fbpx

    5 історій про малі видавництва:

    між комерцією і романтикою

    за підтримки

    5 історій
    про малі видавництва:

    Бути малим – це не про вік чи недосвідченість, це про вибір і свободу. Малі видавництва відрізняються від великих своєю мобільністю, нішевістю. Феномен маленьких видавництв – це окрема сторінка книговидання. Насправді кожен/-а може заснувати своє видавництво і видавати ту літературу, яка цікава саме йому/їй. Звісно, авдиторія такого видавництва буде значно меншою, ніж у гігантів, які видають по тисячі позицій на рік. Малі ж протягом такого часу обмежуються виданням десяти книжок, у них менші наклади. У їхніх штатах не працює сотня людей (найбільше – десятеро), а насправді більшість на фрилансі – це найзручніша система роботи для маленьких видавництв.

    Проте цілком реально бути малим і визнаним. Наприклад, переможцями конкурсу «Книга року ВВС» два роки поспіль ставали представники малого видавництва «Білка» – Тамара Горіха Зерня та Сергій Сергійович (Saigon). Іншим прикладом може слугувати успіх видавництва «Люта Справа»: їхня книжка «Тюремна пісня» (авторка – Олена Герасим'юк) номінована на Шевченківську премію.

    Власники маленьких видавництв – це справжні невгамовні ентузіасти. Ніхто з них не має шалених прибутків від своєї справи, проте вони отримують задоволення від своєї праці і – головне – дотримуються власних принципів. Чому варто робити те, що ти хочеш і наскільки можливо залишатися на плаву незалежним та принциповим, розповіли нам безпосередньо оптимісти культурного фронту.

    У нас немає фіксованої кількости працівників. Останній місяць я взагалі в офісі здебільшого один-сам. Хтось вчиться, хтось ковіднувся. Загалом рятує співпраця з фрилансерами. По-перше, бо того вимагають нинішні умови і фізично (безконтактність через карантин), і економічно (ми можемо собі дозволити не утримувати штат працівників). Ми малі і не видаємо купу книжок щомісяця чи щороку. Проте умовна «складна ситуація» спричинена не лише пандемією. Ми справді зараз перебуваємо на межі епох, і паперова книжка тримає удар сучасних технологій.

    м.Київ

    2014 рік

    ----- Люті, принципові, ризиковані. Історія 1. Люта Справа -----

    85 видань

    Андрій Гончарук, засновник і керівник видавництва

    Про робітників і роботу

    Офіційно наше видавництво народилося 17 січня 2014 року. Саме в часи бунту, барикад і формування нових усвідомлень українства свою місію ми побачили в популяризації культурних феноменів.

    Про історію, нішевість і особливості

    Напевно, головною особливістю нашого видавництва є своєрідна нішевість. Ми видаємо книги зі сміливим змістом і в незвичній подачі. Наш курс – сучасна нонконформістська література, відмінна від мейнстріму. Тому доводиться чути достатньо критики як від читачів, так і від профільних фахівців. Ми не обмежуємося літературним каноном і працюємо з будь-якою лексикою, якщо це виправдано з художнього погляду і робиться на високому рівні, тому багато книжок «Лютої справи» мають позначку 18+.

    Також ми маємо цілу низку певних фішок, завдяки чому помаленьку розширюємо наші горизонти і збільшуємо авдиторію. Ми дбаємо про якість паперу, верстки, дизайну обкладинки. Можливо, це суб'єктивно, але, на наш погляд, наші книжки якісні і сучасні.

    Або, наприклад, ми заповзялися видавати сучасну молоду поезію. Це взагалі відкрило нам нові шлюзи натхнення. Це зовсім не комерційна тепла ванна, радше – боротьба майже без правил за кожен проданий примірник, і нам доводиться відвідувати геть усі ярмарки, фестивалі, форуми, толоки; ми возимо із собою авторів і проводимо їхні виступи, також організовуємо зустрічі й події своїми силами. Наша мета – не просто видати автора, а продемонструвати його читачам і зробити їх ще й глядачами і слухачами. І нам це подобається. Нам усе подобається, що ми робимо.

    Ще один важливий пункт – принципова патріотична позиція. Ми взялися видавати книжки, зміст яких стосується сучасної воєнної тематики. І так має робити кожне видавництво, яке не обмежене суворими суто нішевими завданнями.

    Наступний пункт – українська мова. З початку існування ми мали кілька видань російською, і любимо їх та пишаємося ними, але зараз ми фактично не розглядаємо російськомовні рукописи, і це пов'язано не тільки з попереднім пунктом, а й з нашим бажанням якомога більше вкластися саме в українськомовний контент. Існують прекрасні російськомовні твори, і ми, наприклад, не можемо їх обійти або не помітити, – ми їх перекладаємо з російської.

    Ще фішка – ми видаємо книжки іншими мовами. І дуже часто – це білінґви. Завжди цікаво читачу, як писав автор насправді і наскільки переклад відповідає оригіналу. І це завжди можна перевірити. А нам навіть отримати на горіхи за неточності, хе-хе.

    А ще ми видаємо дитячі книжки. Їх не надто багато, але вони – за змістом чи оформленням, чи разом і тим, й іншим – вельми хуліганські. Не кожній дитині батьки таке принесуть. Та дітей це тішить! Батьки розводять руками, а ми – опа! – завжди віримо в дитячий високий інтелект і здорове почуття гумору.

    Отже, ці напрямки ми обрали від самого початку нашого існування, точніше, із цього ми й почали. Наша авдиторія не надто велика, я б сказав, мізерна в загальному уявленні числа українських читачів чи тим паче українського населення. Та ми раді й тим людям. У нас навіть є не просто прихильники, а фанати. Вони не пропускають наших подій, люблять наших авторів. Є й такі, що скуповують усі наші новинки, незважаючи на жанри, тематику чи зміст. Любимо їх як себе самих.

    Цимес малого видавництва – це декілька книжок, і ти можеш увесь свій робочий час, а також натхнення на вихідні і шалені ідеї, народжені уві сні, вкласти у їхню промоцію і поливати своєю увагою ці кілька кущиків помідорів у садочку, не переймаючись, що в тебе раптом перед очима з'явиться ціла необроблена теплиця. Усе це можна робити, не помираючи на роботі щодня, без суботи з неділею і навіть на гробки. А от для офігенних урожаїв потрібне велике поле, спецтехніка, люди-працівники, технології, дистрибуційні навички, контракти з партнерами – і це якесь прокляття.

    Про плюси, мінуси і підводні камені

    Нам сім років, і ми ще не під дією прокляття, тобто великим видавництвом не стали. Нам усе заважає: ситуація в державі, відстороненість населення від новин у мистецькій царині, знецінення гривні, зашквари політиків, завала ринку іноземними книжками, світові трабли у вигляді пандемії, що не дають нам майже у прямому значенні дихати і розвиватися... Ми, долаючи одні проблеми, тут же наштовхуємося на інші. Але це наша доба, і ми не ремствуємо і сприймаємо це гідно, а часто – з гумором. Ми борсаємось у своїй мисці і потроху ростемо, і настане час, коли ми самі себе виштовхнемо із цієї миски в потребі більших розмірів. Тю, хто з видавців не мріяв керувати великим видавництвом? Усі там будемо 🙂

    Проте змінювати концепцію ми не збираємося. Вона може удосконалюватися, трошки видозмінюватися, та карколомних революційних рішень ми не прийматимемо, оскільки це змусить починати все із самого початку.

    Зараз я розумію, що бути малим видавництвом, навіть дуже маленьким, і разом з тим комерційним – можливо. Наприклад, зараз я знаю, що треба робити, що заборонено, де не потрібно зайве ризикувати. Знаю, якого дідька не працює реклама, як довго буде продаватися та чи та книжка, які наклади потрібно робити, щоб не здохнути при завантаженні, й куди потім відвезти. Усе це – мій суб'єктивний, але мозолястий досвід. А ще існує мільйон пунктів, які я не знаю 🙂

    Про пандемію, інші проблеми і смішне

    Проблеми пандемії, а точніше – проклятий ковід і все, що його супроводжує, – реально заважає в усіх напрямках і сенсах. Однак зайве скаржитися на цю пошесть немає часу. Я зараз про це можу говорити, будучи видавцем, – значить, я виживаю. Це ситуативна річ, але вона надто надовго затяглася, що аж галузь крепко похитнулася, дала крен і отримала втрати. Проте карантин подарував нам кілька незабутніх історій.

    Наприклад, нам надрукували книжку на самому початку пандемії, коли ще всі були перелякані і слухняні. І типографія закрилася на невизначений час, тож ми не могли отримати наклад, поки не домовилися і не вивозили книжки, ледь не у скафандрах. Загалом абсурдних ситуацій стається набагато більше, ніж здається, просто вони спочатку не здаються веселими. Згодом, коли трабл подолано, можна втерти чоло і посміхнутися. Був випадок (ще до пандемії), коли на складі типографії ми не могли знайти частину накладу. Це був апокаліпсис, поки ми вручну не поперекладали палети з тоннами іншої продукції до кожної пачки і не знайшли те, що шукали, на самому дні. А так довелося б чекати невідомо скільки.

    Ті дві книжки, що ми видали прямо перед самим ковідосом, були надзвичайно швидко продані, майже всі за кілька місяців завдяки навіть дещо оптимістичному хайпу через бажання людей щось читати на самоізоляції. І це для нас досі є приємною несподіванкою.

    Ми мусимо пандемію пройти, пережити, перемогти, інакше будемо всі горіти в пеклі.

    Не згоріти трохи допомагає держава. Звісно, вона має підтримувати, і не тільки під час пандемії. І я скажу прямо – держава нас підтримує. Кілька років тому ця підтримка вийшла за межі втаємничених розподілень бюджетів серед декількох старих видавництв-монстрів, процеси закупівель до бібліотек стали значно прозорішими, це взагалі провокує щоразу гучне обговорення, що вже точно можна назвати прогресом! Поява інших державних інституцій дуже важлива на сьогодні, і головне – що це все дієве, що це дає можливості також простим смертним долучитися до загальнонаціонального розвитку сфери. Купа премій, конкурсів, до яких можуть долучитися всі учасники літературно-видавничої ситуації в Україні, дають змогу геть усім без винятків зрозуміти, що не святі горщики ліплять.

    Ми справді зараз перебуваємо на межі епох, і паперова книжка тримає удар сучасних технологій.
    ...ми заповзялися видавати сучасну молоду поезію. Це взагалі відкрило нам нові шлюзи натхнення.
    Зараз я розумію, що бути малим видавництвом, навіть дуже маленьким, і разом з тим комерційним – можливо.

    Не думаю, що кількість працівників, штату важлива для результату. Головне розуміти, як багато людей працює зі мною над кожною книгою: як вони вкладаються в цю справу, скільки зусиль і сил витрачається заради класного проєкту. Автор, який пише рукопис, інколи навіть не здогадується, наскільки багате подіями життя очікує його твір до народження у вигляді книги. Зі мною працюють літредактори, коректори, дизайнери, верстальники, маркетолог, бухгалтер і, звичайно, комерційний директор. Моє видавництво маленьке та не має власного «друкарського станка», тому ми співпрацюємо з приватною друкарнею, якій я завдячую всім прекрасним проєктам, що ми змогли реалізувати.

    м.Київ

    2018 рік

    ----- Енергійні, оптимістичні, свої. Історія 2. Білка -----

    13 видань

    Ірина Білоцерковська, засновниця і керівниця видавництва

    Про робітників і роботу

    Моє видавництво молоде та невелике, але ми маємо чітке розуміння, що хочемо принести в сучасний літературний простір, а саме – відкрити нових авторів, які б не боялися порушувати цікаві сьогоденню теми. Зберегти книгу як об'єкт, а письменництво як професію у нашому цифровому світі. Думаю, це завдання для нас самих завелике, тож нехай це буде мрією. Мріяти ж ніхто не забороняє, правда?

    Про історію, нішевість і особливості

    Ми обрали саме таку складну нішу – відкривати нове і нових, тому що саме з нею у нашому книговиданні бідося. Є кілька авторів, які вже доволі відомі, але коли новий автор намагається вийти до читачів, він опиняється перед багатьма проблемами, які складно зрозуміти. Я вже не кажу подолати. Особливо це стосувалося книжок про сучасну війну.

    Наразі вже більшість видавництв зрозуміла, що в цієї теми є свої віддані шанувальники, але ще у 2017–18-му роках таких текстів було занадто мало. Я в той час робила дизайн для книги Сайгона [ветеран російсько-української війни, переможець «Книги року ВВС» у 2020 році з романом «Юпак», – прим.ред.] «Грязь [Khaki]» і розсилала класний рукопис з ілюстраціями та відмінним текстом по всіх видавництвах. Більшість відповідей була – це не наш формат. Розумієте, війна, сучасність та активна життєва позиція – це не формат.

    Тому Сайгон сказав: «Іро, організовуй власне видавництво». Я подумала і вирішила: а чом би й ні.

    Звичайно, відтоді я видала небагато книжок і доволі довго працюю над кожною, але мені такий формат до вподоби. Він більш творчий, спокійний та дає можливість представити загалу тих авторів, які мені самій цікаві як читачці.

    Найбільша проблема, перед якою я опинилася, – відсутність досвіду. Ось, наприклад, державні закупівлі. Як саме вони відбуваються? Чому одне видавництво отримало 47 замовлень, а моє лише одне замовлення – книгу, яка отримала відзнаки більшости конкурсів, премій у 2019 році, – «Доця». Де логіка і чи варто її шукати? Потрібно розуміти, як готувати документи, в якому форматі їх подавати, щоб зацікавити експертів. І так в усьому.

    Про плюси, мінуси і підводні камені

    Немає значення, скільки книжок у мене в роботі, – має значення тільки вміння правильно їх подати авдиторії. Тож головне – це досвід, що його ми набуваємо разом з ґулями та синцями. Розмір видавництва тут, напевно, не відіграє великої ролі, всі ж починають з малого. Не думаю, що колись зможу бути акулою капіталізму, але якби я знайшла собі досвідченого директора, якому я б могла віддати в руки процеси розвитку та керування всіма організаційними моментами – чом би ні? Якщо більше видавництво зможе дати більшій кількости нових авторів отримати шанс потрапити на очі читачеві у форматі сучасного та якісного продукту, то я тільки за.

    Про пандемію, інші проблеми і смішне

    Пандемія, звичайно, впливає на весь ринок. Втрати жахливі, процент виданих книжок мінімальний. І це не тільки тому, що ми не «виходили у світ». Не відбулося жодного великого форуму (були два книжкові ярмарки в Запоріжжі на о. Хортиця та в Києві – і я у захваті від мужности організаторів! Дякую їм щиро!) – все зайшло в онлайн-формат, що абсолютно не сприяє просуванню, бо в мережі достатньо інформації про книги. Людям не вистачає саме живого щирого спілкування.

    Ще одна проблема – економічна криза та страхи людей. Люди стали відчутно економніші з 2019 року, їм потрібна їжа, одяг, оплата шкіл та дитячих садочків, репетиторів, і вже в якусь передостанню чергу – книжки. Не всім, звичайно, але для тих, хто все ж читає друковані книжки, існує маса барахолок та бібліотек. Існує інтернет – тексти, електронні книжки. Ми в дуже складному становищі, якщо чесно.

    Проте цьогоріч ми вперше взяли участь у бібліотечних закупівлях, і навіть одненька наша книга, яку замовили бібліотеки, допоможе нам розрахуватись з друкарнею. Звичайно, допомога держави важлива та інколи просто рятівна. Тому, на мій погляд, дуже важливо скрупульозно вирішувати, які саме видання фінансувати, підтримувати.

    У нас усе тримається на нестримному оптимізмі. Усі наші читачі вже не один раз чули від мене історію, як я організовувала своє видавництво, на голому «треба» без досвіду і з біологічною освітою. Це було неймовірно цікаво і захопливо! Власне, як будь-яке волонтерство, видавництво «Білка» – це «річ у собі»: воно має сенс, поки потрібне людям. Якщо колись я відчую чи зрозумію, що великі видавництва-гіганти б'ються за право видавати нового автора в гарній якості, я легко видихну, віддам залишок книжок у бібліотеки, а залишок грошей своїм працівникам і порину на зустріч новим пригодам. А поки що я готую до друку чотири книжки, працюю над рукописами інших авторів, тож роботи достатньо і пригод точно достатньо 🙂

    Автор, який пише рукопис, інколи навіть не здогадується, наскільки багате подіями життя очікує його твір до народження у вигляді книги.
    Ми обрали саме таку складну нішу – відкривати нове і нових, тому що саме з нею у нашому книговиданні бідося.
    Тож головне – це досвід, що його ми набуваємо разом з ґулями та синцями.
    У нас усе тримається на нестримному оптимізмі.

    У так званому «штабі» видавництва працюю лише я. Решта команди від бухгалтера до перекладачів, редакторів і верстальника працює за цивільно-правовим договором. Це зручніше, логічніше і вигідніше для всіх. Ми звикли працювати вже за такою схемою, і не думаю, що варто найближчим часом переходити на іншу.

    м.Київ

    2018 рік

    ----- Драматичні, чесні, яскраві. Історія 3. Vovkulaka -----

    25 видань

    Ярослав Мішенов, засновник і директор видавництва

    Про робітників і роботу

    Ми видаємо мальовані історії, тобто твори, в яких наратив доноситься до читачів у вигляді ілюстрацій, побудованих за своїми законами. Вони можуть бути з текстом або без, проте відтворення історії за допомогою малюнка, створення настрою та формування персонажів є головною відмінністю цього мистецтва. Максимально наближеним до мальованої історії можна вважати розкадровку для анімаційних та ігрових фільмів, але тут також є і власні особливості, бо фінальний продукт – це все ж не динамічне відео, а книга, із сторінками, розворотами, своїми законами читання, спостереження, заглиблення читача тощо.

    Про історію, нішевість і особливості

    Якщо йти далі в нетрі, то серед інших видавців мальописів Vovkulaka відрізняється тим, що ми, з одного боку, намагаємося донести до українського поціновувача мальованих історій серйозні твори, які вже набули поважного місця у світовій культурі, мають своїх шанувальників і дуже схвальну критику. Такими, на мій погляд, є твори Алана Мура і Майка Міньйоли. Вони пройшли випробування часом, і український культурний простір просто зобов'язаний збагатитися цими здобутками світової культури. З іншого боку, це мейнстрімні речі, такі як комікси за Відьмаком, які дають українським читачам відчуття причетности до сучасних попкультурних подій і течій, того, що наш інфопростір не відкинутий на світове узбіччя.

    Видавництво і його асортимент є відображенням його засновника. Так уже сталося, що мені до вподоби доволі темні та суворі історії, проте не дуже наближені до сучасности: містика, темне фентезі, наукова фантастика, історичні графічні романи – це саме те, що я люблю. За статистикою динаміки кіножанрів, найбільшу стабільність і зростання популярности має жанр жахів та трилерів. Тому я вважаю, що мої похмурі уподобання не є чимось унікальним, особливо коли це зроблено досконало і майстерно.

    Найбільший плюс маленького видавництва – це мобільність, швидкість прийняття рішень, гнучкість. Необтяженість адміністративними умовностями дуже допомагає на старті, але в разі збільшення колективу введення правил є необхідною умовою функціонування без остраху впасти в системний хаос. Тим паче під час хаосу масового, пандемічного.

    Про плюси, мінуси і підводні камені

    Найбільший мінус – це те, що більшість роботи доводиться виконувати самотужки. Мала команда сильно обмежує не тільки те, що встигаєш зробити (видати, продати, домовитися з партнером), але й обмежує твій світогляд власними уподобаннями, позбавляє свіжих думок та неординарних рішень.

    Очевидно, для того щоб ставати великим гравцем на ринку, потрібно декілька складових. По-перше, це інвестиції, через які мені доведеться поступатися часткою власности і поступово втрачати вплив на видавничу політику. Складно спрогнозувати, чи буде в мене аж така велика необхідність у цьому, проте наразі я планую розвивати Vovkulaka саме як невеликий приватний бізнес, як нішеве видавництво. Другим чинником зростання і розвитку є розмір самого ринку. Складно стати великим гравцем, коли ринок коміксів доволі малий. Наразі на ньому є вже достатньо гравців, проте це не заважає як з'являтися новим, так і робити спроби великим книжковим видавництвам. Це постійно тримає в тонусі.

    Проте я щиро вірю, що можна бути маленькими і комерційно успішними. Наприклад, якщо у твоєму видавничому кошику є кілька хітів, завдяки яким ти можеш бути помічений публікою. Такі видання або ліцензуються, використовуючи відомі франшизи, або намагаються створити власні українські бренди. Другий момент – це повага до читачів, здобуття взаємної поваги і лояльности. Це кропітка, довготривала праця, яка врешті приводить до кола шанувальників, що стабільно зростає. Однак за сучасних умов пандемії і загального економічного піке видавець може просто не дожити до такого щасливого моменту, навіть вкладаючи у свої видання душу.

    Про пандемію, інші проблеми і смішне

    Пандемія не просто викреслила цей рік з нашого видавничого життя – вона фактично відсунула нас ще й на рік назад, скасувала велику кількість планів, позбавила «живлення», заморозила наші інвестиції, вкладені в нові ліцензії та українські авторські проєкти. Це був дуже складний рік для всіх видавців, особливо для таких, як ми, позбавлених стороннього фінансування.

    Майже єдиним способом для виживання в умовах пандемії є участь у державних програмах бібліотечних закупівель, отримання грантів від культурних фондів тощо. Хоча і тут найбільшу підтримку отримують великі видавництва, а для того щоб малому видавцю пройти непростий шлях від заявки до грошей на рахунку, треба мати досвід у спілкуванні з державними установами, наполегливість та готовність до звітувань і перевірок.

    Завдяки сформованому декілька років тому Інституту книги українські видавництва отримали щорічну програму бібліотечних закупівель, що за умови влучного попадання в бачення бібліотечних потреб спеціальної комісії може сильно допомогти малому видавництву. Це вже постійна практика, хоча фінансування їй протягом останніх двох років, очевидно, не вистачає.

    Я дуже радий, що, попри страшенні проблеми, карантин тощо, життя дарує щось позитивне і смішне.

    Напевно, один з найкурйозніших робочих моментів пов'язаний з нашим новим релізом – графічним твором «Орда», який і сам по собі є дуже провокативним. Річ у тому, що він від початку видавався в Європі французьким видавництвом Humanoids під назвою «Імператор двох океанів» у трьох частинах. Коли цей мальопис перевидавали вже одним томом у США, то видавець вирішив змінити назву на більш гучну і провокативну – Джигад (Jihad). І це дало свої плоди – твір став популярним і відомим. Отже, коли я робив оплату французам за ліцензію «Орди», то чесно написав у платіжному дорученні «Оплата за Джигад». За годину мені зателефонувала схвильована працівниця банку, перепитуючи, що це за такий Джигад, чому Джигад і навіщо. І дуже просила змінити призначення, бо мало того що такий платіж не пройде по Європі, то ще й може привернути уваги служб безпеки. Звичайно, я взагалі прибрав це слово з документа і таким чином назавжди позбувся можливости стати спонсором світового тероризму.

    Ми видаємо мальовані історії, тобто твори, в яких наратив доноситься до читачів у вигляді ілюстрацій, побудованих за своїми законами.
    Найбільший плюс маленького видавництва – це мобільність, швидкість прийняття рішень, гнучкість.
    Майже єдиним способом для виживання в умовах пандемії є участь у державних програмах бібліотечних закупівель, отримання грантів від культурних фондів тощо.

    Ми є частиною екосистеми Львівського медіафоруму як ГО, що займається різними медійно-соціальними аспектами. Видавничий проєкт йде саме звідси. Тож над книжками працює маленька кількість людей. Найважливіше – довіряти людям, з якими працюєш. Перекладачі, редактори, коректори – всі вони мають своє бачення і уважно ставляться до дрібниць своєї роботи, які можуть проґавити всі, крім читачів.

    м.Львів

    2017 рік

    -----Інтелектуальні, авантюристичні, віддані. Історія 4. Човен-----

    14 видань

    Ігор Балинський, співзасновник та головний редактор видавництва

    Про робітників і роботу

    Напрям літератури, яка буде видаватися, було закладено в контексті видавництва від самого початку. Коли ми формували концепцію, то думали про те, яка книжки буде цікавою в медійному сенсі. І от ми зійшлися, що в Україні бракує якісного перекладного репортажу і нонфікшену. Власне, це є ті речі, які до повної міри є частиною медійної екосистеми будь-якої країни. Коли ми аналізували видавничий сегмент, ми зрозуміли, що ця тематична сфокусованість буде вирізняти наше видавництво з-поміж інших; ми намагаємося видавати літературу, яка підпадала чи формувала актуальний інтелектуальний дискурс.

    Про історію, нішевість і особливості

    Згодом ми трохи розширили напрям роботи і започаткували серію українського репортажу. Тобто ми намагаємося відкривати і видавати українських репортажистів та репортажисток. Також ми видаємо іноземний нонфікшн та есеїстику. Ми хочемо трохи поексперементувати цьогоріч. 2021 року ми плануємо видати більше українських авторів, аніж іноземних.

    Ми зі Львова, але наша регіональність ніяк не впливає на наші продажі. Наприклад, комерційно найуспішніша книжка, яку ми видали, про Голодомор і його бачення Ґаретом Джонсоном, стосується Харкова і Харківської области. Наприкінці 2020 року ми пішли на третій наклад. Тобто ми не друкуємо книжки, які стосувалися б тільки нашого регіону і були б нецікаві читачам з інших областей. Нам цікаво, наприклад, через перекладну літературу показати різне бачення різних подій, трендів, тенденцій.

    Мені складно уявити себе на місці людини, яка на рік видає по 200-300 позицій. Я б не хотів цього робити, бо коли ти робиш до 10 позицій, ти відчуваєш і проживаєш процес створення кожного – від моменту купівлі прав до того, як тримаєш її в руках вже готовою. Я знаю, що таких диваків у цій країні небагато, але насолоджуватися процесом – це надзвичайно важливо.

    Про плюси, мінуси і підводні камені

    Маленьке видавництво – це ідейна річ у смутні часи, в часи турбулентности. Це не про тільки комерцію як таку. Не бачу сенсу ставати великими тільки, щоб хизуватися цим. Плюс, як я вже говорив, дуже багато втрачаєш, коли займаєшся підготовкою більшої кількости видань, ніж ми маємо зараз. Я не відчуваю себе книжковим бізнесменом. Це історія, безумовно, про ідею, душевність. Нещодавно була історія. Написала на сторінку видавництва жінка, яка хотіла нашу книжку в подарунок для мами. А наклад закінчився вже звідусіль. Однак у мене в офісі завжди лежить запас, книжок десять, тож я пообіцяв, що ми обов'язково їй надішлемо примірник зі знижкою. Так не працюють у великому бізнесі 🙂

    Ми – це не бізнес. Ми комерційні, намагаємося не бути збитковими, але говорити, що це винятково бізнес-проєкт не доводиться. Значною мірою залежимо від грантової підтримки. Останні два роки грантова підтримка падає. Розраховувати, що більшість перекладів ми можемо оплатити грошима з грантів не доводиться. Гранти не покривають усі фінансові потреби у виданні книги.

    Я не знаю, скільки часу в сучасних економічних умовах в Україні можна буде працювати в нішевих проєктах на кшталт нашого. Те, що з року в рік малих видавництв стає дедалі більше, а значить – більше якісної інтелектуальної літератури – це шалено тішить. Малі видавництва стають певною альтернативою тому мейнстрімному книжковому ринку, який є достатньо великим. Будемо працювати стільки, скільки вистачить натхнення, мотивації та азарту.

    Про пандемію, інші проблеми і смішне

    Пандемія одночасно заважає і допомагає видавничому процесу. Наприклад, нещодавно з нами зв'язалися агенти Тімоті Снайдера, запропонувавши купити права на ту книжку, яка ще не була дописана. Це був такий успіх для нас маленьких, дуже приємно розуміти, що репутація є важливою і не зайвою. Українською ця книжка вийшла під назвою «Наша недуга». У ній автор роздумує над проблемою коронавірусу й імунітету в контексті здоров'я не тільки фізичного, але й соціального.

    Звісно, те, що відбувається зараз, цілком економічно на користь видавничому ринку не йде. Ситуація на сьогодні є складною. Фактично понад пів року ми були відрізані від можливостей продажу: книгарні зачинені, ані форумів, ані ярмарків не відбувалося. Зараз стан справ трохи кращий, бо нещодавно ми видали чотири книжки, які мають непогані продажі, їхня динаміка є доброю. Тож я не можу голосно нарікати на пандемію, бо були роки й до коронавірусу, які були гіршими в економічному плані. Буде черговий локдаун – ми просядемо і в продажах, і в можливостях акумулювати обігові кошти, але нарікати теж даремно, адже вплинути на це складно.

    Ми не будемо і не хотілося б очікувати підтримку від держави – так спокійніше. Була спроба податися на підтримку в Український інститут книги, але спроба виявилася невдалою. На мою думку, в нас є багато непрозорого у структурі відносин «видавець–держава», особливо в цей час. Я маю певну надію на роботу і підтримку Українського культурного фонду. Якщо держава дотримає слово і буде виділяти і надалі гроші на гранти для перекладачів, то це буде дуже добре.

    Також надзвичайно важливим, особливо тоді, коли здоров'я – фінансове чи фізичне – в населення у держави не на найвищому рівні, є розширення авдиторії. Нам важливо потрапляти в авдиторію. Якщо швидко розпродати перший наклад, піти на другий – це забезпечує роботу видавництва ще на певний час, і машина не зупиняється. Потрапляти не завжди вдається: інколи нам здається, що книжка фантастична і обов'язково «вистрелить», але такого не відбувається. Тоді починається вже аналітична робота над помилками. Великим видавництвам у цьому плані набагато легше – вони можуть проводити дослідження, збирати фокус-групи. Ми ж покладаємося на власну інтуїцію, експертність. Тож між розширенням авдиторії та комерцією обираємо перше. Дуже важливо зарекомендувати себе якомога більшому колу читачів. І якщо заради цього треба буде поступитися і трохи знизити ціну чи зробити знижку тим більшим мережам та крамницям, куди ми постачаємо книжки, то нехай. У розширенні авдиторії нам також шкодить здебільшого відірваність українського читача від інтелектуальних трендів західного світу.

    Інколи в нашій справі можна покладатися навіть на магію. Я особисто розношу книжки Львовом по маленьких книгарнях. Із директоркою однієї з таких, пані Олею, в нас є домовленість: я завжди даю їй три-чотири книжки «на пробу», і якщо вони продаються, я заношу ще. Одного разу я приніс їм нашу новинку, поїхав назад в офіс, а вона мені вже дзвонить за годину і каже, що треба ще, бо їх швидко розкупили. Того ж дня я їй приніс ще чотири примірники новинки. Так само швидко розкупилося. Коли я запропонував, щоб приніс більше, пані Оля сказала: «Не збивайте мені магію мого щасливого числа». Тож такими маленькими кроками, подекуди магічними, і розвиваємося. Надзвичайно важливо їх помічати!

    Перекладачі, редактори, коректори – всі вони мають своє бачення і уважно ставляться до дрібниць своєї роботи, які можуть проґавити всі, крім читачів.
    2021 року ми плануємо видати більше українських авторів, аніж іноземних.
    ...коли ти робиш до 10 позицій, ти відчуваєш і проживаєш процес створення кожного...

    Останні роки в Україні формується власний ринок нонфікшн-літератури і ринок художнього репортажу. З'являються нові якісні книжки, які за концепцією, якістю тексту та друку не поступаються західним аналогам. Ми зараз намагаємося надолужити те, що не робилося в ранні роки української незалежности: перекладаємо тих європейських інтелектуалів, чиї прізвища читачі не чули. Однак це не тільки українська проблематика, а проблема всіх «пострадянських» країн. Тому тут Україна не пасе задніх, а навпаки – задає тренди для низки інших держав. Це надзвичайно приємно, коли маленьке-маленьке видавництво відкриває для великої країни ім'я західноєвропейського науковця чи інтелектуала, як у нас сталося з нашими авторами. Є проблема ізольованости українських гуманітаріїв від розуміння того, що є трендовим, якісним, інтелектуально важливим, що потрібно обов'язково читати.

    Я не відчуваю себе книжковим бізнесменом. Це історія, безумовно, про ідею, душевність.
    Буде черговий локдаун – ми просядемо і в продажах, і в можливостях акумулювати обігові кошти, але нарікати теж даремно, адже вплинути на це складно.
    Великим видавництвам у цьому плані набагато легше – вони можуть проводити дослідження, збирати фокус-групи. Ми ж покладаємося на власну інтуїцію, експертність.

    Усі сфери діяльности комплектуються фрилансерами, але з більшістю з них працюю хоч і проєктно, але постійно. Тож стабільна команда книгоробів і книгопросувальників – 6-7 людей. Плюс на цей момент у мене працюють ще до десяти перекладачів на різних проєктах.

    м.Київ

    2019 рік

    -----Мілітарні, ідеологічні, натхненні. Історія 5. Пропала грамота-----

    11 видань

    Олексій Бешуля, власник, керівник, головний редактор видавництва

    Про робітників і роботу

    Кожне видавництво по-своєму особливе, тому напевно я краще говоритиму про нашу спеціалізацію. Спеціалізація – мілітарна література, мемуаристика, загалом хороші книги, які точно добре впливатимуть на світогляд кожного нашого читача. Ця ніша була фактично вільною в Україні, і заповнити її – це і назагал важливо, і особисто для мене актуально. У ніші одні плюси, бо це, повторюсь, цікаво і, як виявилось, не тільки для мене, тож і це додало ще плюсів.

    Про історію, нішевість і особливості

    Для кожної книги авдиторія певним чином унікальна – це і найлояльніші читачі видавництва, і ті, хто цікавиться конкретно цією темою, і ті, хто любить читати та йому на очі потрапило наше видання. Якщо спрощувати це все – переважно нашими клієнтами є чоловіки з хорошим рівнем освіти, хоча відсоток жінок весь час зростає. Географічно – завжди топ Київ, за ним іде Львів, з яким часом конкурують Харків та Дніпро, а далі Івано-Франківськ, Одеса, Рівне, Луцьк. За співвідношенням населених пунктів: 50-60% – великі міста, 25-30% – це райцентри і містечка, решта – села.

    Плюси маленького видавництва – компактність, мобільність, легко пристосовуватися до нових обставин. Мінуси – для мене особисто – немає вихідних, а загалом, мабуть, не так багато можливостей для нових проєктів, наче й хочеш взятись за щось велике і серйозне, але то часу бракує, то грошей. Тому категорично потрібно рости й не зупинятися в рості.

    Про плюси, мінуси і підводні камені

    З теперішніми планами найближчим часом точно будемо середнім за розмірами видавництвом, якщо між «малими» і «великими» можна означити такого посередника. А концепція – само собою зі зростанням буде збільшено кількість сфер, де ми присутні. Ось уже склав план на серію з робочою назвою «Чарівний світ», мабуть, першою ластівкою стане книга засновника жанру фентезі Вільяма Морріса. І так помаленьку будемо заходити на нові напрямки.

    Проте навіть малим можна бути комерційно успішним, бо без мінімального комерційного успіху не можна бути будь-яких розмірів. Тож, окрім літературної складової, у видавництві не можна нехтувати бізнесовою.

    Про пандемію, інші проблеми і смішне

    Під час пандемії і виживаємо, і часом навіть живемо. Хоча більше впливає не пандемія, а некомпетентні і відверто дурні дії влади в умовах пандемії. Той самий весняний карантин – спочатку було все добре, а коли його продовжили – продажі лягли, само собою людей можна зрозуміти, книга не є першою потребою. Потім з'ясовується, що карантин був залякуванням, зі слів МОЗ. Словом, не така страшна пандемія, як відсутність розумових здібностей з нею боротися.

    Як людина, яка, на відміну від абсолютної більшості видавців, воювала за свою Батьківщину, скажу, що мені держава нічого не винна, тож найоптимальніша підтримка, яку вона може мені надати, – не втручатися в мої справи. Це на моєму конкретному рівні. На рівні держави – найкращою підтримкою для видавництв була б якісна реформа освіти і науки. Не тому, що люди раптово почнуть читати. А тому, що для видавництв з'явиться кадровий ресурс і нові галузі роботи. Зараз державна підтримка йде коту під хвіст, а не на стратегічний розвиток.

    У нас можна отримати державний грант на переклад художки якихось людей без імені, а більшости античної класики українською немає – і не тому що це не будуть комерційно успішні проєкти, а тому що банально немає кому перекладати, на всю Україну не більше ніж десять фахівців, що можуть цим займатися. Проблема для видавництва – знайти фахових наукових редакторів, проблема з перекладачами з не дуже поширених мов, навіть європейських. Тож, на мою думку, краще б держава створювала таку собі науково-освітню базу для культурного розвитку у всіх сферах – від давніх мов до математики і біохімії, – а не гралася в «підтримку», адже гроші платників податків – не безмежний ресурс. Та «культурні діячі та менеджери» про це не задумуються.

    Однак у сумній і складній епопеї видавничого бізнесу є смішні та позитивні моменти. Наприклад, колись я отримав повідомлення від ворожки, яка пропонувала наворожити мені продажі, мені якась жіночка пропонувала своє ню-фото в обмін на книгу. Був випадок, коли я одному й тому самому читачеві надіслав одну книгу – вона загубилася, надіслав ще одну таку саму – вона знову десь загубилася по дорозі, тільки третя дійшла – якась містика, але кумедно.

    Плюси маленького видавництва – компактність, мобільність, легко пристосовуватися до нових обставин.
    Проте навіть малим можна бути комерційно успішним, бо без мінімального комерційного успіху не можна бути будь-яких розмірів.
    На рівні держави – найкращою підтримкою для видавництв була б якісна реформа освіти і науки.

    Андрій Гончарук, «Люта справа»

    За статистикою Українського інституту книги, середньостатистичний українець витрачає на книжки не більше ніж 60 грн на рік. Що б ви сказали такому середньостатистичному українцю?

    Людина, яка виділила в своєму річному бюджеті 60 гривень на книжку, – напевно, дуже бідна людина, їй треба допомогти. Тому ми нічого не скажемо, з розумінням поплескаємо по плечу, а то й обіймемо і просто подаруємо книжку. За умови, що вона її прочитає. І щоб уважно! 🙂

    Ірина Білоцерковська, «Білка»

    Для мене немає поняття «середньостатистичний українець». Це щось на кшталт «прості люди»? Якщо ми беремо всіх разом з маленькими дітьми, які не вміють читати, то невже можна подумати, що це реальна статистика? Думаю, що ми читаємо більше. Принаймні щиро хотілося б у це вірити. Студенти купують підручники – це також книги. Але в моїй читацькій авдиторії книга є чимось більшим, ніж літерами на папері. Ми намагаємося робити реальний, яскравий продукт, який приємно тримати вдома, дарувати та передавати у спадок. Ми робимо книжки, які не видає більше ніхто, тому це абсолютний ексклюзив. Автори кажуть мені – моя книга краща, ніж я мріяв/-ла. Читачі кажуть, що книжки «Білки» – завжди знак якости. Наші книжки отримали за ці два роки чимало нагород та відзнак літературних премій та конкурсів. Значить, поки що ми все робимо правильно.

    Ярослав Мішенов, Vovkulaka

    Такі числа складно коментувати взагалі. І знайти спільну мову про книги з такими людьми доволі складно, що вже й говорити про мальописи, які зазвичай дорожчі від літератури в 3-4 рази. Однак я вже давно вибудував таку стратегію: треба віднайти в людині його справжнє захоплення, те, що змушує його серце нестримно битися, і від цього далі можна спрямувати розмову на інші речі, дотичні до його улюбленої сфери, зокрема і на книжки. Проте якщо людина нічого не полюбляє, не має жодних захоплень, нічим не цікавиться – тут безсилі будуть навіть прадавні чаклуни…

    Українці дійсно читають небагато. І навіть тисячні натовпи на книжкових фестивалях нехай не вводять вас в оману: книжковий ринок у нас малий і бідний. І саме тут розкривається маленьке чудо: українські читачі мальованих історій – це наш справжній скарб, які завзято підтримують видавництва, скуповуючи неймовірними обсягами наші видання, компенсуючи їхню порівняно невелику кількість. Я неймовірно пишаюся ними. Саме завдяки таким фанатам виживає і розвивається видавництво Vovkulaka під час пандемії.

    Ігор Балинський, «Човен»

    Умберто Еко має метафору про насолоду від читання: «Що таке кайф від тексту? Це коли ти читаєш і в тебе з'являється внутрішня посмішка. Це найвищий прояв задоволення». Я б хотів побажати тим, хто ігнорує це задоволення, спробувати хоч раз. Це того варте.

    Олексій Бешуля, «Пропала грамота»

    Я скептично ставлюся до всіх середніх показників і пропоную подивитися на це по-іншому: якби кожен українець витрачав по 60 гривень на рік на книги, то розмір нашого ринку був би майже 2,5 мільярдів гривень. Як на мене, це немало – є куди рухатись, є куди розвиватися. Звісно, хотілося б, щоб ринок зріс хоча б удесятеро, та все це згодом буде. Отже, більше грошей на книги – і видавнича галузь потягне за собою ще кілька галузей, а там і до дуже позитивних змін в Україні недалеко.

    ----- команда спецпроєкту -----

    Інтерв'юерка, транскрибувальниця: Ганна Цьомик
    Коректорка: Олена Руда
    Дизайнер: Максим Гармаш
    Куратори проєкту: Олена Руда, Сергій Прокопенко
    Дистрибуція: Ярослав Устіч
    Фотографії надали видавництва.

    patreon