, це прапор у місті-фортеці. Тому що Харків фактично перетворився на фортецю, яка тримається і б’ється. Його видно майже з будь-якої точки міста. Це вже новий історичний контекст», — додає Максим.
Поруч із Собором та Університетською гіркою розміщено Майдан Конституції — це перша харківська площа — перший центр міста.
«Майдан безліч разів змінював назву. Тут відбувалися різні історичні події. Раніше тут був Палац дворянських зборів, готель, поліцейська частина, але всі ці споруди були втрачені під час воєн та реконструкцій. Парний бік майдану — це все був парадний фінансовий фасад міста. Наприкінці ХІХ сторіччя Харків славився своїми потужними банками. значну частину цих палаців фінансів побудував видатний архітектор академік Бекетов».
Зокрема, Бекетов побудував Торговельний та Земельний банки для свого свекра Олексія Алчевського, який був дуже впливовою людиною.
«Ці будинки підкреслюють монументальність міста. А ще вони вказують на те, що це було дуже багате та впливове місто», — підкреслив Максим.
«Харків має два важливих складники, — каже архітектор. — Це столиця модерну та модернізму. Це два стилі визначили неповторне обличчя Харкова».
Яскравими візитівками цього стилю в місті є Держпром (модернізм), та будівля Академії дизайну та мистецтв (модерн). Саме в Харкові сформувалося таке явище як український модерний стиль.
За словами Розенфельда, архітектура є вагомою частиною культури. «Якщо в театр підуть не всі, книги читатимуть не всі, проте архітектура оточує людину постійно». Тому вона впливає на нас, як середовище, візуальний культурний простір.
«У Харкові є декілька ансамблевих цілісних просторів, завдяки яким він відчувається дуже цілісним та гармонійним. Це квартали вулиці Сумської, Григорія Сковороди, Римарської, площі Свободи, старого району Залопань тощо», — каже Максим.
Харків — місто динаміки, різних явищ, експериментів. Це місто, яке готове до змін. Воно завжди гостинне та радо приймає всіх, хто хоче тут жити, творити та розвиватися.
«Я б хотіла у майбутньому бачити місто студентським. Щоб на повну розвивалися виші. Харків — це велика рушійна сила. Чи зможемо ми стати такими як раніше — я не знаю. Але я мрію про велику кількість небайдужої молоді. Я хочу, щоб усе, що зараз є прекрасним у місті, у майбутньому було в більших масштабах. Щоби міська влада допомагала та мотивувала харків’ян розвивати культуру в Харкові: підтримувала театри та музеї. Я мрію про те, щоб тут почали кіноіндустрію розвивати!(посміхається)», — ділиться Діна Чмуж.
«Харків став іншим. Тут знову багато нових людей. У місті відбувається певна заміна його складу. Багато хто з місцевих уже не повернеться, замість них уже сюди приїхали інші. Історія повторюється. Я думаю, що в майбутньому в місті буде ще більше заходів та подій і ми будемо більше показувати нашу українську ідентичність», — каже Іван Сенін.
«Я мрію, щоб Харків став експериментальним майданчиком для різних проєктів: архітектурних, урбаністичних, університетських. Тут ризиковано й цікаво. Його ідеї, це щось філософсько-інтелектуально-розумне», — додає Максим Розенфельд.
«Ми розуміємо, що у кожного з нас можуть бути різні спогади та традиції, пов'язані з датою 23 серпня. Водночас ми заохочуємо вас відкрити Харків по-новому, досліджуючи його багатогранність та унікальність у сучасному контексті», – кажуть представники онлайн-сервісу виклику авто Uklon.
Щоби точно запам’ятати історію міста, насолодитися його архітектурою та бути ближчим до мистецтва, зібрали поради в героїв тексту про улюблені місця Харкова.
«Люблю набережну і все, що з нею пов’язано. Я люблю читати біля води, говорити, гуляти. Ще там можна покататися на корабликах», — каже Діна.
«Мені подобається його шарм. А ще там є мінімум два місця, які варто відвідати: заклад «Трипіччя» та «Книгоукриття» Олександра Савчука».
Діна закликає всіх більше досліджувати старовинні райони міста та відвідувати екскурсії.
«Раджу ходити екскурсіями Касандри, Савчука та Літмузею, вони розкривають літературні прошарки, нашарування, зокрема, де тут труну Хвильового заносили та де Йогансен переміг у більярді Маяковського, ми всі знаємо ці історії, але де це відбувалося — ні. Мені здається це дуже важливо».
.avif)
«Творче нежить» — галерея, розташована в старому будинку колишньої друкарні на вулиці Конторській. Зараз там працює простір DRUK. А також Арт-підвал у центрі міста. Це місця, де завжди можна виступити або послухати твори сучасників, каже Іван Сенін.
Можна потрапити на «квартирник», а також подивитися на побут, який зберігся в тих квартирах.
Улюблені місця Максима Розенфельда. На його думку, вони найбільше характеризують Харків.
«Сама назва площі про це говорить. Адже Слобожанщина — це простір свободи. Площа про те саме — про свободу мріяти, сміливо реалізовувати свої ідеї та не боятися», — підкреслив екскурсовод.
Крім того, там можна побачити який вигляд зараз має університет імені Василя Каразіна, що є теж дуже символічним.
Автори тексту радять відвідати театр «Нафта» та «Театр Ляльок», які попри війну продовжують створювати вистави для глядача.
Над проєктом працювали
Текст: Дар'я Лобанок
Фотограф: Іван Самойлов
Продюсер: Гнат Голик
Редактор: Олександр Манченко
Проджект-менеджер: Ярослав Устіч
Дизайн та верстка: Макс Гармаш
Головний редактор: Сергій Прокопенко
